самого стільця, – мала вона його тільки одного. Листоноша, здавалося, не помітила її лагідності, стояла в прочілі й так само холодно світила склами.
– Чи ви будете Гуменюк? – спитала крижаним тоном.
– Я, донечко, я! – стара стояла в кутику тиха, лагідна й покірна, світила добрим поглядом і аж голівку набік схилила.
– Пенсія! – офіційно проголосила листоноша і, важко ступаючи, пішла до столу. Сіла біля того столу, і сонце полилось і на неї. У тому сонці й листоноша не здавалася такою холодною, її темне обличчя спогідніло і проступила на ньому втома, а біля кутиків рота примостилося два ніжні зайчики.
– Ідіть, бабусю, гроші лічити будете!
– Та хіба ж я вам не вірю, хе-хе-хе! – аж руки заломила в своєму кутику бабуся. Ледь-ледь витягла шию, і від того видовжилося і її обличчя, і перестало бути кругле й добродушне; очі напружилися й стежили з пильною увагою за пальцями листоноші. Вуста при цьому заворушилися й ворушилися, доки не впала на стола остання банкнота.
– Підпишіться! – листоноша повернула до старої лискучі скельця, і та на мить утягла голову в плечі. Стала знову кругленька й біленька, і знову погідно світилась.
– Ах, підписатися! – тонко зойкнула вона й пішла по хаті, спиняючись тут чи там і наче витанцьовуючи у тих своїх валянцях-обрубках. Схилялася до комоду й до низького столика в кутку, відчиняла шафу й рилася на горішній полиці. – Ото біда мені, біда! – шелестіла погідненько. – І де ж бо то в біса ті окуляри? Все мені, дочко, біда з тими окулярами, добра б їм, дочко, не було! – вона раптом обернулася й ударила руками об поли. – Ну, як у землю, дочко, запалися! Може б, ти, дорогенька, сама б і підписалася: я тобі вірю, вірю...
Од столу зимно палала пара скелець, худе замкнуте обличчя стало ще замкнутіше, бо два ясні зайчики втоми зникли з кутиків її вуст: здавалося, листоноша зовсім не переймалася тим, що до неї так погідно світилося кругле личко і так мило всміхалися ще зовсім червоні вуста.
– Ви, бабусю, шукайте свої окуляри. І дайте мені свого паспорта.
– Ох, яка з тебе хома-невіруюча! – знову плеснула в поли стара і вдруге пішла по хаті. Підійшла до столу й зазирнула під нього, потупала до порогу, а тоді знову повернулася до низького столика. Довго рилася у шафі, так довго, що листоноша відвела від неї погляд і задивилась у вікно, за яким стелився залитий сонцем простір. І побачила вона там, за річкою і за горбом, а тоді ще за одним горбом, вже свою хату і зелену галявину, по якій літав синій м’яч. І бив того м’яча чорночубий хлопчак із зовсім таким обличчям, як у неї, тільки не ховалися в кутиках його вуст зайчики утоми – кричав той хлопчак захоплено, широко розплющуючи очі й широко розтуляючи рота…
Тут, близько, просто перед її зором, як розтоплене оливо, лежала річка і від тієї річки так і дихало голубою студінню. Кущі по той бік уже вкрилися жовтизною і від ясного сонця аж очі сліпли.
– Ну, то що, бабусю, – повернулася листоноша. Але до неї йшла зовсім інша бабуся. Вже не кругла й не добродушна. Важко човгала валянцями-обрубками, шия її витяглась, а вуста стали такі маленькі й так міцно стиснуті, що листоноша аж охнула подумки. На носі в старої стриміли окуляри, побільшуючи очі, й через це зробилися вони темні, як ніч. У руці стара несла потертого й підклеєного паспорта, і пальці її так стискалися, що аж побіліли.
– Не маєш ти до мене, дочко, милосердя, – сказала стара, – бач скільки примусила шукати! Підписалася б собі та й пішла, чи ми не люди й чи не вірю я тобі? Ну, то де тут підписуватися?.. Вона кинула на стола паспорта й узяла твердими пальцями ручку.
– Я, бабусю, нікуди не спішу, – в тон їй відповіла листоноша. – А підпишіться мені тут. Так як ви в паспорті підписалися...
Чорні очі старої спинилися на листоноші, як два шматки заліза, і та відчула, що їй стерпла спина. Встала, щоб дати старій сісти й розгорнула паспорта.
– Отак, бабусю! – сказала з притиском. – Дивіться на свій підпис у паспорті й підпишіться. А тоді уважно перелічіть гроші.
