таємниця.
Мама не була цілком певна і зажадала від мене чесного піонерського слова, що я не розтринькаю грошей на дурниці.
Один квиток на ланцюгову карусель коштує 30 пфенігів. Моїх грошей вистачить якраз на десять разів. Цього замало. Та нічого, вистачить і десяти. Щоб заощадити на трамваї, я півгодини біг пішки, поки дійшов до тих атракціонів. Було десь опівдні. Карусельник налаштовував музику.
— Хіба сьогодні не працюєте? — запитав я.
— Ще рано, — буркнув він. — От увечері тут усе закрутиться.
Я витяг свої три марки:
Чи можна у вас за один раз покататися на всі ці гроші?
Карусельник здивувався:
— Десять квитків — і все за один раз?
— Це важливо. Треба десять, не менше.
— А як тобі стане погано?
— Я вже пройшов харчування з тюбиків, тепер уже нічого мені не станеться.
Карусельник здвигнув плечима і попередив:
— Ну, гаразд, але щоб потім не наскаржився мамі!
Я сів на сидіння і прив'язався ланцюжком. На жаль, своїм подвигом я міг здивувати лише кількох малих хлопчаків. «Дуже шкода, — сердито подумав я. — От якби було багато людей і всі дивувалися!»
Карусель заскрипіла і стала поволі обертатися. Карусельник ще гукнув до мене:
— Коли стане погано, подай мені знак.
Я замахав на нього обома руками.
З гучномовця полинуло:
«Як люблю я мандрувати по країні…»
А я почув тільки: «… люблю я… вати… їні…» Голосно підспівуючи, я вигукнув:
— Ракета, старт! Дати газ! Другу швидкість!
Карусель закрутилася швидше. Я летів у напівлежачому положенні. Миготіли будинки і дерева парку. А коли я глянув на дерева, то здалося, ніби вони обхопили мене своїми гілками. З пісні до мене дійшло тільки: «… вати… раїні…»
Я вже не відрізняв будинків од дерев. Все злилося в сіро-зелені плями. Заплющивши очі, я ледь чутно гукнув:
— Якщо можна, вимкніть другу швидкість! Здається, я вже став невагомий!
Тільки мій живіт ще був вагомий. Навіть поважчав.
Певно, я вже катався за п'ятий квиток. Лунала інша пісня, але я вже нічого не розумів. Дуже нудило. Але ж космонавт мусить терпіти також нудоту. Тому я не сказав нічого, а тільки дужче заплющив очі й поклав руки на живіт, сподіваючись, що скоро буде край цьому польоту в невагомості. Коли карусель нарешті зупинилась, я — не міг підвестися.
Карусельник підійшов і злякано сказав:
— Ти білий, мов крейда!
Говорити я теж не міг. У мене і язик, мабуть, став невагомий. Карусельник підняв мене. Спотикаючись, я ледве спромігся перетнути майданчик і ліг під кущем. Розплющив очі, але дерева все кружляли, і грала музика. Звучала знайома мелодія. «Можливо, це справжня невагомість», — подумав я. Мимо проходила якась дівчинка. Побачила мене і заверещала:
— П'яний! П'яний!
Одразу ж до мене підійшов дідусь, з яким гуляла та дівчинка. Він поглянув на мене і сказав:
— Вставай, хлопче, а то застудишся!
Я спробував підвестися, але знову поточився і впав на другий бік. Дідусь нахилився до мого рота і понюхав. Він, певно, подумав, що я справді напився. Але ж ні, я тільки з'їв бутерброд із сиром.
— Тобі погано, хлопче?
Я хотів похитати головою, але дерева все кружляли навколо мене, і я навіть не зворухнувся. Підійшла якась жінка.
— У нього, мабуть, розлад кровообігу, — сказала вона.
Я хотів усе їм пояснити, але язик зовсім не слухався мене. Здавалося, він став товстий, як цеглина. Тому я тільки промимрив:
— Як люблю я мандрувати… за три марки… десять квитків…
Дідусь задумливо похитав головою, а тоді підвів мене. Хоча він підтримував мене, але я заточувався то в один бік, то в другий. Здавалося, разом із дідусем я кружляю все швидше і швидше.
— А де ти живеш? — запитав дідусь.
Це я міг сказати.
— Ходімо, Фрідо, — сказав дідусь дівчинці. — Відведемо хлопця додому. Підтримуй його з того боку.
Вони привели мене на трамвайну зупинку, а потім і додому.
Мама перелякалася, побачивши мене з дідусем і дівчинкою. Коли вони пустили мене в коридорі, я поточився, намацав стіну, якось дістався до ліжка і впав.
Дідусь почав розповідати. Мама дуже розхвилювалась і тільки сказала:
— З ним ще ніколи нічого подібного не було! Де ви його знайшли?
— А біля атракціонів, — защебетала Фріда. — Цей хлопець усе кружляв і кружляв на каруселі.
— А покажи-но три марки, — зажадала мама.
Я тільки похитав головою.
— Отже, ти все-таки був на каруселі? — доскіпувалася мама.
Я кивнув, а мені здалося, ніби захиталися пічка й шафа.
— Отже, ти порушив обіцянку? — докірливо сказала мама, розгнівалась і вийшла з кімнати.
Три дні у мене паморочилася голова. Про карусель я не смів навіть думати. Варто було мені про неї згадати, як усе починало перевертатися в животі. А мама ще довго гнівалася на мене. Вона вважала, що я її обдурив, і навіть не бажала розмовляти зі мною. А все це я робив заради важливої справи! Тепер знаю, що терпіти невагомість дуже тяжко; але що має бути, те відбудеться. Адже пан Фількендорф завжди говорить: «Заради хорошої справи треба вміти йти на жертви». Мені здається, я вже склав безліч жертв. Тепер мене справді можуть узяти в космонавти. Я досить натренований.
Лишається зовсім небагато: дістатися до Москви і там сказати про це.
Їхати в Москву найкраще під час канікул. Я так і вирішив зробити. Грошей на дорогу у мене не було. Я знав, що від мами нічого більше не одержу, хоч би як доводив їй, що це потрібно для дуже важливої справи. Відкритися ж їй я не міг. Навіть татові. Бо це дійсно дуже важлива справа, і краще хай вона залишиться в таємниці.
Канікули почнуться тільки за два тижні, а я вже все підготував. Поклав у рюкзак нічну сорочку, спортивні черевики, атлас для орієнтування і дещо із заощаджених харчів: дві пачки сухарів, кілька шматків хліба, а ще шматок сала. Всього цього мало вистачити. В передню кишеню рюкзака поклав піонерський галстук, бинт — на випадок, якщо в космосі я вдарю молотком по пальцю або вивихну ногу, а також піонерський квиток.
Отже, можна вирушати в подорож до Москви. Якби не одна заковика: на час канікул наш загін наче зумисне збирається в іншу подорож. Триденну подорож із змаганням слідопитів і екскурсією в частину Народної Армії.
Як мені хочеться бути з ними! Та коли Петер наш голова ради загону, запитав мене, чи зможу піти разом з ними, я відповів:
— Друзі, я охоче пішов би з вами, коли б не надумав щось важливіше.
— Що саме? — нетерпляче запитав Бруно.
А Луїза пирснула:
