Згори сіється бліде світло. Сірий чоловічок засапався. Шматок паркану розкидано, а на більше в нього немає сили. Він втирає чоло, а з грудей йому виривається повітря. Печінка йому вже не болить. Очі вже не горять жовтим, а мирно світять зеленим Зеленіє місяць і зорі. Сірий чоловічок усміхається. Кажан креслить над ним загадкові зигзаги, але сірого чоловічка вони не страшать. Він знову втирає піт: усмішка ще ширше розквітає на його вустах. Він спльовує і закладає руки за спину. Стоїть якийсь час і задоволено дивиться на роботу своїх рук. З вуст йому зіслизує, як темний вуж, мелодійка. Вона провисає над розтрощеним парканом і пропадає.
Сірий чоловічок іде, спокійно заклавши руки за спину, по білій від місячного світла дорозі. Голова в нього знесена, а вуста попльовують. З грудей йому вихрипується модна пісенька, а очі п’ють світло ліхтарів, між які він зараз навіки пірне.
1974 р.
Оповідка третя
Вологий вітер
1
Вологий вітер насідав на землю, на вікна, вряди-годи прикладав прозору руку до рота й вив, наче хотів злякати, але від того в хаті було ще затишніше, мірно цідив голубе світло телевізор, усе блакитніло: Тосьчине й Бронине обличчя ставали в цьому світлі холодцювато-драглисті; у дверях спинився Льонька, так само дивлячись на голубу латку; синіли навколо, як молочні, стіни; сволок випускав із себе темну бульку електричної лампочки – світла не палили.
– Нарубав дров? – спитала Тоська, повертаючись до Льоньки.
– Іду! – буркнув той і знехотя розвернувсь у дверях. Глянуло на нього й Бронине лице, але в сутіні годі було його роздивитися: Броня була темна, як циганка
Вологий вітер насів на шибки, ніби прорізав їх тоненькими пилочками; гострі, як списи, струмені холодного повітря пролізали в хату і сягали Тоськи. Вона зіщулилась, і в ній народився раптом, вигулькнув, як видра з води, тупоносий звірик.
– Бач, як дме. Казала цьому бовдуру встав вікна, то як горохом об стінку. Покарала мене ним лиха година
– А мені кажеться, – озвалася з сутіні тонким, як нитка, голосом Броня, – шо добрий він, твій Льоня...
– Трасця його матері з такою добротою, – завовтузилася Тоська і раптом, розкривши рота, втупилась у синє дечко телевізора: двоє молодиків у тому синьому тумані завзято цілувалися. – Хе-хе-хе! – засміялася вона, і її тіло заходило разом зі стільцем.
Льонька курив, пускаючи в темінь густі клубені, вогник жеврів і пригасав, освітлював на мить його незворушне лице; вітер ударив його в одну щоку й другу, а чоловік мружився й поморгував повіками. Серед двору лежали порізані ще вдень колодки, світила лезом сокира біля них, дерево ще пахло живицею, а може, пах живицею цей вологий вітер, вдосталь нагулявшись перед цим по соснових борах. Льонька виплюнув, пухнувши, недопалка – прокреслилося жовте коло – засичала, мов заболіло їй, калюжа. Тільки тоді Льонька ввімкнув надвірню лампочку – вечір раптом відступив із двору, лишивши у глибокій світляній ямі невеличкого чоловіка в піджаку; Льонька поплював на руки й потягся до світлолезої сокири. Раптом забув про цілий світ, про жерло телевізора і про холодцювато-драглисте лице жінки своєї; у грудях піднялося щось жовте і ясне, як оцей чистий зріз колодки з запахом живиці, як цей вітер, що стільки гуляв по борах. Чоловік поставив колодку на пенька, і над головою його блиснуло гостре лезо...
– Не знаєш ти цих чоловіків, то й щаслива, – бубоніла байдуже Тоська. – Ледач така, скільки я йому товкла, щоб уставив вікна, холодно уже. Нє, ото піде, буде ті дрова пилять, буде ото ті цигарки кадіть, або сяде мовчуром і хоч ти його самого пиляй.
– Це через те, що добрий він, – кволо обізвалася Броня, світло з телевізора так і не змогло освітити її обличчя.
– А по мені хай би вже із характером був. А то щось таке, як м’яло. Лопух, хе-хе-хе!
– То ти його й не любиш? – спитала наївно й наче здивовано Броня, і чи від здивування очі її зволожіли й заблищали в сутінку, наче мала вона не тридцять два, а тільки вісімнадцять.
