буркнув він, всуваючи до рота цигарку й запалюючи сірника.
Смажив котлети, вряди-годи підбігаючи до вікна спальні й дивлячись на те нерушне розпластане тіло в садку. Ні, не зовсім нерушне, бо рука її раз у раз просувалася до торбинки й посилала до рота цукерки, натомість викидала з-під кучугури волосся пом’яті барвисті папірці. І тих папірців було вже накидано на ковдрі з десяток, блискотів станіоль, і йому аж нудно ставало. Тоді вирішив до вікна більше не підступати, а сісти біля шкваркітливих котлет, біля довареного супу, біля газового вогника, біля сигарети, що стриміла з його пальців, і трошки подумати, а може, зібрати всю відому інформацію про гостю. Що йому сказав Митька Гілляка? Перше дивне: вона, ця Рая, плакала й просилася до нього, Васі Равлика. Друге, що вона чортиця, сказав Митька Гілляка, що Вася Равлик – пацан, коли таких речей не розуміє, бо чортиця, сказав він, – вона чортиця і є. Інформація Шурки Кукси була ще убогіша, той тільки спитав, чи чортиця від нього пішла Вася Равлик, певне, й справді був іще пацан, бо що таке чортиця ані на мак не розумів; Вася Равлик був наївний, як тополиний чи кульбаб’ячий пух – може, недаремно його й Равликом прозвали? Не розумів, чого Рая мала плакати й проситися до нього, адже вони там тільки принагідно між собою притерлися. Зрештою, пояснити це не було важко: вона, очевидно, теж перебрала, от і вела себе казна-як, бо й він, Вася Равлик, вів себе також казна-як. Одне тільки його насторожувало: коли Шурка Кукса спитав, чи пішла вона, знав, що вона до когось пристає, а потім іде. Ще одна цікава деталь: чортиця в нього нічого не вкрала (до речі, гроші лежали на місці), хоч він покинув її саму в порожній хаті, навіть попросила в нього на сигарети.
Котлети пригоріли, в кухні було повно сизого диму від котлет і його сигарет, і він розчинив вікно. А тоді не витерпів і знову побіг у спальню. Торбинка була пожмакана і валялась на ковдрі, а цукерчаті обгортки розсипалися біля неї, як курчата біля квочки.
Рая лежала, обіпершись об правий лікоть, повернута до нього спиною й курила, доносячи до невидимих звідси вуст цигарку лівою рукою. Він подумав: може, винести їй пива з печивом? Але цього разу стільки відчайдушності не мав, бо йому було мулько дивитися на оголене жіноче тіло, а наблизитися – ні, він би тоді собою не зволодів. Картопля вже доварилася, котлети досмажились, юшка готова – можна кликати її обідати. Він відчинив вікно.
– Обідати будеш? – спитав голосно.
Ліниво обернулася до нього, сіла, струснувши важкими грудьми, і йому, Васі Равлику, аж заплющитися захотілось. Але дивився на неї широкорозверстими очима, порожніми і тремкими, бо він уже не належав собі, бо в голові в нього не залишилося жодної думки, а тільки трохи диму від власної сигарети, а може, трохи диму від пересмажених котлет, у роті зникла слина, а язик став кілком. І він раптом вискочив із вікна просто на скопану грядку, а вона завмерла з настромленим на руки платтям – почала вже одягатися. Він пішов просто на неї, роздимаючи ніздрі й чуючи шалено розбовтане в грудях серце, а вона спокійно поклала плаття на ковдру і лягла горілиць, ледь-ледь розсунувши ноги. Вася впав на неї, як підкошена бадилина, і знову відчув солодко-нудний смак помади і ввійшов у широку, простору, зовсім не дівочу долину і пішов по тій долині сліпий, вимацуючи патерицею дорогу; кипів, ніби смола, але долина, по якій ступав, була холодна. Дерева, біля яких ступав, не квітами були покриті, а інеєм, і він відчув, що чого вогонь у тому холоді й інеї гасне, тлумиться, зникає, йому аж пекло від того морозу, адже тіло, яке він, здавалося, підпалював, було нерушне й ніби неживе. Губи, з яких він злизував і помаду, були так само холодні й неживі, руки й не подумали звестися та обійняти його, а безживно розкинулися, очі були розплющені, а обличчя бридко-гарне, але без найменшого рум’янцю.
Скотився з неї і важко дихав, а Рая лежала біля нього нерушна й зимна, і його раптом аж страх пробрав: а раптом вона померла? Сів і зирнув на неї й побачив, що вона дивиться в небо, хай і порожніми й байдужими очима, але цілком живими.
