— Важливіше!
— Ось побачите, — сказав я. — Ваша екскурсія — ніщо в порівнянні з моїм задумом.
Я наче бджіл розворушив у вулику. Вони напосілися на. мене, почали дорікати, що я, мовляв, егоїст і виступаю проти колективу. Але ж насправді це не так! Політ у космос таки набагато важливіший за справи піонерського загону. До того ж я часто сперечаюсь з Луїзою та Бруно, тому краще летіти в космос, аніж мандрувати з ними.
— Друзі, — сказав я. — Мені справді шкода, але я не можу.
Гаррі, наш піонервожатий, навіть хотів поговорити з моїми батьками, щоб довідатися, що ж то у мене за важлива справа. Тоді б я мав клопіт! Бо мама й тато також стали б допитуватись.
Бруно написав до стінгазети дописа про мене, а ще мене викликають на раду дружини. А я ж назбирав стільки макулатури минулого місяця, що посів друге місце! Але нічого. Коли стану космонавтом і проїздитиму автомашиною, а вони всі стоятимуть на вулиці й вітатимуть мене, я дозволю собі зупинитись і скажу:
— Це стоїть мій загін. Коли я зібрався летіти на Місяць, вони посварилися зі мною через якусь там екскурсію. — І всі люди на вулиці докірливо подивляться на мій загін. А піонери мого загону похнюплять голови, бо зрозуміють, як недооцінювали вони мене.
В останній день перед канікулами ніхто зі мною не розмовляв у класі. Вдома я написав листа:
«Дорогі батьки!
Не турбуйтесь за мене. Я був і лишаюся Вашим хорошим піонером Альфі. Поїду на якийсь час у Москву сказати товаришеві Гагаріну, що хочу бути наступним космонавтом, який полетить до Місяця (ось чому, люба мамо, я катався на каруселі). Отже, Вам доведеться трохи почекати на мене. Мамо, не забувай годувати Чистуна. Ти ж знаєш — через день йому треба міняти воду. Напишу з дороги. А коли полечу, слухайте радіо, я передам привіт і вам.
Будьте здорові й бадьорі. Чого й собі бажаю. Щиро вітаю і цілую.
Ваш Альфонс Ціттербаке».
Цього листа я поклав на столі в кухні, коли рано-вранці першого дня канікул тихо виходив з дому.
Я подивився в атлас, але він нічим не міг мені допомогти. Тож я запитав поліцейського:
— Може, ви скажете, куди буде Москва?
— Як на піонера, то ти дуже нахабний! — відрізав той. — Прокритикували б тебе в стінній газеті.
Я почервонів.
— Це вони давно зробили, — сказав я сердито. — Але мені треба в Москву! — І швидко пішов далі.
За дві години наше місто скінчилось, і почалися поля й ліси. Я зробив невеликий перепочинок і з'їв половину свого хліба і пачку сухарів. «Схаменися, — подумав я, — ти вже витратив майже половину своїх запасів. А тобі ж має вистачити до Москви!»
Трохи я під'їхав кооперативною підводою, а за наступним селом рушив далі пішки. Тут зі мною сталася незвичайна пригода.
Тільки-но підійшов я до лісу, як раптом біля самого шосе, за кущами, почувся страшний рев. Мозок мені пронизала думка: тікати! Але тут я пригадав, що космонавти йдуть тільки вперед, і кинувся через рів у кущі — треба негайно перемогти страховисько! Може, то лев утік із цирку. А воно все ревло в самісінькій гущавині. Якщо це лев, то він з'їсть мене і оком не моргне. Тоді подорожі на Місяць кінець. І тут я побачив на шосе двох дівчаток, які, нічого не підозрюючи, котили велосипед. Певно, вони не знали про небезпеку.
«Альфонсе, — сказав я собі, — ти й так незабаром станеш героєм, а тепер трапилася нагода стати героєм одразу». Я теж заревів і кинувся туди, звідки долинав той рев. Але перечепився через корч і впав. І в цю мить чудовисько стало наді мною. Воно ревнуло і почало товкти мене в спину. Я закричав, трохи обернувся і схопив його за ріг. «Одноріг, — подумав я, — одноріг із казки! Тепер мені кінець!»
