– За ваше здоровлячко, і хай вам буде в жизні все на удачу! – урочисто сказала вона і хвацько перекинула чарку до рота.
Брат простягнув їй бутерброда з сиром.
– Хе, зараза, припекла! – задоволено сказала вона – То як із керогазом?
– Щось і мені не хочеться того капусняку. Гасіть! – сказав брат.
Господиня повільно побрела до виходу. На порозі озирнулася й пильно подивилася на маленького чоловіка; обличчя його й досі було в землистих плямах.
– Такі ви неоднакі з братом, хе-хе! – сказала вона – Один високий, а другий малий.
– Так виросли, – мовив маленький чоловік.
– Нє! – сказала, раптом зупинившись, Смердиха. – Дайте-но мені, хлопці, ще одну, а то жолудок буде боліть! У жизні ще не пила не до пари!..
Брат наливав у чарку, а стручок усередині повільно плавав, відштовхуючись од стінок. Маленький чоловік дивився на того стручка і відчував, що березень таки проник у кімнату, хоч зашторено було вікна і запалено світло. Було прохолодно й вогко і не зникала та ж таки музика з увертюри до “Тангейзера”. Оті сірі й темні потічки, що роз’їдали чорне. Здалося йому, що якась незрима сила підхопила дім, у якому вони сиділи, обійняла його й притисла догрудей. Маленький чоловік глибоко дихнув – бракувало і йому повітря.
– Славні ви хлопці! – проказала господиня, втираючись після другої чарки. – Ге, та ви й схожі один на одного! – вона засміялася. – Зовсім, скажу я вам, брати!
7
Вони вийшли з дому разом, Стах – на роботу, а маленький чоловік – до батьків. Небо низько висіло над землею, і Стах спустив до нього увінчану кепочкою голову:
– Цікаво, що там батько наворожив на сьогодні: дощ чи сніг? Він як дітвак із тією своєю погодою!
Маленький чоловік натомість почав розказувати про один веселий епізод зі студентського життя, коли на весну після молодого грому всі в гуртожитку ніби показилися й почали обливати одне одного водою.
– Наші предки, – сказав він братові, – колись вірили в очисну силу весняної води. Саме весняну воду вони називали живою, бо вона вбивала в людських душах зиму й приносила нове життя.
– Все ще миротвориш? – криво всміхнувся брат.
– З чого ти взяв?
– Заговорив алегоріями, – відповів Стах. – Думаєш, я дурний?
– Тобі це неприємно? – обережно спитав маленький чоловік.
– Я не з тих, хто любить копирсатись у власних ранах, – сказав брат і гордо звів голову.
І оця його гордість при виснаженому тілі, оте його сіре обличчя, облите світлом тьмавого дня, оцей гострий вогник у малих, серйозних очах – все це відгукнулось у серці маленького чоловіка знайомим болем: жалем, а може, й співчуттям Він подумав, що вони обоє – мати і брат, не так самолюбні, як горді, а може, те і друге. Може, їм бракує чогось простого і недвозначного, як дружній потиск руки. Він узяв брата за руку вище ліктя й сердечно її потис.
– Я радий, – сказав тепло, – що можу отак із тобою поговорити...
Брат блимнув на нього, ніби перевіряючи, чи не кпить він і чи не лукавить. Але маленький чоловік був щирий.
– Гаразд, – мовив він, – іди й вислуховуй скарги на мою невдячність, бо в мене попереду ще робочий день. Щось я втомлятися на роботі став.
Сказав це сухим, черствим голосом, але маленький чоловік лишився задоволений: його тепло таки дійшло до брата.
– Весна, – сказав він просто. – Організму бракує тепла і вітамінів. Чи, як казали в давнину: живої води.
– Бувай! – сказав Стах і, пришвидшивши крока, рушив між мерехтливі, як химерні очі, калюжі. Маленький чоловік стояв і незмигно дивився братові вслід. Начебто наповнював поглядом оту кащувату, високу, довгошию постать, що химерно помахувала руками і негарно заляпувала бризками праву штанину. Так було у Стаха з дитинства: в негоду він заляпував собі тільки праву штанину.