– Будеш обідати? – спитав він.
Вона сіла й накинула плаття. Встала, й воно ковзнуло по її загорілому тілі.
– Що там у тебе? – спитала й потяглася за яблуком – зірвала його.
– Суп, картопля й котлети, – сказав він. – І пиво. Чи, може, хочеш вина?
– Нє, – сказала, вгризаючись в яблуко. – Досить і пива.
Пішла по стежці, байдуже покусуючи й жуючи яблуко, а він аж хвилю ненависті відчув – надто вже була незворушна. Але злякався цього жорстокою й мимовільного поруху, бо що вона йому, зрештою, завинила? Була покірна й безвідмовна, а те, що виточувала від себе холод, чи ж її вина? Вася Равлик усовістився й подався слідом, навіть двері перед нею відчинив.
Потім вони сиділи на кухні, їли зварений ним обід і запивали пивом. Вона їла й пила з тією ж таки пожадливістю, ніби хтозна-скільки сиділа голодна, а він кидав на неї поглядом і вряди-годи підсував їй те чи те, доливав пива – не зникало в нього відчуття, що це бездомна кішка до нього прибилася і в чудний спосіб перетворилася у дівчину-жінку.
– Слухай, – спитав він, не витримавши мовчання. – А чого ти без білизни ходиш?
Рая пересмикнула плечима.
– Так мені лучче, – сказала, п’ючи пиво. – Нічого не жме.
– Може в тебе того діла нема? – спитав обережно він.
– Нема, – сказала просто.
– Ти і взимку так ходиш? – спитав він, але вона не відповіла – їла.
– А інша одежа, крім цього плаття, в тебе є? – знову спитав він.
– Є, – сказала вона – В мамки.
– І це ти отак живеш: до когось прибиваєшся, з кимось спиш?
– Ну да, – мовила, зирнувши на нього невинними очима. – Часом мамка мені чоловіка знаходить.
– Поживеш ти з ним і що? – спитав Вася.
– Нічого, – смикнула вона плечима. – Потім він мене виганя.
– І всі виганяли?
– Ну да, всі, – сказала покірно.
– А чого виганяють?
– Не знаю, – сказала вона, і на її очі раптом вибились сльози. – Не наравлюся.
– А як ти потрапила до Митьки Гілляки?
– Подружка привела.
– В тебе є подружки?
– Нє, – сказала Рая. – Одна знакома привела.
– А це правда, що ти до мене просилася? – спитав він.
– Ну да, – невинно глянула. – Ти ж мене обіймав і цілував.
Він розтулив рота логіка її була вбивча. Але якась вона – чи не від світу цього, нерозвинута чи чокнута. Вася Равлик із шумом видихнув із себе повітря.
– Помий після обіду посуд, – наказав він і встав.
Але вона на його наказа уваги не звернула. Вийняла з кишеньки плаття дзеркальце, тюбик помади й чорного олівця, підмазала губи, підфарбувала очі, а тоді глянула на нього:
– Можна, я посплю? – спитала.
– А посуд не хочеш помити?
– Нє, це ти сам помиєш, – сказала й позіхнула.
– В саду будеш спати чи в хаті? – спитав він.
– У хаті, – сказала вона – Я вже позагоряла.
Він складав брудний посуд, а вона встала, ще раз подивилась у дзеркальце, пригладила пальцями волосся й хитливо пішла, прокручуючи задком, з кухні. Тоді він ніби щось пригадав.
– Слухай, – схвильовано аж дзвінко спитав, – а тобі ті чоловіки, що з ними спала, дітей не робили?
Вона повернула до нього профіль.
– Нє, – сказала вона. – В мене діти не родяться... Я бездітна...
Плеснули двері, Вася Равлик стояв серед кухні з брудною тарілкою в руці, рот і очі в нього були розтулені. Дивно, ще вчора жив він інакше, ще вчора дім його був порожній, навіть коли й сам удома; сьогодні ж сюди увійшла якась подоба сну, бо ніяк не міг укласти в голову тою, що відбувається; прийшла її його дім жінка, він уже тричі її брав, бозна-хто вона і бозна-звідки з’явилася; двічі відмовилася від домашньої роботи. Тепер вона, очевидно, лежить у його ліжку, а може, вже й спить. Зрештою, на те була причина – вони провели майже безсонну ніч, гуляючи; він сам не проти поспати після обіду, бо в голові
