– Хай лучче таке дурне й до язика тобі не прилипає, – мовила трохи понуро Тоська. – Бо щось ти мені вже й підозрительна стала.
– Кинь це, Тось, чого завелася? – кволо оборонилася Броня.
– Знаю, чого завелась, – буркнула Тоська – То таке стерво, ці чоловіки, що тільки дивись.
Броня якось дивно мотнула головою й шмигнула у двері.
– І теє! – гукнула їй услід Тоська. – Щоб я такого від тебе більше не чула!
2
Броня побачила Льоньку, який тяг воду, – там був ліхтар, і Льонька в рідкому світлі, у старенькому куцому пальті і в кепці здався їй меншим, ніж звичайно. Їй стало соромно отак його розглядати, адже у цій хаті, що за спиною, відбулася така чудна, аж неймовірна розмова! Пішла на другу хвіртку, щоб не здибуватися з ним, щоки їй запалали ще більше, вона аж побігла і ледь не перечепилася через їжака, який надумав у цей мент перескочити через стежку. Вони обоє злякалися: Броня і їжак; Броня вдарила руками об хвіртку, а їжак скулився біля каменюки. Броня горіла між ночі яскравим полум’ям, вологий вітер не мав сили погасити того вогню, гнав на неї густі чорні хвилі, хотів утопити її й поховати, хотів зірвати з неї одежу, щоб залишилася тут перед ним і ніччю гола – він би запліднив її ще таке спрагле тіло. Вітер у цей мент одчував зневагу до чоловіків білого світу, які байдуже проходять мимо такого високого вогню, горнучись у пальта і притупуючи благенькими туфлями, через це він і рвонув на ній одягачку і відкинув з колін спідницю, аж присіла вона перелякано, схопившись за ту спідницю двома руками. По тілі її пройшла хвиля ослабу, вичерпаності й кволості; вуста в неї затремтіли, а голова обертом пішла – стала така немічна в цій ночі, перед цим вологим навійлом, безсоромником оцим і блудягою. Дві сльозини викресалися з її очей, і вітер розбризкав їх, кинувши віяльцями на щоки; тоді вона й зрозуміла, що там, у тому домі, який засвітив уже за її спиною вікно і дивився розкресленим на шість шибок оком, нічого особливого не сталося; вона простісінько заснула біля того телевізора, адже показували таку нудоту, і їй приснилася та неймовірна розмова Заспокоїлася від тієї думки й відчинила свою хвіртку. Вітер ударив її в спину і ввігнав у двір; він, здавалося, розсердився не на жарт, бив її вже наввимашки: по спині, по голові й по ногах. Вона заслужила цієї кари, через це й не опиралася, тільки бігла підтюпцем по темній стежці, дрібненьким винуватим крочком і хлипала, наче дитина. Вітер увігнав її в двері, стусонувши у спину і заплеснув за нею стулку. Вона опинилась у холодній вогкій тиші сіней, темній, хоч очі позич, з важким запахом зволоженого вапна, гасу й кислої капусти. Обтерла щоки обома руками, а тоді віддихалася. Хотілося їй скорчитися тут, на підлозі, сціпитися, зажмуритися, хоч навколо й так не проглянеш, і прокоцюбнути цілу ніч; хай би вона, ніч оця й темрява, змила з неї безвинну вину її, і хоч вона навіки залишиться сама, але буде спокійна й тиха і не відатиме відчайного болю, що так немилосердно зараз її стьоба.
Потяглася рукою туди, де був умикач, пальці ковзнули по шарудявій стіні, відчуваючи пучками вклеєні в тиньк піщини; світло спалахнуло так раптово, що Броня аж похитнулася. Зачаїла дихання перед тим, як увійти до кімнати: вчувалися їй легкі, безтілесні кроки, дихання якесь чи, може, шепіт. Але то був тільки кіт, почув господиню і дряпався до неї з хати; їй же здалося, що це Той, хто лякає на самоті; Той, що зводить її; Той – білий з темним оком, невідь-хто; Той, що проганяє від неї сон і п’є з очей її сльози – вітер вологий, проти якого спасу нема!