Маленький чоловік зітхнув і почав спускатись униз, обережно ступаючи на розхитаний, напіврозмитий водою брук. Він устиг тільки взятися за хвіртку, коли рипнули двері і йому назустріч важко пішла мати, одягнена в старе пальто і замотана сірою, колись пуховою хусткою.
– Я забула сказати тобі ще про одне, – мовила вона хрипкуватим шепотом. – Не хотіла казати це при батькові, бо сам знаєш, який він у нас нервовий, а це його таки схвилювало б. Стах останнім часом почав сильно випивати. Мені вже про це не одна сусідка сказала. Ряба навіть бачила, що він і сторчував. Загубив шапку, і вона ту шапку принесла мені. Це добром не закінчиться.
Маленький чоловік мовчки дивився на матір.
– Ви що, випивали там? – спитала вона, дивлячись із підозрою.
– По чарці, – просто сказав маленький чоловік. – Йому на роботу йти...
– Казала мені одна – він з нею робить – і на роботі випиває. Вже йому раз за це й догану вліпили... Нічого він про це тобі не казав?
– Ані слова! – мовив маленький чоловік. – Може, це просто бабські плітки?
– Але про нього ж не плещуть, що він краде, – гостро сказала мати. – Де горить, там і курить...
– Я не побачив у ньому якихось змін. Був як завжди...
– А як він до матері почав ставитися? – так само гостро сказала вона. – Скільки я йому добра зробила: і дитину мені не раз накидали. Самі – під руку, і в кіно, а я ту дитину, вважай, і вигляділа! Але тепер уже не буду така дурна. Я йому так і сказала: годі мене використовувати! Не водіть мені своєї дитини і самі не ходіть!
– Все це маленькі пристрасті, – сказав він. – Перемелеться, і знову влагодиться...
– Так говориш, бо це не зачіпає тебе. А чіпнуліо б, то не такої б заспівав...
– Коли мене щось чіпає, я забираюся собі геть, – сказав він трохи сердито і рушив по жовтій од брикетного попелу стежці.
– Батькові про ті випивки не кажи! – мовила вона йому в спину. – Я тут хочу до сусідки скочити.
Відчинив двері й дихнув кислим запахом, який завше живе в малих будівлях. Із сіней вихором шмигнув у двері кіт, блимнувши на маленького чоловіка зеленими злодійськими очима.
– Це чий кіт? – гукнув він матері з сіней.
Мати вже була біля хвіртки.
– Прибився! – відказала голосно. – Коли б не взяли, задубів би на морозі...
Батько сидів за столом і щось повільно записував у грубого з ледериновою обкладинкою зошита.
– Сідай тут коло мене, – сказав він.
– Не хочу тобі заважати.
– Ти мені не завадиш. Мати пішла?
– Десь до сусідки.
– Ото й добре. Вона, знаєш, чогось в’їлась за це моє писання. Ну, маю я собі таке захоплення, цілих десять років веду щоденника погоди і записую всі прикмети на погоду, людей розпитую. Кому шкодить таке моє заняття?
– Нікому, – засміявся маленький чоловік. – По-моєму, це навіть здорово!
– А вона мене гризе. Побачить, що я за столом, зразу якусь роботу вигадує або ґдирати почина: ледачий, нема йому чого робити, те і се! Хоч бери та й плач!
– А ти береш і спокійнісінько пишеш собі далі, – сказав маленький чоловік.
– Аякже, – батько округлив очі. – Не можу ж я піддаватися бабським вибаганкам. Вона добра, мати, але як візьме щось собі в голову, ну, просто спасу нема!.. Я вже й лагідненько намагаюся; кудись подасться, то й пишу. Оце знаєш, яку штуку почув од одного сільського. Купив тут, на околиці, хату. Нє, ти послухай, що він сказав: чистий тобі фольклор! Коли худоба повертається увечері, то треба дивитись, яка корова буде попереду, і за мастю тієї корови визначати погоду наступного дня. Чув ти таке? Коли біла йде чи руда – день ясний, чорна – день похмурий чи дощ, а ряба – то змінна погода. Я не дуже в це повірив, казкою це трохи
