Цього чоловіка Микола вже бачив. Здається, з’являвся він кілька разів на їхній вулиці вчора чи позавчора; щось було в ньому таке, що відразу запам’ятовується: чи ота нездорова худизна, чи високий зріст, а може, очі – якісь випиті, тужливі, як у хворої тварини. Сьогодні цей чоловік підійшов до його двору, став біля хвіртки й дивився на будинка. Микола саме завершив обід і сидів за літнім столом, приємно віддихуючи. Він розпустив з цієї нагоди паска й затишне черевце вивалилося із штанів, мирно відпочиваючи, очі стали вузькі – одне слово, впав у той майже нірвановий стан, який любив відчути перш ніж перекинутися на розкладачку, що стояла під волоським горіхом Розкладачка й зараз чекала на нього, гостинно відгорнувши полу укривала, і він уже кинув кілька разів туди погляда і то не без утіхи. Але поки що між його пухких вуст тліла цигарка, і він чекав, доки вона дотліє, доки дим солодко перебродить у грудях, додавши трохи притоми, а все це разом солодко його оздоровить. Це був Миколин недільний обряд, через це увіч відчув невдоволення, побачивши перед своїм обійстям того дивака, котрий щось хотів у нього розгледіти.
– Глянь, Кать, – сказав Микола, ледве розтуляючи вуста, щоб не випала цигарка – Якийсь оно чортяка до нас у двір загляда.
– Мо’, когось шука, – сказала Катерина, стаючи в дверях із віхтем у руці.
– То ти його спитать не можеш, чи як? – вже невдоволено озвався Микола, і з його рота викотилося досить правильне димове колечко.
Жінка неспішно подалася до воріт, все ще стискаючи в руці віхтя, – чи задля самооборони, чи забула його покласти. Микола застиг, як індійський божок, а прибулець, побачивши, що до нього йде жінка, й не подумав забиратися геть, мовчки її надчікував. Катерина щось тихо спитала в прибульця, а той тихо відповів. “Чорт забирай з цими вухами, – подумав невдоволено Микола, – знову позабивалися сіркою”. Він аж шию витяг, щоб почути розмову, але оскільки шиї в нього не було, тільки вдав, що витяг ту шию.
Катерина поверталася назад, невідь-чому всміхаючись і це в той час, як чолов’яга незрушно стримів над хвірткою.
– Що там? – спитав фальцетом Микола, був-таки невдоволений.
– Якийсь він чудний, цей чоловік, – нерішуче сказала Катерина, зупиняючись на стежці. – Каже, що народився в нашому домі.
– То й що? – каркнув Микола, вже й червоніючи спересердя.
– Чого ти сердишся? – незворушно спитала Катерина.
– Бо не кажеш все одразу, а тягнеш...
– Тра все порядком розказать, – спокійно промовила Катерина. – Каже, що народився в нашому домі.
– Це я вже чув.
– Каже, що його мати продала цей дім
– Продала мені, я це знаю, – так само нетерпляче сказав Микола.
– То ти знаєш цього чоловіка? – спитала здивовано Катерина.
– Я знаю, що купив цей дім у якоїсь старої, – невдоволено пояснив Микола. – Чого ти така дурна?
– Ну, коли я дурна, то чого й говорить, – сказала сумирно Катерина й рушила в сіни.
– Та чекай ти, зразу дмешся! Що він хотів?
– Хоче хату подивиться.
– А ти йому що?
– Сказала, що в тебе спитаюся.
Микола пошкрябав потилицю, згорнув з лоба волосся, показуючи пролисини, а тоді махнув рукою:
– Чорт його бери, хай дивиться!
Катерина розвернулася, щоб знову йти до воріт, але гість, очевидно, не мав сірки у вухах, бо й сам відчинив хвіртку і впевнено ступнув у двір.
– Заходьте, заходьте! – тонко гукнула йому Катерина. – Заходьте, він дозволив...
