лушпинні й маринованого оселедця. Чудовий оселедець! Я їв, а думав про ялинку в корівнику. Дідько його знає, як можна ялинкою доїти корів? Може, то корівника вистеляють ялинками? Але чи подобається коровам лежати на глиці? Чи ялинками годують корів? Може, вони залюбки їдять такий корм?
Я похвалився тітці Марті й дядькові Тео, що у нас тепер сміття вивозять не кіньми, а машинами. Ззаду до машини підносять ящики, і вона сама вигрібає сміття. І сміттярам тепер менше мороки.
Тітка Марта і дядько Тео зовсім не здивувалися, коли я розповів їм про це.
Тітка Марта сказала:
— А у нас тут комбайни. Вони самі косять збіжжя, зразу ж його обмолочують і викидають готовий хліб.
Дядько Тео підморгнув мені:
— Печеного хліба комбайн ще не викидає, але до цього вже недалеко, і тоді праця селянська стане ще легша.
— У нас нове електричне освітлення на вулицях, — гордо повідомив я.
— А в нас у кооперативі тепер електричні доїльні апарати, — сказав дядько Тео і знову підморгнув мені. А я подумав собі: «Того, що у нас є, у вас не буде, а ваше ми побачимо».
Наступного дня ми з дядьком Тео пішли подивитися на новий корівник. Який же він чудовий, а чистота — мов у лікарні!
— Тут коровам добре, і молока вони дають більше, ніж давали у тих старих темних хлівах, — розповідав дядько Тео, погладжуючи корову по лобі. Я вже був навчений і остерігався підходити близько до корів. Але мені не хотілося здаватись, і я сказав:
— Так, у вас у кооперативі гарний корівник. Що правда, то правда. Але одне незрозуміло: де ви рубаєте для корівника ялинки?
Дядько Тео здивовано подивився на мене:
— Які ялинки?
— Ну, найновіша наука. Ви ж самі казали, що доїте корів ялинкою?
Спочатку мені здалося, що заревів бугай. Але це так зареготав дядько Тео, приказуючи:
— Ялинки… може, ними лоскочуть корів, щоб надоїти більше молока? Го-го! Ну й насмішив ти мене!
Дядько Тео реготав так гучно і так сопів, що всі корови, які були в цьому науковому корівнику, повернули до нас голови і понашорошували вуха.
Я був ображений.
Дядько Тео поплескав мене по плечу своєю широкою, мов лопата, рукою.
— «Ялинка», Альфонсе, — це така установка, нове досягнення науки. Нею ми доїмо корів швидко й чисто. Глянь, зовні вона скидається на ялинову гілку. Ось чому і назва така. Хіба ти цього не знав?
Отак я осоромився із своєю машиною-сміттєвозом та новим освітленням вулиць.
Тут, на селі, у них таки багато цікавого. А скільки ще прикрощів тут було у мене!
У дітей сільської школи теж є піонерський табір. Я ходив туди, хотів побачитись із торішніми знайомими. З ними було дуже весело. Ходив я також на їхню піонерську лінійку. Щоб вони не мали мене зовсім дурним, я їм сказав при першій же зустрічі:
— У вас чудовий корівник. А «ялинка»? Це ж найновіше досягнення техніки!
І я вдав, ніби давно вже все це знаю.
Якось до мене прийшов Віллі, агрономів син. Він хотів порадувати мене хорошою новиною:
— Завтра ми, найкращі піонери школи, йдемо в МТС — побачимо «гусениці» і «крота».
Ото знайшов, чим мене здивувати!
— Пхе, — махнув я рукою. — Гусениці та кроти для мене не новина. Вони є і в нашій школі. Один кріт стоїть у нас у вітрині.
Віллі витріщив на мене очі.
— Отож, — гордовито сказав я, — не думайте, що тільки ви щось можете.
Наступного дня ми пішли в МТС. Нас вів молоденький тракторист.
Віллі сказав дітям:
— Альфонс уже вивчив будову «гусениць» і «крота».