2
Перше, що стара відчула – крижаний спокій. Сиділа на круглому стільці, вся наче складена із важких брил, очі її меншали й меншали і вже стали як ґудзенята, й були вони дивно круглі, тремтіли й лили темне світло. Ніс її роздувся, а рот поступово втрачав оту пісну стягненість. Вже розпускалася вервечка, вуста м’якшали і м’якшали, розгладжувались і розтягалися. І хоч світили так само ґудзенята старої, вуста її вже сміялися, тремтячи в кутиках. Вона побачила в уяві листоношу іншу: та інша стояла на порозі малесенька й тоненька, були в неї заплетені дві кіски з бантами на обидва боки, очі великі-великі, а та сумка листоношська неймовірно важка. Стара дивилася тоді на ту з’яву із зачудуванням, бо ще зроду-звіку не бачила таких кумедних листонош. Та дрібуся вже ступала по залитій, як оце сьогодні, сонцем підлозі, й голосок її задзвенів яскраво й мелодійно:
– Доброго вам дня, бабусю! Пенсію я вам принесла, пенсію!
Вона майже проспівала оте “пенсію”, і стара, така лагідна й кругла, схилила на бік голову, як пташка. І голос її теж став дзвінкий, молодий і говорив той голос і сипав пестливими словечками. А коли пішла стара по кімнаті, шукаючи своїх знеславлених окулярів, у неї були не ноги, а м’які лапки, і волочився за нею пишний лисячий хвіст, а голова з лисячим писком була підв’язана під бороду білою хусткою, а рот її розтягувавсь ушир, губи пропали, сама тільки ледь видна щілина темніла під видовженим носом.
– Ну, що ви, що ви, бабусю! – продзвенів тоді той-таки тоненький голосок. – Давайте, я розпишуся, коли ви не знаходите тих окулярів.
Черкнула ручкою по папері, як черкає крилом воду ластівка, і закрутила голівкою з бантиками.
– Ох, бабусю, і це ви зовсім одна-сама живете? Бідні ж ви, бідні!
Кругленька, затишненька бабуся зі срібним сяючим волоссям стояла серед хати й плакала великими голубими слізьми: була вона сирота, ця бабуся; і от зайшла до неї ця дрібуня з величезною листоношською сумкою й пожаліла її. Вона плакала, що живе сама, що нікому води їй подати і їсти зварити, і тільки одне око її було скошене, напружене й тремтливе, а вуста рахували, ледь-ледь ворушачись, коли падали на її стола банкноти...
Сиділа на круглому стільці серед хати, очі її вже не були, як ґудзенята, – мертві й закостенілі, наче вшиті для іграшки, а рот розтулився, і в тому роті стриміло кілька жовтих і погнутих пеньків. З чорної отхлані висунувся білий, покритий накипом язик і покотилися з нього м’ячики, чорні, рипливі, хитливі. Еге ж, стара сміялась, а позир її спинився на стіні, й там, ніби на екрані, просвітилася та сама дрібуня, яку згадувала, але вже без бантиків, а з волоссячком, міцно стягнутим біля потилиці гумкою з дитячої соски. І не було в тієї дівчини ані сумки її великої, ані пачки листів, перев’язаних шворкою. І та голівка дівчача хиталася тужно з боку на бік, і сипалися з її очей великі сльози.
– Бабусю, рідненька, ну, як же це ви забули? Я ж приносила вам ту пенсію, приносила!..
– Бачить Бог, – сумирно плівся бабин голос, а сама покірно дивилася на оте заплакане личко, – не одержувала я пенсії. Ось хрест святий, і хай поб’є мене грім, коли одержувала! Хай скрутить мене, щоб я встати не могла! Чекаю, чекаю на ту пенсію; ні, думаю, піду! Мені вже так важко трудитись під ту гору, – на оці старої з’явилася каламутна сльоза, – а я лізу, лізу, бо й мені, старій, треба житочки!..
І хиталася там, на стіні, голівка мала, блищало тісно прилягле до тієї голівки волосся, а ще яскравіше блищали очі великі з величезними слізьми у них...
Стара йшла тоді по хіднику, викидаючи перед себе палицю, й била тією палицею асфальт. Жилава її шия витяглася, обличчя стало важке й понуре, а очі-ґудзенята знерухоміли. Замість серця товклася їй у грудях каменюка, а з лиця зовсім зникли вуста – так щільно стулились.
3
Сиділа за хатою на своєму стільці, вгорнулась у старе пальто з коміром, на якому стирчала тільки жменя шерстин, виставила валянці-обрубки і начебто дрімала, поблимуючи вряди-годи на річку й на жовті горби, й на західне сонце, що стало на найбільшій вершині й перетворилось у голову того горба. Руки старої під ту хвилю були засунуті в рукави пальта з хутряними нашивками, на яких було на обох вже по півжмені шерстин,
