зачинив двері, на ґанку взувся, захопив вудочку, черв’яки, що залишилися в коробочці з позавчора, відерце на рибу і, ніби тікаючи, чимдуж подався до річки, а тоді на зарослий тополями острів – там він сів на зарослому травою березі, зітхнув і закинув вудочку в річку. І йому синьо попливло перед очима все, що було вчора: ота гулянка, й оті люди, і те, що він перебрав, і та сусідка, і те, як він з нею цілувався на ліжку в коридорчику, і те, що на його губах була нудка помада, і смак тієї помади, від якої його й зараз нудило, і те, як ішов додому, і що сталося вранці. Риба давно проковтнула черв’яка і давно смикнула поплавка, а він сидів із синіми очима і сині видива пливли перед його зором; дивно йому було від усього того.
– Глянь, клює! – сказав у нього за спиною голос Шурки Кукси.
Вася Равлик здригнувся. Схопив за вудочку, риба блиснула над водою й пішла на дно. Шурка реготав.
– Слабак, – сказав, сідаючи біля нього. – Треба було підсікти.
– Іди ти! – сказав Вася Равлик.
Але Шурка Кукса й не подумав кудись іти. Він штовхнув Васю ліктем у бік.
– Я вчора ту малу славно врізав. Ух, гаряча! Як в’юнок під тобою. А кричить як!
– Чого це кричить? – здивувався Вася Равлик.
– Ну, це коли їм те, то кричать, – поблажливо пояснив Шурка. – Чим гарячіша, тим більше кричить. А ця малявка скажена. Як вогонь пекла! Ух же я врізав!
Поплавок знову пішов на дно, Вася Равлик підсмикнув, але з тим-таки успіхом. Шурка Кукса реготав.
– Да, не вмієш ти!
– Іди к чорту! – визвірився Вася Равлик. – Чого ловить мішаєш?
– Ну, ти не дуже, – підхопився Шурка. – Я до тебе, як до друга.
– Тоже, друг мені знайшовся, – скипів Равлик – Пошов отоодова! А то знову вріжу!
– Ну ти не той! – відступив Шурка Кукса. – Бо і я можу врізать. Поговорить прийшов до тебе, цікаві вєщі розказать, а ти як з цепу зірвався... А що, чортиця від тебе вже пішла?
– Пшов вон! – рявкнув Вася Равлик і кинувся на Шурку Куксу, той стрімголов ударив у кущі бузку, прорвався через них і побіг.
Вася Равлик за ним не погнався. Важко дихав, і йому аж недобре стало: чого це вони всі звуть ту Райку чортицею? Шурка Кукса зупинився на віддалі.
– Ти мене, Равлику, не задирай! – крикнув погрозливо. – Думаєш я забув, як ти мені вчора врізав?
Він раптом скривився, наставив пальцями ріжки і заспівав, як співав ще пацаном, коли дрочив Васю:
– Равлик, равлик, вистав рожки, я дам сиру на пирожки!
Вася Равлик не витримав. Рвонувся через бузкові кущі, але Шурка Кукса вже мчав через верболози, прориваючи їх, наче танк. Вася Равлик відстав. Сплюнув і повернувся до вудочки, а поплавка в тієї й не було. Тоді Вася обережненько підсік і раптом відчув, що на гачку щось немале. Вудилище вигнулось, і Вася Равлик кинув його у воду – риба потягла вудку на середину річки. Тоді ніби ожив на човні поблизу рибалка. Витяг чимскоріше з річки кітвину, тобто прив’язаного до шворки каменя, сів на весла й чимдуж погнав до вудочки. Вася Равлик скинув тим часом штани й сорочку і вже плив, викидаючи маслакуватими руками.
– Я його з човна візьму! – закричав рибалка, був ним Віталій Корж. – Не лякай, Вась!
Вася став на підводного каменя, з води стриміла тільки його голова.
– Підсака у тебе є? – схвильовано спитав.
– У мене всьо є, Вась, – самовпевнено сказав рибалка. – Я таких коропців не один десяток піймав.
