пахне. Ій-бо, коли б мав де на селі знайомого, то упросився б на кілька день, щоб перевірити це критично. То байка це чи правда?
– Ніколи не жив у селі, – сказав маленький чоловік. – Як і ти...
– Це недобре, – сказав батько. – Від природи ми віддаляємось, а природа за це й помститися може. Думаєш, у мене з цією погодою – коник у голові? Нє, це має велике, надзвичайне значення для світу. Проблема передбачення, прочуття й передчуття – це щось зовсім немале. Я пробував про це матері розтлумачити, але до неї не доходить. Така вже їхня бабська порода: як уроять щось собі в голову, то й колом не вибити. А все почалося з того, що я кілька разів не вгадав погоду: деякі прикмети байкою виявились. А як їх перевіряти? Коли практично не перевіриш, то й користуватися годі. А я хочу, щоб усе було на науковій основі. Тобто щоб без жодних приладів та машин. Щоб сама природа говорила за себе.
– Як на мене, потрібне й цікаве діло, – сказав маленький чоловік.
– Це ти матері скажи, – підморгнув батько. – Вона, здається, тільки тебе і слухає. Принаймні поки ти тут, не заважатиме мені.
– Гаразд, – усміхнувся маленький чоловік. – Але який з мене авторитет?
– Не кажи! – мовив гаряче батько. – Вона тебе любить. А любить, то й послухається.
Пішов з батькової кімнати, але на порозі обернувся.
– Коли я трохи помузичу, це тобі, не завадить?
– Та навпаки! – озвався батько. – Страшенно люблю, коли ти граєш.
– Дякую, – сказав він.
У кімнаті стояли повні сутінки, здавалося, хлюпали сюди через незашторені вікна – березень панував. Було тепло, недавно протопили, і він торкнувся грубки, щоб розігріти долоні. Грубка була гаряча – він приставив до неї руки, не торкаючись. І йому здалося, що тепло, яке струмує від білої стіни, народилося десь у глибині землі. Що є два сонця для цього світу: одне всім відоме, а друге – в товщі землі. Вони живуть, як сіамські близнюки, і навіть дихають в одному ритмі. Одночасно засинають і прокидаються, а весна – дитина від їхнього співжиття. Стародавні люди, спогадав він, не були дурні, коли думали, що життя у світі родиться від сполучного акту землі і сонця. Без цього союзу все було б мертве, без цього союзу, може, не стояла б йому в грудях солодка грудка, яка називається передчуттям музики. Він знав, що зараз гратиме. Певна річ, увертюру до “Тангейзера”, бо саме цією музикою наливався цілий світ. А наші пристрасті, подумав він, підіймаючи покришку фортепіано, – чи така вже конечна в них потреба? Чи не є це штучне збудження, імітація руху, якого нема? Є люди, думав він, котрі тільки тоді живуть, коли колотяться у світі. Чи винуваті вони, коли іншим це не подобається? Чому тихий чоловік одружується з норовистою жінкою, а тиха жінка тягнеться до сильного, навіть брутального чоловіка? Чому тихий мовчки терпить ґдирання норовистої, а тиха переносить од буйного навіть знущання? Не вбиває це любові, хоч прикро буває не раз. Може, це якась передумова гармонійної сполуки землі і світу? Може, ця дисгармонія є, зрештою, незбагненним початком саме гармонії? Дрібні пристрасті чи великі – все одно. Кожен бере собі ті, до яких доріс і які йому під силу. Світе мій світе, думав він, граючи, як мені хочеться, щоб ти був вічний!
Він грав увертюру до “Тангейзера”. Чорну музику, яку роз’їдають світлі потоки живої води. Він грав твір про живу воду, яку має розбудити перший весняний грім. Вічний пастух світу цього виганяв небесну череду, і вона йшла через небо, спрагла й голодна. Мала конче з’єднатись із землею, випити її сік і створити натомість біле, шумке молоко.
8
Він скінчив грати. У хаті було зовсім темно. Вже прийшла мати й тихо перемовлялася з батьком. Почувши, що він не грає, зайшла в кімнату.