Кіт стрибнув їй на груди, і, хоч сама привчила його до цього, мороз проповз їй по спині. Бридливо відштовхнула тваринку і та впала на підлогу, здивована й уражена; Броня відчула, що може зненавидіти це капосне створіння, має навіть хіть схопити його зажма за гриву й викинути на вітер. Кіт пішов просто на неї, вихиляючи тілом, звівши трубою хвоста і запобігливо помуркуючи. Торкнувся її чобота і вона не стерпіла, схопила його і, привідчинивши двері, викинула надвір, задихнувшись од лютого ляпаса, яким нагородив її вітер. Кіт нявкнув і зник у темряві, а Броня відчула, що в неї неживе тіло і що їй важко навіть сінці перейти. Мала набубнявілу голову, отерпла рука відчинила двері, з хати повіяло прицвілою пусткою. Засвітила світло, скинула чоботи, хустку й пальто, всунула ноги в капці і, мерзнучи вже від порогу, рушила до вітальні, де відверто гуляв вологий вітер: кватирка не була зачинена і вітер вистудив кімнату понікуди. Тоді несподівано для себе вона знову згадала Льоньку, отого чоловічка під ліхтарем у куцому пальті, котрий завзято волочив здоровенні відра. Далека, холодна й смутна всмішка торкнула її вуста, бридливо їх кривлячи. Треба було зачинити кватирку, а тоді вже – в ліжко, холодне й також вогке; вона ступнула негнучкими важкими ногами до вікна, а коли протягла руку до гачка, раптом упало на те вікно щось темне й лахмате, задерло хрупко кігтями і в темному отворі кватирки, куди неспинно вкочувалося вологе, зимне повітря, виросла чорна, хижа, оскалена котяча морда. Броня закричала і вдарила кота межи очі. Той хитнувсь у вікні і знову пропав у темряві, а вона, накинувши защібку, затрусилася від немочі й плачу.
3
Льонька їв свіжорозігрітий бігус, кусав великими шматками хліб, загортав ложкою теплу, тлусту страву і накладав на обидві щоки. Молотив зубами і трохи поплямкував, очі в нього, як завжди під час їжі, ставали малі й нетямкуваті; Тоська зайшла до кухні й приклеїла круглу сідницю до ослінця. Дивилась, як він їсть, і відчувала обридження впереміж із вдоволенням, оченята її ставали такі, як у нього: малі й трохи нетямкуваті.
– А ти чого не їси? – відірвався він од миски.
– Фігуру рішила наганять, хе-хе, – показала зуби Тоська. – Буду така, як Бронька: Кащій безсмертний.
Він пирснув у капусту, як кіт, і знову замолов щелепами, і вона аж образилася від такої його неуваги.
– Ти що, й повірив?
– Та нє...
– Я вже повечеряла, – звідомила вона добродушно. – Хіба чаю випила б, та вставать неохота.
Він кусав хліб і загортав ложкою капусту. Накладав за обидві щоки і молотив щелепами, ніби хотів швидше звільнити собі рота.
– Слухай, Льонь, – ліниво озвалася Тоська. – Може б, ми кабанця завели?
Він невиразно мрукнув, бо все ще мав набитого бігусом рота.
– Я так і думала, що захочеш. Оце я бачила стару Смердиху, зара вона у столовці работає. Давай, каже, приходь у столовку, можна буде достать дешево зливки всякі, помиї. Щось докупили б і помаленьку вигодували б. Лушпайки мої сестри давали б, все одно викидають, а ми їх свіжиною вгостили б, дали б по кілограмчику – добрий кабан, то й не видно буде... Я он меблю хотіла б. Теперички тільки й чуєш: арматури й арматури, а ми шо, гірші людей? І ми б собі арматурник: хай блищить. Поставимо і хай сестри лікті покусають, хе-хе, бо воно, знаїш, якось неудобно: такий телевізор як картинка, а мебля в нас просто тьху і не скривись.
Льонька ковтнув востаннє і задивився здивовано на порожню тарілку.
– Ти там того, – сказав він, – може б, досипала?
– Ну й жеровитий ти, – зітхнула Тоська. – Жереш як не в себе і самі шкура-кості на тобі. Я он менше їм, а тіла на мені не то, що на тій клячі Броньці. А ти їси і тебе їсть.
– У тебе є за що взять, – добродушно всміхнувся Льонька. – Досип-но трохи.
– Нам тим і погано кабана годувать, що нічого з їжі не остається, – сказала Тоська і звелась. – Пішли спать уже, досить тобі жерти, – вона позіхнула широко й солодко, аж здавалося, що впаде в ту прірву її рота й цей чоловік, що, вкраявши хліба, сидить і жує, і кастрюлі, й навіть відро з водою...
Сидів сам на кухні, все ще відчуваючи голод і трохи дивуючись: чому це Тоська не дала йому добавки? Жував поволеньки хліб і йому здавалося, що колись давно, невідь і коли він діткнутий був темним крилом і відтоді ніби в темну пелену запав. Дивляться тільки очі на світ, мов у щілину заглядають, мерзнуть губи його і язик, вуха й самі очі – все наче за крижаною шибкою. Розмерзав він тільки на роботі, а ще коли опинявся серед молоденьких, жартівливих дівчат; кров його тоді пульсувала швидше і він здатен ставав навіть на парубоцький вибрик: затискав якусь реготуху в кутку і обпалювався вогнем, що струмував од молодого гарячого тіла, зубів білих і очей чорних. Отак жував він зараз хліб, дивлячись на темну шибку, за нею – вологий вітер, неозорість чорна, їжак гризе жолуді, а, наївшись, бреде по стежках і городах, даремно
