За вечерею тато не витримав:
— Альфі, Альфі, чому це ти не їси? Певно, щось із тобою не гаразд?
— Я попоїв.
— Ох, Альфі, — і мама сумно поглянула на мене, — кажи правду. Ти не їв і потай нічого не брав. Я ж бачу.
— Я…
Я мало не виказав, що перейшов на їжу в тюбиках. Саме в цю мить мені так сильно віддало шоколадним клейстером, що я не міг більше ні слини ковтнути, ні слова промовити. Моє щастя! А потім занудило. Мені здавалося, ніби скрізь у квартирі пахне шоколадним клейстером. Нарешті мама сказала:
— Альфі, йди спати, вмийся, почисть зуби… Ой лишенько! Який ти блідий! Мов стіна. Що в тебе болить?
Коли вона сказала: «Почисть зуби», я згадав про порожній тюбик, і мій шлунок ракетою рвонувся до горла. Мене перенесли в ліжко. Я не опирався. Мої думки знову були про тренування. Яка це важка справа!
Вранці мені стало краще. Але їсти зубної пасти я більше не міг. До того ж це помітили б. Бо прийшовши з ванної, мама сказала:
— Альфі, ти витрачаєш страх скільки зубної пасти! Ти що, їси її?
Вдруге я не дозволив собі просити у Бруно хліба. Я зайшов до магазину і спитав у люб'язної продавщиці:
— Що у вас є в тюбиках?
Спершу вона подумала, що я глузую з неї, але потім усе-таки відповіла:
— Майонез, гірчиця і анчоусова паста.
Дивна якась їжа! А де він росте, той анчоус? Я витрусив усі свої гроші й купив усього по тюбику. Вирішив почати з гірчиці, бо знав, що воно таке. Зайшов у якийсь під'їзд, видавив гірчичного черв'яка і злизав. Припекло так, що я закричав, наче навіжений, і стрімголов вискочив надвір. Мені здалося, що у мене просто з рота стартує ракета, а з носа б'є полум'я.
Якийсь добродій саме збирався зайти в будинок, але помітив мене і схопив за руку.
— Чого ти плачеш, малий? — співчутливо запитав він. — Хтось набив тебе? Чи, може, загубив маму?
Я тільки застогнав: — о-о-о-х, у-у-у, а тоді вирвався у нього з рук і помчав вулицею. Коли пробігав повз пожежний сигнал, то ледве втримався, щоб не розбити скло — може, пожежники допомогли б мені.
Вдома я припав до крана і випив літрів зо три води. Згодом я ще спробував видавлювати гірчицю по рісочці, але пекло однаково. Після того, як я з'їв півтюбика, язик у мене геть затерп і став, як ганчірка. З очей безперестанку текли сльози. Мама вже хотіла повести мене до лікаря. Мені треба було засміятись, але замість сміху вийшло якесь хрипіння. Чого це я мав іти до лікаря? Космонавт же не піде до лікаря через те, що він їсть із тюбиків. Вночі мені приснилося, що в мене день народження і все на столі, — і тістечка, і хліб, і печеня, — було з гірчиці. Я закричав.
Прибігла мама і приклала мені до лоба руку. Я чув, як вона прошепотіла татові:
— Наче не скарлатина, а очі червоні. Обкладений язик і горло ясно-червоне.
Наступного ранку я був дуже кволий і потай з'їв п'ять шматочків хліба. Ой, яке тяжке тренування! Тільки тепер я зрозумів, який мужній був Гагарін. Від тюбика гірчиці довелося відмовитись, бо це ні до чого хорошого не привело б. Майонез, мабуть, кращий. На тюбику написано: «Майонез додає їжі смаку. Приправляйте їжу хорошим майонезом». Я обережно видавив трохи на ніготь і лизнув. Так, майонез смачний. Тоді я взяв тюбик у зуби, а їсти мені хотілося добряче, і все вичавив у рот. Трохи перегодом мені стало так, ніби тюбик майонезу перетворився в животі на величезний камінь.
— Слухай, Петере, я не зможу піти на тимурівське завдання, — насилу проказав я.
