і тримала вона п’ясті начебто в муфті. Спиралась об стіну, яка в цьому місці була витерта до блиску; обличчя її спало, звішувалися досить грубі вуста, ніс загострився й виблід, наче в покійниці, – проступили на ньому темні плями. Спокійно спали ще досить виразні брови, а очі, розплющуючись, світили рівним зеленим світлом: світ клався перед старою омиротворено й заспокоєно.
Неподалік росла єдина вишня і щодня баба дивилась, як червоніють її листки, і вже була та вишня в західному сонці зовсім червонолиста й горіла як вогнище. Грілася біля того ненадійного вогнища; думки її були спершу як дроти простягнуті, тоді наче вовняні клубочки, зовсім такі самі, як хмари в небі. І було їй, як там, у небі, ясно й чисто, була там синя пустеля з синім піском і не віяв там вітер, не шарудів пісок. Тиша пливла в тій пустелі – чуття її, а зелені очі освітлювали синю даль – свідомість її.
Невеликий чоловік у темно-синьому плащі, побачивши стару з вулиці, здивувався на її залізний профіль, що стримів над піввилізлим коміром; він кілька разів озирнувся й, несподівано для себе, пожалів стару. Може, й перед ним з’явилося на мить синє видиво пустелі, і йому стало страшно перед неозорою її безмірністю, а може, в чоловіка було надто жальке серце?
Стара ніби відчула той погляд і різко повернулась. Але побачила тільки темно-синій плащ, утлу спину й низько насунуту кепку чоловіка – ішов той вулицею, широко ступаючи й трохи смішно помахуючи руками.
Очі в баби стали чорні й мертві, вуста розтулилися і стулились – он яке обличчя засвітило вслід перехожому!
Неохоче встала, відчуваючи, як важко розгинати так надовго завмерле тіло – її одразу ж скував холод. Зирнула на дах власної хати – стримів там задимлений комин. Подибала в повітку, все ще не розігнута до кінця, а коли стала в дверях, зирнула з-за плеча на той двір під кручею, де ще зранку стояло двоє плетух.
Два дерева стояло вже майже пожовтілі, замість помийного відра під одним із них – собача буда і визирав звідтіля чорний пес; замість господарчої сумки виріс на другому дереві білий круглястий гриб. Стояли поблизу безутішні чоловіки тих плетух, один із двома, а другий із трьома дітьми. Розвели здивовано руками, і від того поруху розсипалися їхні діти, як курчата: покликала їх вулиця. Чоловіки вже витягували з дверей стола, потім один приволочив ящика, другий ослінця, сіли оті безутішні чоловіки під деревами й раптом ударили голосно доміном. І поступово їхні лиця заспокоїлись, і лопотіло й лопотіло над ними листя, ніби виказували за таку легковажність, адже жінки їхні у дерева поперетворювались, а їм хоч би що! Потім упустили ті дерева по листку, наче по сльозі, й ті листки, повільно кружляючи, лягли просто в наставлені й заповнені кісточками доміно долоні чоловіків...
З горла старої викотилися чорні м’ячики, рипливі, хитливі й круглі. Але вона обірвала сміх – ішла вулицею з порожніми відрами таксистиха. Важко сопіла з ядухи, а коли зустрілися вони поглядами, обличчя в обох стали надуміру лагідні, усмішки на них розлилися, ніби вилите молоко, заморгали вони одна до одної, бо й очі їхні стали під ту хвилю, як вилите молоко.
Тільки в повітці стара розпростала спину. Її жилава шия витяглась, а обличчя зробилося грубе й мужнє. Важка, карачкувата рука потяглася до лискучої сокири, а за мент великої сили удар розколов колодку так, що з неї аж тріски посипались...
Дим валив не в комин, а з комина, витікав крізь дверці й піддувало, сочився крізь щілини в грубі. Сиві димові чоловічки вистрибували з печі й починали в повітрі й на стінах химерного свого танцю. Стара була наче сама з диму, заповнювала собою всю кімнату, так тяжко вона кашляла Здалося навіть їй, що її мала хатка ще поменшала, і що має та хатка курячі ноги, і йдуть вони, ті курячі ноги, із хмари на хмару, а вона лежить на печі й задихається.
Рипнуло, відчинившись, вікно, так само рипнуло друге, і дим пішов у вікна, отож чоловік у темно-синьому плащі, котрий дивився на ту самотню хатку з гори, бачив, що вона поступово оточувалася туманом, і в серпанку тому дивно палала червонолиста вишня.
