але хоч куди повертав кермо, трактор уперто повертав до лісу. На очі мені навернулися сльози. Раптом поруч, немов із води, виринула руда трактористова голова. Я ще дужче налякався. Тракторист наздогнав «крота» на старому-престарому велосипеді. Піт струмками стікав у нього з лоба. Зненацька тракторист зіскочив з велосипеда, підбіг і одним стрибком вискочив на «крота». Трактор запирхав і зупинився, а тракторист люто зиркнув на мене.
— Хіба я погано їхав? — обережно запитав я.
— Я думав, ти вмієш поводитися з «кротом». Ти ж сам казав це!
— Ну, я ж мав на увазі справжнього крота.
— А це хіба не справжній?
Тракторист, певно, трохи заспокоївся. Він поплескав свого трактора рукою, точнісінько як дядько Тео поплескує корів, які. дають найбільше молока.
— Та ні-бо, я мав на думці справжнього крота, того, що нагортує купи землі, сліпого крота, у якого великі лапи-лопати, — пояснив я.
— Ой леле! — тільки й сказав тракторист, утираючи піт на лобі.
Коли ми поверталися селом назад, — тракторист на своєму залізному «кротові», а я на старому- престарому велосипеді з кількома спицями, — мені довелося витерпіти багато образ. Навіть не хочеться повторювати все те, що про мене казав Віллі. А інші сільські діти!
Тепер вони сміються наді мною:
— Він же не уявляє, що воно таке техніка! Де йому відрізнити крота від «крота»-трактора! Не знає навіть, де гальма, хоч це відомо дітям другого класу.
Від Петера, нашого голови ради загону, я одержав гнівного листа. Нещодавно я написав йому, що їздив на кротові, а як саме, не розповів. І ось що написав мені Петер: «Що ти. Альфонсе, умієш викидати коники, це відомо. А про те, що можна їздити на кротові, розповіси на наступному уроці біології — ото буде сміху! Ти хвастун! Кроти дуже малі, на них не можна їздити, і до того ж у них лапи, а не колеса».
Скрізь усі розсердилися на мене. Не скажу більше ані слова. Краще мовчатиму.
Тут, у селі, так багато всілякої техніки. Я вже думаю, чи не приїхати мені після школи в село і не очолити усі ці корівники та доїльні установи або чи не стати трактористом на гусеничному тракторі чи на «кротові»?
Як я перервав піонерський ланцюжок
На піонерських зборах Гаррі запропонував:
— Що, коли ми створимо піонерський ланцюжок?
Ми не знали, що воно таке. Тоді Гаррі пояснив. Наприклад, нам треба: терміново зібратись у дуже важливій справі. Тоді Петер, наш голова ради загону, дає сигнал, а ми передаємо його один одному і швидко збираємось. Ми захопилися пропозицією Гаррі. Розробити, піонерський ланцюжок доручили Луїзі. Через кілька днів вона прийшла з великим списком. Ми розташувалися навколо столу, і Луїза все пояснила. Я був п'ятий. Мене мав викликати Бруно, а я повинен був бігти до Луїзи та Ервіна.
— А що робити вночі, коли двері до під'їзду зачинені? — запитав я.
Обізвався Петер:
— Альфонс має рацію. Це треба обміркувати. Запропонуй нам щось, Ціттербаке.
Тут вихопився Бруно:
— Треба взяти камінця і кинути у вікно.
Я згадав про маятник і пані Матнер і зауважив:
— Бруно збожеволів. Це ж призведе до прикрощів.
Зчинився галас. Одні казали, що я образив Бруно, інші підтримували мене. Тим часом мені сяйнула інша думка:
— Мабуть, краще свиснути! А кожний наступний умовним свистом передає сигнал далі.
— Я не вмію свистіти, — не погодилася Луїза.
Зійшлися на тому, що Луїза має заспівати. З'ясувалося, що більшість дівчат не вміє свистіти. То нехай усі вони співають.