Тоська засміялася. Тіло її заходило ходором, як і стілець – аж потріскував з натуги.
– Це ти чи дурна, чи придурюєшся! – сказала і раптом повернулася до подруги. – Ті романси-манси добре в телевізорі подивиться – лижуться, мов конфєти їдять. А воно, коли отак щодня, так осточортіє, скажу тобі по совісті, що і тобі позавидуєш.
Броня наче ковтнула щось гірке й негнучке, випросталася, закам’яніла, заморгала.
– Ну, не дуйся, не хочу тебе обідить, – поправилася Тоська і раптом зойкнула: хлопець там, у синьому, повалив дівчину на синю траву, плаття в неї задерлося, оголюючи надміру стрункі ноги. – Безвстидство ж яке! – прошепотіла Тоська захоплено. – І треба таке показувать, щоб вам добра не було!
Знову завмерла, але там, у синьому, діло далі не пішло, а вже їхав трактор, а за кермом сидів той-таки хлопець, трактор гуркотів і грозився розтрощити своїм могутнім тілом і синю землю й увесь телевізор.
– А-а-а-ах! – позіхнула Тоська, ніби на крилах знялася, наче підхопило її й винесло з цієї хати, повної мертвосинього світла, понад сволок, що випустив із губи темну бульку електричної лампи, аж понад дах у вологий сильний вітер: побачила на мить освітлений дворик і чоловічу постать: згинався та розгинався, махаючи над головою яскравою блискавочкою сокири, світліла купа свіжопоколеного дерева; Тоська різко й сильно полетіла назад, а коли приземлилася на свого стільця, коли знову загусла в холодцюватому світлі, побачила: зігнулася на ослінчику Броня, ніби притлумило й прибило її щось.
– Оце дивлюся на тебе, – сказала Броня тим-таки кволим голоском, – і так мені чогось чудно. Взяла ти його в руки...
– А взяла! – коротко й задоволено потвердила Тоська – Не возьмеш – розіп’ється тобі, розстервениться, спасу не дасть – цей я урок заучила, – вона заморгала вічками, прагнучи зрозуміти, що діється в тій голубій коробці. Але не збагнула нічого – стала, мов лялечка в коконі, сон звивав уже в її мозочку кубло, з того кубла вигулькнули бліді, теплі личка, що почали дмухати на неї, як на гарячу страву діти, – Тоська ставала сонна й неповоротка. Проте струсилася, роздерла повіки і з тихою увагою задивилася – діялося на екрані вже щось зовсім незбагненне: герої фільму бігали, кричали й сварилися...
Льонька там, надворі, сів на колодку і знову закурив. Жовто палала над ним лампочка, світилося розкидане по дворі поліняччя, клубені диму здіймалися над ним, як пара вогкий вітер випивав той дим, набирався духом живиці зі свіжопорубаного дерева, рвався відтак геть туди, у ніч, у вологу темряву, де ще гуляє жовте листя, де хитаються розтривожені дерева і де вряди-годи можуть ударити межи очі двома променями авта. Вітер гнався по землі, втомленій і змерзлій, у норах спали кроти й жаби, вужі й жуки – сплячка в них довга, аж на зиму. Вийшов із нори хіба що самотник-їжак, котрий щовечора приходив до дубця, спинявся тут і розгрібав листя. Задумливо й напівсонно хрумав жолуддя, і його смутні оченятка мружилися навстріч синьому, вологому вітру. Їжачок принюхувався: запах тютюну й живиці: живиця нагадувала йому давно покинутий ліс, де стало жити аж зовсім неможливо, а тютюн – людське житло, до якого він прибився років з чотири тому. Розгрібав лапкою із розчепіреними пальчиками дубове листя, вигортав блискучого жолудика, лузав його зубцями й, спльовуючи лушпиння, жував та й ковтав. Від того йому байдуже ставало: чи ліс ото навколо чи людські хати; вітер шепотів йому на вухо про небезпеки цього світу, і від того їжачкові зубенята ще прудкіше й натхненніше перемелювали смаковите й ситне зерно...
– Ми, баби, дурні, – заговорила знову Тоська, так і не втямивши того, що показували в коробці. – Ото дівчиною біжиш заміж, аж посторонки рвеш, хе-хе! А дориваєшся до тих посторонків... Нінащо воно все...
– Так уже й нінащо! – зітхнула важко Броня – її обличчя знову пропало в сутіні. – Засиділась я у
