майці, з довгою шиєю і напівлисою головою, він подобав на чудного, довгоногого птаха. Всовував костомашні ноги у штани, а дівчинка, дивлячись на нього, задзвеніла сміхом.
– Ти такий смішний, тату, – сказала вона
Тоді він пригнувся, захопив довгими лаписьками мале й підкинув під стелю. Мале радісно заверещало.
– Ага, злякалася, – сказав брат, широко всміхаючись. – Ото знатимеш, як сміятися з батька.
Але мале, здається, не дуже й лякалося.
– Тату, ще! – сказало воно і вдруге полетіло під стелю. Вереск, що пролунав звідти, був щасливий.
– Отак і живемо, – мовив брат, ставлячи дівчинку на підлогу.
– Тату, ще! – сказало мале.
– У мене й рук не лишиться, – добродушно сказав брат. – Відірвуться від тіла й полетять разом з тобою в небо.
– Я хочу полетіти в небо, – ентузіастично сказала дівчинка.
Маленький чоловік дивився на все це серйозними, круглими очима.
– А ти чого не женишся? – спитав брат, натягаючи сорочку. – Боїшся волю загубити?
– Хто зна! – сказав маленький чоловік. – Воля часом не те, що ми хочемо, а що уявляємо.
5
Він раптом відчув у собі музику. Ця музика прийшла до нього ще там, у Києві; можливо, через те й вирушив у цю мандрівку. Відчував її в автобусі, вона жила в порожніх полях, покритих сірими клаптями нерозталого снігу; вона була не смутна й не весела, а важкувата, трохи одноманітна – щось таке, як в увертюрі до ?Тангейзера” Вагнера. Ця музика відповідала його настрою; можливо, він повернеться до батьків і заграє саме її, бо те, що прикликало його зараз у Житомир, потребувала виходу. Подумав про неприємну розмову з лікарем напередодні; лікар говорив із ним серйозним тоном. Всі оті безконечні аналізи, просвічування – все те було, як важкий учорашній сон, про який, здається, й оповісти неможливо. Не хотів про те думати, може, тому й заговорив тихо й хрипко, аж зупинився серед кімнати брат і звело голову від іграшок дівча.
– Страшенно хочеться, – сказав він, – щоб ви тут жили мирно. Щоб якось порозумілися; знаєш – це таке мале, всі оці безконечні сварки! Я волів би, щоб ти повернувся жити до старих, бо вони й справді старі і повинні б потребувати, щоб коло них був хтось молодий та дужий.
У брата на обличчі з’явилася скошена, тонка усмішка.
– Тобі добре говорити, – мовив він, – бо тут не живеш. Не я сам пішов із дому, а мене з нього вижили. Дитина, клопоти, дитячі верески, розвішена в негоду по хаті білизна, дитячі простирадла і все таке! Що ти про це знаєш?
– Справді, – сказав він покірливо. – Я про це нічого не знаю. Я тільки кажу про те, чого мені б хотілося. Не зумів би научити жити ні тебе, ні батьків – я, здається, в цьому світі нічого не вмію. Коли тобі на роботу?
– Через дві години, – сказав брат. – Ти завжди приїжджаєш сюди такий добренький, такі крильця у тебе за плечима, такий ти миротворний. А чи не ти перший покинув батьківський дім?
Маленький чоловік засміявся. Ляснув себе долонею по коліні й засвітив веселими оченятами.
– Все правильно! – сказав. – Я часто думаю, про причини незлагод людських. І знаєш, до чого додумався? Вони неперехідні, ці незлагоди, бо кожен здебільшого думає тільки про себе. Може, і я думаю тільки про себе, бо приїжджаю до вас набратися живого духу. Кожен, здебільшого, своєю правдою живе, а інші до тієї правди пристосовуватися не хочуть. Незлагоди виникають тому, що не про любов люди печуться, а про задоволення і зручності.
– Хо-хо! – сказав брат, прибираючи зі столу. – Все це красиві й абстрактні слова. Мудрий той, хто дивиться на світ збоку, а коли той світ бере його за барки, мудрість перетворюється у зло.
– Я не хочу перетворювати свою мудрість у зло, – тихо промовив маленький чоловік.
