– Нє, я сита, – сказала. – Закурить у тебе нема?
Він витяг сигарети, й вони закурили. Позирав скоса на свою несподівану гостю і все ще дивувався: й досі нагадувала вона йому блудящу кішку, яка перебивається у світі абияк: щось принесе їй мати, щось украде сама чи приб’ється до якогось дому. Раптом подумав: на ґанку їх напевне побачать сусіди, а може, вже й побачили – стало від того неприємно. А ще йому стало неприємно, бо не відав: ось вони поговорили, а далі що? Відіслати її додому? Але якось не міг її прогнати хоча би з-за того, що було між ними вранці. Залишити в себе? Але тоді між ними мали б виникнути якісь стосунки – чи ж хоче він триваліших стосунків з такою-от дівчиною? Зрештою, звідав,
що вона давно вже не дівчина, очевидно, не одному й у підстілку була. Ні, ліпше її прогнати, всунути в руку десятку і хай котиться під три чорти.
– Слухай, – спитав раптом. – А чого тебе чортицею звуть?
– А чого тебе Равликом? – спитала вона.
– Ну, я хлопцем любив ото казать: “Равлик, равлик, вистав рожки...”
Вона засміялась, коротко й хрипкувато, здається, вперше отак сміялась.
– Чого ти?
– Бо ти на равлика схожий, – мовила, випускаючи дим. – А де тут у тебе туалет?
– За хатою, в кінці стежки, – сказав він трохи невдоволено, бо не любив, коли з нього сміялися й називали Равликом.
Вона пішла, мотаючи задком, а він ліниво подумав, що фігура в неї нічого, от тільки це плаття. Подумав: коли б її вдягти по-людському, послати в перукарню и по-людському підстригти, бо в неї на голові якась нечупарна кучма, заборонити ваксити губи й чорнити очі – може, була б і нічого. Але ні, найрозумніше відіслати її зараз, бо навіщо йому в домі таке чудо?
Вася Равлик був хлопець простий, але порядний: пив рідко, любив ошатно, без вибриків, одягатися; мати, поки жила, про нього дбала, а зараз він дбає сам про себе; подобалися йому дівчата ошатні, одягнені зі смаком і які не вельми ваксуються; з Митьком Гіллякою він знався по-вуличному, бо вони разом росли, разом і в школу ходили; Митько, правда, закінчив вісім класів, а він, Вася Равлик, усі десять. До п’яниць та картярів Вася не приставав: ходив на роботу в друкарню, і робота в нього була чиста – лінотипіст. Любив читати газети й дивитися телевізора, навіть книжки брав у бібліотеці, а десяток мав і власних – вони стояли на етажерці й були страшно потріпані, бо їх Вася не шкодував давати у позичку на прочитку на роботі й хлопцям із вулиці. Дівчат він трохи побоювався, особливо тих, що йому подобались, і от раптом устряв у таку халепу, покористувався кинутою йому в ліжко нестатечною дівчиною і тепер сидить бевдзем і не знає, що йому з тією дівчиною робити. І він вирішив бути мудрішим від самого себе, тобто нічого він цій дівчині чи жінці не скаже: хоче, хай собі йде; хоче, хай сидить на ґанку; хоче, хай залишається – він собі житиме, як жив, а з нею... Ну, якось воно буде!
Вася Равлик рішуче встав, виплюнув недопалка і, не чекаючи, поки повернеться його гостя, пішов на кухню варити обід, бо вже й пора було. Одне тільки він зробив не так як завжди: налив у кастрюльку води більше, ніж коли варив для себе. Вода закипіла, й він кинув туди дві картоплини, цибулину, морквину й корінець петрушки. Потім підійшов до вікна, бо Рая не з’являлася: цікаво, чи сидить на ґанку, чи пішла собі? Вона сиділа на ґанку, обпершись спиною об стовпчика поренч, дивилась кудись перед собою, а може, й подрімувала. І Васі Равлику стало так дивно на серці, адже перед ним була дівчина, чи жінка, з якою він вперше з’єднався фізично! Ні, він не повинен розчулюватися: хай собі на ґанку сидить. Але вона раптом устала й пішла в дім. Вася Равлик відскочив од вікна.
– Слухай, дай мені двадцять копійок, – сказала вона.
– Навіщо тобі? – здивувався Вася.
– Сигарет собі куплю.
– Може, купиш чогось іншого, – сказав він, сам собі дивуючись, навіщо це каже, – молока, сметани, сиру...
– Це вже сам собі купиш, – байдуже сказала Рая. – Мені тільки двадцять копійок.