— Це чому ж? — запитали всі хором.
— Я… я…
— Не викручуйся! — сказав Ервін.
— У мене не гаразд із животом, — відповів я і миттю вилетів у двері.
— Поговоримо на раді піонерського загону, — навздогін мені кинув Петер. Але я не мав часу на відповідь, треба було поспішати до вбиральні. Там я пробув цілу годину. І в мене сяйнула думка: чи не відмовитися від їжі в тюбиках, а набрати в ракету смаженої картоплі і мисливської ковбаси? Але ж космонавт повинен виконувати до кінця все, за що береться.
Увечері я з'їв півтюбика анчоусної пасти. О, в ній є щось від риби, але відчуття таке, ніби з'їв ножа чи тертушку. А може, у мене язик став нечутливий од гірчиці. Я попрохав маму пошепки:
— Завари мені, будь ласка, ромашки.
Вигляд у мене, мабуть, був кепський, бо, нічого не кажучи, мама швидко приготувала настій. Цілу годину я полоскав ним горло.
Від сьогоднішнього ранку я знову п'ю какао з сухариками, а на ніч їм щось тепле.
Сьогодні перед вечерею мама сказала:
— Я принесла тобі дещо смачненьке. Намаж скибку хліба. Це анчоусна паста.
Не знаю, як воно трапилось, але я заплакав і дозволив татові перенести мене в ліжко.
Але я стану космонавтом! Всупереч усьому!
Моє тренування посувається вперед. Після того як я повправлявся мовчати в космосі, а також їсти з тюбиків, тепер маю виконувати фізичні вправи, як Гагарін чи Титов. Найважливіша фізична вправа — на невагомість. Це незвичайна вправа. Кружляєш, як, наприклад, папуга Чистун по кімнаті. Я довго обдумував, як би мені зробити те ж саме. Спочатку спробував простягтися, підскочивши в ліжку. Але від цього невагомим не став. Тільки здійняв страшенну пилюку. Якраз увійшла мама. Вона закашлялась і спитала, чому так димить грубка.
Я перечитав багато книжок, кілька номерів журналу «Троммель»[*], аж поки натрапив на потрібну мені думку. [* «Троммель» («Барабан») — журнал німецьких піонерів. ]
Щоправда, це коштувало б багато грошей. Я вичитав, що космонавти тренуються витримувати невагомість на центрифузі. В мене легко паморочиться голова, але коли хочеш стати космонавтом, то маєш пройти всі тренування. На центрифузі треба крутиться, аж поки з'явиться відчуття, ніби ти в ракеті. Але де взяти центрифугу? Я питався скрізь, однак ніхто не міг допомогти. Аж ось одного разу, коли ми з татом їхали до річки, я побачив невеличкий майданчик, де були і ланцюгова карусель, і гойдалки, і дитяча карусель із білими кониками. Я врятований!
Звісна річ, за одне катання на каруселі не натренуєшся. Треба купити відразу п'ятдесят квитків, а це дорого. На жаль, свої заощадження я витратив на їжу в тюбиках. Спробую попросити у мами.
— Мамо, дай мені, будь ласка, три марки! Розумію, це багато, але я поверну їх тобі згодом, — сказав я.
Мама здивовано подивилася на мене:
— Так, це чимало, але знаєш, Альфі: коли це справді щось важливе, я дам тобі охоче. Та хто його знає, чи ти не розтринькаєш їх на якусь дурницю. Купиш собі щось непотрібне або кататимешся до неохочу на каруселі.
Я, мабуть, почервонів, адже мама розгадала мої наміри. Але ж це був мій обов'язок — покататися на каруселі. Тільки як про це сказати мамі?
— Ні, — заперечив я. — Це серйозна службова справа, але таємна.
Мама насупилась. Треба було швидко ще щось сказати, щоб домогтися свого.
— Сподіваюся, згодом ти прочитаєш про це в газетах, — додав я.
Тепер мама зацікавилась:
— А чи не можеш ти хоч трохи мені розповісти?
Я засмучено похитав головою.
— Ми, піонери, повинні також учитися зберігати таємниці, — пояснив я. — Це державна