І я закричав так голосно, як тільки міг. Але хоч і перелякався, та рога не відпустив. Коли накричався, то помітив, що той ріг не такий уже й великий та гострий. До того ж він уже не ворушився. Тоді я обернувся зовсім і побачив, що то був коров'ячий ріг, маленький коров'ячий ріг. Він належав рябому теляті в чорних і білих плямах. Теля стояло поруч і здивовано дивилося на мене.
— Гей, тут хтось є? — почувся дівчачий голос.
— Так, тут Ціттербаке! — відгукнувся я. — Підійдіть сюди!
Дівчатка зайшли в чагарник. Побачили, що я сиджу на землі і тримаюся за ріг рукою, а мокра теляча морда схилилась до мого обличчя, і зареготали.
— Лізо! — озвалася одна з них. — Лізо, ми тебе шукаємо, а ти забігла аж сюди!
Я зрозумів, що це теля втекло, і виходить, я його впіймав. — Ось воно. Це я так, ненароком, ради вас упіймав його, — повагом сказав я.
Дівчатка були мені дуже вдячні. Вони залигали теля, і ми разом рушили до сусіднього села.
Бригадир із ферми подякував мені і потис руку, та так, що я зойкнув, але тихенько, щоб не почули дівчатка.
— Не варто дякувати, — була моя відповідь. — Готуюсь до більшого.
Після цього я знову рушив у дорогу. Йшов десь до другої години. Далі йти не зміг. Довелося роззувати черевики, бо на лівій нозі я натер великого пухиря. Подивився в атлас ні, далеко не зайшов. Мабуть, воно й краще. В Москву можна б надіслати телеграму, щоб вийшли мене зустрічати. Може, в наступному селі я домовлюся з телеграфісткою. Отак роздумуючи, пошкутильгав я далі і доїв рештки своїх харчів. Через годину, ледве переставляючи ноги, я входив у наступне село. Треба було зайти в аптеку і на пошту. Але я не дійшов ні до аптеки, ні до пошти. Десь поблизу почувся дитячий гамір. Голоси видалися мені дуже знайомими. Раптом хтось крикнув:
— Усі сюди! Ціттербаке прибув!
І ту ж мить із будинку під вивіскою «Молодіжна база «Ганно Гюнтер» назустріч мені ринувся мій загін.
— Ура вірному Ціттербаке! — галасував Бруно. — Він усе-таки прийшов!
Я намагався не шкутильгати і міркував, як бути. Кинутися назад я не мав ні сил, ні часу. Всі радо потискували мені руки.
— Нічого дякувати. Кожен робить те, нащо здатний. Ви що, здивовані? А я впіймав дорогою бика — небезпечна тварюка! Ох і дав же він мені по нозі! — показав я на свого великого пухиря.
Ніхто не заперечував. Лише Гаррі засумнівався:
— Мабуть, сильний удар — його міг завдати й бик. Але мені здається, це звичайнісінький пухир.
І вони гуртом повели мене на базу та все приказували:
— Чудово, що ти прийшов, Ціттербаке!
Незабаром прибула вантажна машина Народної Армії і відвезла нас на аеродром. Ми зустрілися з військовими льотчиками. Нам дозволили навіть залізти в літак. Офіцер розповів, що для того, щоб стати льотчиком, треба дуже багато знати й тренуватися.
Ой-ой-ой! Для цього потрібно в тисячу разів більше, ніж оте моє мовчання, харчування з тюбиків та катання на каруселі. Мені сподобалося на аеродромі. Я вирішив не йти в Москву, а поки що нишком тренуватися далі.
Увечері я розповів про все Гаррі, нашому піонервожатому. Згадав і про записку батькам. Він негайно подзвонив додому і все пояснив мамі. Мама сприйняла записку за один із моїх жартів і зраділа, що я з усіма.
Гаррі — хороший хлопець. Він пообіцяв тримати в таємниці те, що я йому розповів. Він, мовляв, нікому не скаже, що я випадково потрапив на молодіжну базу, а насправді прямував на Москву.
— Але покарати тебе треба, — підморгнув він мені.
А наступного ранку Гаррі оголосив:
— Сьогодні ввечері Альфонс Ціттербаке розповість про політ у космос. У нього є досвід!
Увечері, коли всі зібрались, я розповів про свої пригоди. Не забув і про зустріч у лісі з биком. Я признався, що то, власне, був не великий бик, а теля, але все-таки бичок, не теличка. Було дуже весело. Бруно навіть забрав назад свій допис.
Після всіх цих пригод я замислився: а чи не краще спочатку стати льотчиком на реактивному