Він дав їй карбованця й подумав: то, може, таки піде? Вона пішла, він дивився, як виступила з хвіртки, як подалася вулицею в той бік, де був магазинчик; юшка голосно кипіла в нього за спиною, ніби реготала з нього, бо Вася начебто вирішив залишити її, оцю дівчину, в себе, раз пропонував їй купити в магазині стільки харчів. Вона ж від того відмовилася, взяла тільки карбованця – цікаво, повернеться, чи ні. А коли вона повернеться, що йому чинити з нею далі? Може, знову спробувати любові? Але не так, щоб вона спала, а щоб притомно відала, що він їй робить. Ця думка підкріпила Васю Равлика, хоч він був доста ситий. Але досі він жінки не знав, тому й пожадність така в нього виникла. Чекав її повернення вже й нетерпляче, навіть хотів його, а коли її розкудлана голова з’явилася над парканом, зітхнув і захвилювався. Ну, як він має себе вести? Коли був підпилий, йому легко було облапати її, коли вона лежала з ним під однією ковдрою несвідомо, йому легко було накинутися на неї, а як зараз? Рая зайшла в хвіртку й рушила до ґанісу – він од вікна відскочив. Вона зайшла в дім
– Слухай, тобі здачу віддавати, чи хай мені на цигарки залишиться.
– А ти купила тільки пачку?
– Ну да, – сказала вона. – Й коробку сірників.
– Хай тобі залишиться, – сказав він і невідь-чого почервонів.
Повернулася й вийшла на ґанка, сіла як раніше й закурила, безмовно дивлячись у садок, а він уже й не знав, як до неї підступитися. Тоді подумав, що в нього є півпляшки вина і що за обідом він може виставити її, а тоді сміливіший стане, а тоді й повторить те, про що думає. Вийняв із холодильника шматка м’яса, прикрутив до столу м’ясорубку і почав спокійно те м’ясо перекручувати. Потім вкрутив туди цибулю й розмочену булку і вирішив, що котлети посмажить потім, зараз треба збігати до магазину й купити чого треба. Схопив материну господарську сумку й вийшов на ґанка.
– Я побіг у магазин, – сказав. – Є там сметана й сир?
– Не помітила, – сказала Рая й випустила синє пасемко диму. – Слухай, а що коли я візьму ковдру й полежу там під яблунею?
– Будь ласка, – сказав він. – Не доспала?
Але вона не відповіла, відвела тільки притомлені очі й випустила з наквацьованих уже вуст (де вона взяла помаду?) синеньку хмарку.
Він побіг у магазин, а там була невелика черга, отож затримався, а до молока, сметани, сиру й масла прикупив ще півкіло цукерок, хоч сам цукерок ніколи не їв, а ще купив кілька пачок печива, хоч раніше печива також не купував, і блок дорогих сигарет, хоч сам курив “Ватру” чи “Приму”, й кілька пляшок пива – пиво раніше він купував, а по тому помчався додому, волочучи важкенну сумку. Раї на ґанкові не було, не було її й під яблунею, що звідси проглядалася; він заскочив у дім і підійшов до вікна спальні. Звідси видно було решту садка й город. Тут він її побачив: лежала на ковдрі під сонцем голісінька, засмагла до чорноти, лежала долілиць, і він уважно роздивився майже бездоганні її форми, а оскільки все тіло її засмагло рівно, без білих плям на сідниці й білої смужки на спині чи шиї, подумав, що так лежати їй не первина.
І відчув при цьому гіркий полин, а разом із тим і відвагу: а що, коли він зараз до неї вийде. Захопив торбинку з цукерками й, мліючи від зухвалості, подався за хату, а коли підійшов, вона й не рухнулася, ніби спала.
– Приніс тобі цукерок, – сказав, відчуваючи, що язик йому тремтить.
– Поклади, – мовила вона розмлоєно.
– Так засмагла, – мовив він, все ще непотрібно хвилюючись.
– Угу, – буркнула вона, а що він поклав біля її голови торбинку з цукерками, простягла, не зводячи голови, руку з напівоблізлим манікюром на пухких, коротких пальцях, пошаруділа папером, витягла цукерку й послала її кудись під купу волосся, що безладно покривало її голову.
– Я пішов доварювати обід, – сказав він, хоч йому хотілося впасти тут, біля неї.
– Угу, – муркнула вона, а її рука знову потяглась до торбинки.
Він пішов додому, відчуваючи, що кипить. Щось його в цій ситуації дратувало, збуджувало, невдоволило, стримувало, бо він і справді вів себе як бевдзь, бо таки не знав, як себе вести і до чого все це призведе. Ні, він даремно її від себе не прогнав, даремно ув’язується в стосунки з нею, бо це ж якась і справді чортиця. Аж зупинився від тієї думки: чому так вирішив? Ні, він нічого не розумів, нічого не знав, був лише запалений якимсь бридашним вогнем, був лише якось перелопачений, перекручений, перемучений. “Чорті-шо!” –