А й справді, сутеніло, і дими з коминів хат на вулиці і хат під кручею, і хат за Кам’янкою зовсім розчинились у тому сутінку. Вмерла у ньому річка, й тільки якийсь упертий човник їздив по ній та їздив. Сидів у тому човникові старий Смерд, одягнений у брезентову куртку і в капелюха без стрічки, витягав він із річки малесенькі сіточки, в яких срібно засвічувалися довгі свічки єльців; Смерд брав ті єльці темними спрацьованими руками й кидав їх у човна – забув узяти з собою відерце. В човні було по кісточки води, і та хлюпала разом із єльцями на дідові гумові чоботи.
Стара стояла на порозі в пальті з облізлим коміром, на якому лишилася жменя шерстин, засунула руки в рукава-муфту, й сутінок робив її клубенястою, наче була вона з повітря і от-от мала відірватися від порогу й полинути в тихе, вечірнє небо, на якому повільно проявлявся місяць і зірка коло нього. Стара зітхнула, подивившись на того місяця та зірку, і приступила до хвіртки. Обличчя в неї було кругле й привітне, а голова зовсім загрузла в плечах. Очі її стріляли від хати до хати – у визір її, темний як це смеркання, потрапляла одна чи друга химерна постать у штанах. Ті істоти стояли біля своїх хат чи сиділи, як оті двоє, що вже й ліхтаря підвісили над столом і били в доміно. Там, віддалік, замітав двора ще один, і курява з-під його мітли теж була як дим; зовсім недалеко ще один ніс здоровенні відра, з яких плескалася вода; ще один проїхав на мотоциклі й був на тому мотоциклі такий випростаний, наче дрючка проковтнув. Стара дивилася на все те чудне плем’я і аж головою легенько похитувала їй на плече спустився маленький, як насінина кульбаби, парашутик, і відчепивсь од того парашутика ліліпут, заліз старій у вухо й пішов блукати по безконечному лабіринту мозкових звивин. Це й була та думка, яка єдина жила в голові старої, адже вікна її хати було навстіж одчинено, і замість диму заходив у них холод.
– Доброго вам вечора! – тонко заспівала стара назустріч постаті з надумір грубим обличчям, був то Шурка Хаєцький, або ж Кукса. В роті в чоловіка стриміла цигарка й диміла, мов комин, наче він сам собі був грубою. Шурка глянув на стару банькатими очима й буркнув щось під носа; ноги його пішли прудкіше, хоч перед цим ледве плентали.
– Послухайте, чоловіче добрий...
Але “добрий чоловік” не слухав, його раптом проковтнули сутінки, ніби й не було його ніколи, тільки густий тютюновий запах завис у повітрі. Очі в старої звузились і спалахнув у них зелений ядучий вогонь.
5
Дибала по вулиці, викидаючи перед себе палицею, била нею об землю, що нею майже запливла бруківка; витяглася жилава її шия, обличчя стало важке й понуре, очі як ґудзики, а замість серця товклася каменюка, вуста зовсім зникли з лиця, бо хто б узяв у тих сутінках цю смужку тоненьку за вуста.
Її об’їхав, наче в полон узяв, гурт хлопчаків на велосипедах: п’ять з одного боку і п’ять із другого. Вони скрикнули голосно й водночас і помчалися навздогінці із сутінками, світячи десятьма ледве блимотливими фарами.
Баба не помітила велосепедистів, викидала й викидала палицею і била нею об дорогу. Тоді випурхнуло, біжучи за м’ячем, котрий викотився з двору на дорогу, аж десятеро легких веселих дівчаток. Вони закружляли довкола старої, як світлі ясні метелики: були в червоних і голубих плащиках, і в кожної з-під шапочки цвіли червоні чи голубі банти. Найкраща й найтонша з цих дівчаток схопила м’яча, м’яч був також наполовину синій, а наполовину червоний, скрикнули вони дзвінко, як синиці, завернулись і побігли назад у двір.
Баба не помітила й цих дівчаток, вона йшла по вулиці й била палицею. Погук тонкий та високий примусив її, правда, скинути головою – подивилася пильно в глибокий сутінок. Зовсім неподалець стояв літній чоловік і дивився на річку – був то Ціпун. У вустах у нього, як у всіх цих чудних створінь, цвів рожевий вогник, і стара, доки дійшла до того чоловіка, майже полюбила його. Стала кругленька й лагідна, а ставши біля Ціпуна, полагідніла ще більш.
Чоловік був давно неголений і борода його сиво палала. Він виплюнув цигарку, аж прокреслила вона іскристе коло і впала в траву, розсипавши яскравий бісер; Ціпун, хотів повертати в двір, але стара спинила його, простягти руку.
– Доброго вам вечора! – сказала. – А чи знаєте, що я хочу у вас попросити?..
Ціпун глянув запитально, і стара побачила, що в нього чорні, холодні й крижані очі, й дивився він не так на бабу, як кудись поверх її голови.
– Я, сусідонько, в труднації тепера, – сказала лагідненько. – Чи не пособили б ви мені комина