– А ніхто не хоче, – сказав з тою-таки усмішечкою брат. – Це вже поза волею людською виходить. Кожній людині треба мати власне гніздо, щоб дотикатися до інших не болячками, а здоровою частиною єства. Кожна людина складає свій музей дрібниць і ділить його зі своїми рідними: дітьми та жінкою. Думаєш, оце мале, як виросте, палатиме сентиментам до мене? Воно прагнутиме завести власне гніздо, щоб упорядкувати в ньому власний музей дрібниць.
– Ти жорстокий, – тихо сказав маленький чоловік.
– Я не жорстокий, а безверхий. Не маю свого кутка, а на квартиру ані шанса. Грошей на кооператив не маю, чекати квартиру на роботі – це до старості: кожен тобі тиче в очі батьківський дім, де можуть вільно жити дві сім’ї! Отож і є, що я безверхий. Без даху над головою, а через це і зло мене бере. Отак за барки бере і з’їла. А я, може, небагато й хочу. Хочу мати захищену місцину, де міг би звільнитися від свого зла. Тобто мої вимоги зводяться до найелементарнішого: теплого кутка. Що скажеш на це, миротворцю?
– Дивний цей світ, – сказав маленький чоловік. – Ми чогось прагнемо, а досягши, забуваємо про радість, якої сподівалися. Тільки недосяжне може стати ідеалом. Є така притча у Сковороди. Пустельник ловить птаха у саду, а не може його спіймати. І це дає йому радість. А що було б, коли б його спіймав?
– Знову слова, – жорстко сказав брат, гостро дивлячись на маленького чоловічка – Бо й пустельнику колись набридне ловити птаха. Зловити його, чи не зловити – одне!.. У мене філософія простіша: синиця у жмені ліпша журавля у небі.
– А як бути з небом? – спитав маленький чоловік і вії його затремтіли.
– Небо – це ніщо, порожнє місце, – сказав брат. – Повітряна оболонка навколо землі. Небо, дорогий ти мій, – це кисень, вуглекислий газ і азот.
– Ти зумисно огрублюєш, – з болем у голосі сказав маленький чоловік. – Небо – це наша здатність бути добрим...
Тоді виступила на кін Віра.
– Дядю, – спитала вона якнайсерйозніше, – а ти вмієш пускати бульки?
Маленький чоловік перезирнувся з братом, вони розсміялися.
– Я нічого смішного не сказала, – мовила й собі всміхаючись дівчинка. – Я тільки спитала про бульки. Мама вчора принесла мені баночку, і ми з татом сьогодні їх уже пускали.
– Тоді смердить у хаті, Віро, – поморщився брат.
– Ще раз! – сказала хитро дівчинка. – Ще раз – і все!
Вона подала баньку з розведеним милом Маленький чоловік прочитав етикетку й подивився на сфотографовані на ній мильні бульбашки.
– Зараз я тебе навчу, – сказала дівчинка. – Диви, як треба!
Вона вийняла з баньки рамку й подула. Але бульбашок не
вийшло.
– Дай я! – приступив ентузіастично брат.
– Еге, тато вміє! – сказала дівчинка.
Тато і справді вмів. За мить у кімнаті літало безліч барвистих кульок. Тихо тріскалися і зникали, натомість видував хмарку нових. У кімнаті різко запахло милом, мале бігало й хапало долоньками прозорі тільця. Ті зникали в її п’ятірнях, а коли розтуляла жмені, бульбашок, певна річ, не було.
– Бачите, я фокусниця! – сказала Віра.
– Роби з цього філософські висновки, – засміявся брат. – Притча про бульбашки і самотню людину.
Маленький чоловік дивився на все це і тонко всміхався.
– Стеж! – сказав Стах, випускаючи нову хмарку кульок. – Тепер у нас пахне, Віро, як у конюшні. Слухай, – спитав він у брата, – чи не могли вони зробити таку забавку дітям без смороду?
– Людська цивілізація на тому й заснована, – сказав маленький чоловік, – що в бочку меду неодмінно кладуть ложку дьогтю.
Кілька бульбашок літало аж під стелею. Всі троє пильно за ними стежили. Здається, це були ті, що не бажали швидко зникати. Але одна приклеїлася до стелі, потремтіла, відбиваючи в собі віконну раму, і тріснула; друга спустилася долі й сіла на виставлену Вірину долоню. Мала дивилася на неї іскристими оченятами, але й цій забавці прийшов кінець; третя бульбашка героїчно розбилася об електричну