2
Ішов поволеньки, розглядаючись навдокіл. Зупинив погляд па горісі, якому років із сорок, і на клені, якому років із п’ятдесят; по яблунях тільки ковзнув поглядом, бо їх садив уже Микола, зате уважно роззирнув кам’яний мур, що відгороджував обійстя від сусіднього. Ішов, несучи оті тужливі, випиті, як у хворої тварини, очі, й від того чомусь неприємно зробилося Миколі. “Може, затягти на штанях пасок”, – подумав він. Та це вже було забагато для того дивака честі, не він же його сюди кликав, а напросився, отож Микола тільки й учинив, що виплюнув з вуст недопалка і той, прокресливши класичну траєкторію, впав у помийне відро й засипів.
– Прошу мені вибачити, – чемно сказав чоловік, все ще розглядаючись по двору. – Так у мене склалося життя, що не був я тут у вас тридцять літ. На старість ми стаємо сентиментальні, і я дуже прошу вибачити, що турбую вас
Микола мовчав. Очі його вже були, правда не вузькі, а круглі, як пувички; пильно розглядав тими пувичками пришельця. Дві речі він відмітив: одежа на ньому була простувата й стара, але голос був приємний, поставлений, мова ж – як у вчителя.
– Хе-хе! – сказав Микола. – А я шо?
Катерина незрушно стояла серед двору з віхтем, погляд її перебігав з гостя на господаря.
– Дозволите присісти, – спитав пришелець і, не чекаючи Миколиного дозволу, важко сів на розхитаного ослінця.
– Я, люди, може, на старості літ і здурів, – сказав і раптом задумався, схиливши сивочубу голову.
– Чого це ви на себе таке кажете? – спитала Катерина
– П’ять років добирався я до Житомира, – сказав гість, і його очі стали раптом шматочками синього болю.
– П’ять років – це довго, – поблажливо сказав Микола, він уже, здається, зрозумів, що цей чоловік не без зайчика в голові. “Буйний чи тихий?” – подумав він, сторожко блимнувши на жінку. Та ж стояла із широко розтуленим ротом і круглими від здивування очима.
– Бог ти мій! – тихо вигукнула вона. – Цілих п’ять років!
– Не думайте, що я з глузду зсунувся, – сказав чоловік, пильно зирнувши на Миколу, той аж зайорзався на стільці. – В наших, так би мовити, умовах переїхати з міста у місто не така легка річ. Я ж добирався сюди з Алтаю.
– Через обмін квартирами? – спитав Микола
– Через обмін, – зітхнув чоловік. – Отак стрибав, як цвіркун, з міста у місто. Поки знайдеш обмінника, поки всі формальності... та що про це казати...
Він замовк і сидів, ніби глибоко втомлений, начебто вся енергія, яку виявив, стрибаючи отак, мов цвіркун, із міста до міста, нарешті висякла, бо вона таки висякла, – сидів у дворі, який колись був його рідним; було якось дивно й трохи незручно: чи досяг, нарешті, того, чого прагнув? “Ні, – подумав він, розглядаючи поставлене перед ним кругле Миколине обличчя, – це ще не те, чого я прагнув! Я й справді сиджу у рідному обійсті, – подумав він, – але чи туди я потрапив?.. Не впізнавав цього дому, городу, стіни, цього горіха, якому сорок років і клена, якому літ із п’ятдесят, і це, здається, тому, що ніяк не міг упізнати у цьому обійсті себе”.
Катерина зітхнула й пішла домивати після обіду посуд, а Микола дивився в тарілку, де в соку з олією плавали рештки кришених огірків та помідорів. Огірки намокли, а помідори розлізлись і розсипали круглі ядерця насінин; він дивився на ті вже неапетитні залишки і розмірковував, а що годиться робити далі: прибулець мовчить, і він мовчить, а комусь у цій ситуації варто було б говорити.
– А хвамілія ваша як, коли не секрет? – спитав, нарешті, він.
– Звати мене Пустовойтенко Іван Макарович, – звів голову прибулець. – Ви купили цю хату в моєї матері, а будував її мій дід по матері, його прізвище було Висоцький. Тоді він служив чиновником міської управи, а після революції був бухгалтером. У цьому домі він прожив рівно сімдесят чотири роки, переживши свою жінку на вісім літ. Мати моя вирішила жити біля мене, продала хату вам і виїхала на Алтай. Але там вона не прижилася, там вона, чоловіче, затужила. Знаєте, що це значить – затужила?
На нього дивилося кругле обличчя з круглими очима, з нетямкуватою притомою в погляді (хіба він знав,