Він покинув весла і схопився за вудилище, що пливло по воді.
– Не дуже рви, – крикнула Васина голова – Помаленьку підводь, Віта!
– Ти мене, Вась, не вчи, – сказав рибалка Корж. – Я його зара вмиг залапочу!
Вудилище аж зігнулося до води, Корж пихтів; голова Басі Равлика схвильовано моргала, а рот аж розтулився від захоплення.
– Так його не візьмеш, – сказав Равлик. – Попусти!
Корж кинув вудилище на воду.
– Хай трохи втомиться, – сказав він.
Вудилище помчало по воді, а Корж рвонув за ним човном. Тоді знову схопив вудочку, але вона легко подалася – з води вистрибнув порожній гачок.
– Да, – сказала Васина голова. – Зірвався, зараза!
– Кіло на п’ять було, – сказав Корж, під’їжджаючи до Васі. – Я вчора точно такого взяв.
Вася Равлик поплив до берега спиною, тягнучи за собою вудочку.
– З берега ти б його все одно не взяв, – сказав Віталій Корж
Але Вася Равлик уже розчарувався у риболовлі. Він скинув труси, викрутив, а тоді вдяг на голе тіло штани й сорочку. Скрутив вудочку й тільки по тому йому прийшло до голови: а чи добре зробив, що покинув удома чужу жінку. А що, коли вона його оббере? Великого добра Вася не мав, але в нього був поганий настрій, у нього в душі бовталася жахлива мішанка і то хто зна від чого: чи від невдалого рибальства, чи від чергової сварки з Шуркою Куксою, чи від того, що всі вже знали про Раю, яка спить у його домі, й неґречно обізвали її чортицею, чи від того, що він міг і справді прийти в обкрадений дім, а в нього ж там костюм, і туфлі, й трохи грошей у шафі, на які мав прожити до получки, а ще в нього був класний транзистор. Ішов і подумки перераховував усе, що в нього було і що можна було вкрасти. З цими думками відчинив хвіртку й побачив на ґанку Раю, все в тому ж сірому платті, вже розчісану, але з припухлим після сну лицем. Вона сиділа й позіхала, не прикриваючись.
– Чого пішов? – спитала.
– Рибу ловив, – відповів Вася Равлик. – Виспалась?
– Та не дуже, – муркнула Рая. – В тебе щось хавать є?
– Чого не взяла в холодильнику?
– Я тут не хазяйка, – повела плечем Рая. – А що там у тебе є?
– Ковбаса і яйця, – сказав Вася, пробуючи й пожартувати. Але його плаский гумор до неї не дійшов.
– Дай хліба з ковбасою, – знову позіхнула Рая.
Він пішов і відбатував їй ковбаси і намазав грубий клапоть хліба маслом, а тоді сів на ґанку й дивився, як пожадно вона їсть. І щось таке чудне йому здалося: ніби це кішка перетворилися в людину, адже й прибилася вона до нього, як блудяща кішка, а він кинув їй шмат ковбаси, от вона й уминає, сторожко на нього позираючи.
– Ти хто? – спитав Вася Равлик.
– Я? – повернулася вона до нього з набитим ротом – Рая.
– Це я вже знаю. Де живеш?
– Я? – знову перепитала вона. – На Мальованці.
– А те, що ти не прийшла додому, нічого?
– Нє, – сказала Рая. – Я часто не приходжу додому.
– Батьки в тебе є? – строго спитав він.
– У мене? – спитала Рая. – Мамка є, папки нема.
– А де ж папка?
– Папки й не було, – байдуже мовила Рая.
– А ти десь робиш?
– Я? Та нє!
– А що ж ти робиш?
– Я? Нічого.
– Аз чого живеш?
Глянула на нього вовченям, і тільки тепер він помітив, що вона ще дуже молода, і це тільки такий накип на ній: дозрілої, а може, й потертої жінки.
– Мамка в столовці работає, – сказала. – От і носить нам їсти.
– А скільки ж вас у неї?
– Нас? П’ятеро.
Ковтнула останній ковть і обтерла губи.
– Ще їстимеш?