Всі здивувалися. На подвір'ї МТС стояли трактори та багато інших машин, яких я ніколи не бачив і не знав, для чого вони потрібні. Тракторист пояснив усе: які машини самі збирають картоплю, які кукурудзу, а які — буряки. Був тут також комбайн, заввишки майже з наш будинок. Я відразу ж уявив, як із нього вискакують хлібини.
Що тут іще може бути? Кілька строкатих гусениць і напхане опудало крота. Отут буде нагода розповісти, чому кріт сліпий і чому такі сильні у нього лапи-лопати.
— Отже, оце «гусениці», — сказав тракторист. Я дивився на трактор і не бачив ніяких гусениць.
— А де ж ті гусениці? — тихо запитав я Віллі.
— Ось тут, — сердито буркнув він.
— Та де ж? — прошепотів я.
— А я гадав, ти знаєш, де «гусениці», — зовсім розсердився Віллі. Я лише кивнув головою.
Ми стояли перед могутнім трактором, що височів на широчезних ланцюгах.
— Ці гусеничні трактори виготовляються в Радянському Союзі. Цим трактором можна їздити по найгрузькішому болоту, — пояснював тракторист.
Оце здорово! Які ці «гусениці» товсті та широкі! Тракторна таких «гусеницях» має бути сильний, мов слон, він може проїхати просто крізь наш будинок.
— А оце «кріт», відоме самохідне шасі.
Але перед нами був не кріт, а трактор, до якого можна чіпляти багато різних знарядь. Я мовчки дивився і не знав, чим би похвалитися. Сказати було нічого. А тракторист звернувся до мене:
— Я чув, ти вже знаєш «крота». Може, у себе в місті ти вивчав його на уроках виробничого навчання й навіть їздив на ньому?
Я кивнув. Не хотілося зізнаватись, що я не знаю нової техніки, зокрема «крота».
— Ну, то сідай, — усміхнувся тракторист.
Признатися б…
Я набундючився і виліз на трактор.
— Одне коло зробимо вдвох… Тут натисни ногою… так, угору важіль… Добре тримай кермо!
— Я ж іще… ще… не…
Загуркотів двигун, і залізний «кріт» поволі рушив. Поруч мене стояв тракторист і разом зі мною міцно тримав кермо.
— Обережно відпускай педаль, — голосно сказав він. Я був дуже схвильований і відразу прийняв ногу з педалі. «Кріт» плигонув, ніби тигр, що доганяє зайця.
— Прокляття! — долинуло до моїх вух, і тракторист упав із «крота». А я таки утримався за кермом. Описуючи велику дугу, «кріт» мчав уперед, слідком за ним бігли діти. Серед них я помітив Віллі. Він біг, витріщивши очі і роззявивши рота. Крізь гуркіт двигуна я чув, як тракторист гукав:
— Гальмуй! Гальмуй!
Але ж як я загальмую, коли не знаю, де гальма! Спочатку «кріт» мчав мене сільською вулицею, потім — польовою дорогою просто до корівника. Корови, що були надворі, збилися докупи і безтямно дивилися на мене. Краєм ока я ще помітив, як дядько Тео впустив на землю великі вила.
Міцно тримаючись за кермо, я приказував:
— Зупинися! Стій! Загальмуй! Ну, зупинися, кроте!
Там, де, гуркочучи, проїздив «кріт», кури кудкудакали так, ніби на них напала сотня шулік. Вони лопотіли крильми понад парканами, підлітали аж до вершків дерев. Один кудлатий собака якусь хвильку біг поруч трактора і все намагався гризнути його за колесо.
Розворушилося все село. Коли я проїздив повз наш будинок, із вікна визирнула тітка Марта. Побачивши мене на тракторі, вона впустила з рук тарілку і та розбилася на дрібненькі черепочки.
«Хоч би викликали пожежну команду», — подумав я, і сльози потекли у мене з очей.
«Кріт» уже виїхав із села. Польова дорога кінчалась. Я посіпав за важелі, натис на педаль. «Кріт» загув дужче і помчав ще швидше. Вдалині виднів великий ліс. «Кріт» їхав саме туди. Я спробував керувати,