Гаррі слухав-слухав нашу суперечку, а тоді усміхнувся й сказав:
— Під час наступної подорожі дівчата повинні навчитись свистіти.
Отже, згода. Всі були раді, що створили гарний піонерський ланцюжок. Насамкінець Гаррі сказав:
— Я, мабуть, влаштую репетицію, щоб подивитись, як воно вийде насправді. Треба діяти швидко. Ви ж знаєте: коли того вимагають важливі справи, піонер має з'являтися негайно.
Як уже всі розходились, я пошепки запитав Гаррі:
— Може, зробиш нічну репетицію?
Гаррі тільки підморгнув мені. А це могло означати все, що завгодно.
Ввечері я спакував речовий мішок. Мама здивувалася:
— Що це ти робиш, Альфі?
Я розповів їй про піонерський ланцюжок. Татові наша вигадка сподобалася. Він сказав, що в його робітничій дружині теж є такий ланцюжок, але не радив укладати речовий мішок негайно.
— Хто його знає, коли це трапиться. Вас можуть викликати через чотири, а може й п'ять днів, — сказав тато. А мама стурбувалася:
— Коли це затягнеться надовго, то візьми й білизну. Вона добряче напакувала речовий мішок. Може, вона не вірила в ланцюжок і хотіла тільки пожартувати, адже я насилу завдав мішок собі на плечі. Ще й нагадала мені:
— Альфі, раптом піонерський ланцюжок буде вночі, то звечора добре начисть черевики.
Того вечора я довго не спав, все дослухався, але ніхто не свистів. Не чути було нічого також наступного вечора. Побачивши Гаррі, я пошепки запитав його: — Що робить піонерський ланцюжок? Гаррі тільки підморгнув мені.
Восьмого дня ввечері, о пів на десяту (це я пам'ятаю точно, бо подивився на годинник) почувся свист. Я добре чув свист, але коли підбіг до вікна і виглянув, надворі не було нікого. Певно, Бруно вже помчав до школи. Я вбіг у кімнату. Тато саме перевіряв, як мама виконала шкільні завдання. Вона вчиться заочно.
— Оголошено піонерський ланцюжок! — крикнув я. — Мені треба поспішати!
Мама розсердилася, що їй заважають. А тато сказав, що це важлива справа, і все інше має відступити на задній план. Мама швидко зробила мені кілька бутербродів і нагадала, щоб я не дуже барився, бо вже темно. Тато дав мені свій кишеньковий ліхтарик. Я нацупив речовий мішок на плечі й подався з дому, та одразу ж вернувся і подзвонив. Мама відчинила.
— Я тільки-но сіла за уроки, а ти знову заважаєш, Альфі. Що, порвався ваш піонерський ланцюжок?
— Ні, забув ключ від дверей будинку, — випалив я, вхопив ключ і помчав, як було передбачено, до Луїзи.
Звісно, її будинок був уже замкнений. Я став насвистувати. Моїм сигналом був уривок із пісні «Минула ніч». На третьому поверсі, де мешкає Луїза, не засвітилося жодне вікно. Я засвистів голосніше. Коли ми в класі намагаємося підказувати Луїзі, вона чує добре. «Будь чесний»! — шипить вона тоді нам, а тепер, як ідеться про таку важливу справу, це капосне дівчисько вдає, ніби недочуває. Я все свистів і свистів. Раптом відчинилось одне вікно.
— Вибачте! — швидко обізвався я. — Невідкладна справа! Чи не могли б ви сказати Луїзі Заллін, що оголошено піонерський ланцюжок, а їй свистить Ціттербаке.
— Нічого не розумію, — відповів голос. — Яка Луїза?
— Ну, тут же мешкає Луїза Заллін?
— Ніяка Заллін тут не мешкає і взагалі тут нема жодної Луїзи!
— Невже! — розчаровано протяг я.