– Чого ти поночі? – спитала, клацаючи вмикачем Світло так раптово розлилося по кімнаті, що він примружився.
– Вечеряти будеш? – спитала мати.
– Та мабуть, – відповів маленький чоловік.
– Батькові не терпиться з тобою випити, – безапеляційно сказала вона – Не полінувався навіть збігати в магазин.
– Коли я грав? – навіщось спитав маленький чоловік.
– Ні, коли ти у Стаха був. У нього нечасто трапляється до того нагода. Це й синок старший у нього пішов.
– Такий питець, як батько! – сказав маленький чоловік. – Що значить принагідна чарка?
– Все з чарки починається, – мовила мати. – Візьми його сеструню, твою тітку Ніну. Знаєш, що вона вже п’яниця?
– Не може бути! – сказав маленький чоловік.
– А так воно є. Теж із чарки все починалося. Коли б на мене, то я ще вдесятеро збільшила б ціну на горілку.
– А я купив не горілку, а вино, – сказав, заходячи, батько: в руці в нього й справді була пляшка чудового марочного вина. – Це таке, що й тобі не гріх випити.
Мати промовчала й, підтисши губи, пішла готувати вечерю.
– Бач, як підколює! – підморгнув маленькому чоловіку батько. – П’яницю з мене робить. А я – сам знаєш! Про сестру ж, а твою тітку, вона правду сказала, – зітхнув він. – Вийшла на пенсію, і її лихий попутав. І знаєш після чого? Зробили їй переливання крові, а той, що кров здавав, певне, алкоголіком був. Ну, її й потягло...
– Чудеса! – сказав маленький чоловік.
– Сумні чудеса, – мовив батько.
Поставив пляшку і пошкандибав до дверей. Мати була в сінях, де стояла газова плита, але він прислухався і тільки тоді заговорив:
– Слухай, – сказав пошепки, – не чув? Кажуть, Стась випиває. Інколи зовсім п’яний являється. Тільки не кажи про це матері, сам знаєш, яка вона в нас... Вона того Стася страх як любить. Розтривожиться, розхвилюється, а може, воно і брехня. Людям попадися на язика..
В глибині рипнули двері, батько поклав пальця на вуста.
– Гарно ти грав, – сказав голосно. – Тільки сумно чогось.
– Погода така, – відповів маленький чоловік.
– Погода на настрій вплива, – мовив батько. – Більше того, навіть відчуття поганої погоди впливає на настрій. Я це по твоїй матері бачу, – він хитро засміявся й позирнув у бік жінки, яка входила з каструлею і з металевою підставкою.
– Це в нього називається гумор, – сказала добродушно мати. – Про що не заговорить, на погоду зверне. А розказував тобі браток, що його жіночка сказала, коли він мені нагрубив?
– Еге, еге, послухай, – підхопив батько уже без гумору. – Це таке матері сказати, яка душу їм, можна сказати, віддала.
– Вона сказала, що з мене вийшла б добра поміщиця. Ні, ти чув таке?
– Як так, поміщиця? – не зрозумів маленький чоловік.
– Бо я, бач, попросила твого братика принести мені, хворій, ліки! Бо я, мовляв, поганяла ним, як кріпаком. Бо він, бач, мені води приніс і дров два рази врубав і вже хотів, щоб я йому за це в ноги кланялась. А я кланятися не вмію.
– Теж мені робота, – сказав батько, – нарубати дров і води принести. У мене тоді температура була, то мати й не пускала
– Рвався сам до тих дров і води, – мовила мати, – а як його пустити, коли температура була така! Перележали б і в холоді пару днів, а тої жебраної допомоги нам не тра.
Батько накручував коркотяг і на це материне слово урочисто бахнув корком. Понюхав напій і заусміхався.
– Кров землі, – сказав. – Недаремно колись це вино кров’ю господньою вважали. Сідай, стара, пригостимося.
Мати принесла чарки. Поставила зі стукотом і присіла до столу.
– Я вам трохи грошей привіз, – сказав ніяково маленький чоловік і поліз до кишені.
