Я склав собі програму, як стати космонавтом. А для цього потрібно багато чого. Зокрема, треба терпіти — різні муки. і я почав з мовчання.
У космосі має бути зовсім тихо. Смішно уявити тільки: ніякого шуму, ні пташок, ні дерев, ні радіо, ні шелесту листя. Найважливіше для космонавта — це щоб нерви витримали до кінця. Я вирішив три дні мовчати. Це буде моє перше тренування.
Я взяв два ватяні тампони і позатикав вуха, зачинив вікна, позавішував їх і сів посеред кімнати на стільці. Спочатку все йшло добре, і я вже подумав, що сидіти нерухомо зовсім легко. Та за кілька хвилин у мене засвербіли ноги, а у вухах почало дзвеніти.
Незабаром ніби здалеку крізь ватяні тампони долинув мамин голос:
— Альфонсе! Альфі! Ти що, не чуєш?
«Навіть у космосі мене гукає мама», — сердито подумав я. Аж ось у коридорі почулися її кроки, грюкнули двері. Потім вона зазирнула до мене в кімнату, але, мабуть, нічого не побачила, підійшла ближче і наштовхнулася на мій стілець.
— Ой! — з несподіванки зойкнула вона, ввімкнула світло і сплеснула в долоні. — Що це за витівки, Альфі? Такий чудовий день, а ти сидиш на стільці у темній кімнаті! Іди погуляй!
Спершу я хотів усе пояснити, але вчасно похопився. Космонавти ж повинні бути мовчазні. — Чи ти оглух? — запитала мама.
Я втупився в стелю і уявив, що бачу там сузір'я Великої Ведмедиці.
— Далі нікуди, — зробила висновок мама. Тоді дала мені гроші, господарську сумку і сказала:
— А тепер сходи до магазину. Принеси мармеладу, маргарину і півфунта сала.
Відмовитися не можна було ніяк. Отож я взяв мовчки гроші, сумку і пішов. У магазині пальцем показав, що мені треба.
— Чи в тебе язика нема? — здивувалася продавщиця.
А я дивився кудись у порожнечу і думав собі: звідки їм знати, що я саме пролітаю повз Місяць, а там же цілковита тиша. За вечерею тато спочатку пильно подивився на мене, а тоді звернувся до мами:
— Чи не здається тобі, що сьогодні Альфонс якийсь мовчазний? Певно, щось сталося. Може, заробив погану оцінку, чи викликали на раду загону. Або покритикували в стінгазеті.
Я мовчки їв картоплю.
— Ану покажи щоденник.
Тато не знайшов у щоденнику жодного запису. Я мовчки вийшов у свою кімнату і знову сів на стілець. Тихенько зайшла мама, притулила руку до мого лоба.
— У тебе, мабуть, температура. Альфі. Чуєш, — гукнула вона татові, — він хворий! Це точно. Вже й вуха позатикав ватою. Напевне, протягло і йому болить у вухах.
Наче старій бабі, мама закутала мені хусткою голову. Я все стерплю, але буду мовчати!
Як на те, увечері прийшов Петер, щоб обміркувати зі мною новий номер стінгазети. Він говорив так тихо, що я його ледве чув крізь вату у вухах. А Петер говорив і говорив щось про велику статтю, в якій треба засудити підказування. До мене ж долинало тільки якесь: блуб, блуб, блуб.
«Щось негаразд із трансмісією, — подумав я. — Досі ж не було перебоїв». І я почав ходити по кімнаті туди й сюди — міркував, як урятувати себе і ракету. Петер не витримав і схопився за голову:
— Та він збожеволів, геть збожеволів!
І пішов собі.
Вранці наступного дня в школі я теж мовчав. Мені хотілося витримати три дні (власне, три дні — ніщо, коли летиш до сузір'я Оріона). Пан Фількендорф поставив мені «п'ятірку», бо я стояв біля дошки, мов німий. А шкода, задача була легка, як дитяча забава. А пан Доріан, наш учитель музики, подивився на мене крізь окуляри й запитав:
— Альфонсе, чому ти не співаєш з усіма?
Я не відповів:
— Еге, ти не хочеш розмовляти з учителем, — розсердився він. — Добре, тоді, будь ласка, заспівай сам.
Весь клас повернув до мене голови. Раптом Петер сказав, щоб усі чули:
— Я вам скажу: Альфонс геть збожеволів!
Він підвівся й розповів учителеві про нашу зустріч напередодні ввечері. Пан Доріан викликав мене до дошки і звелів роззявити рота.
— Може, порвав голосові зв'язки, — припустив він. — Ану, скажи «а».
— А-а-а, — видавив я.
В класі розлігся регіт. Я б розірвав себе, якби міг. Отак підвели мене! Але сказати «а» — це ще не означав заговорити.
Того дня більше я не видав жодного звуку, хоча прикрощів зазнав ще чимало. До всього ще й запис у щоденнику дістав. Звісно ж, увечері тато побачив той запис і насупився, а це вже погано.
— Не вчора, то сьогодні запис у щоденнику. Я ж казав, — зробив висновок тато.
Мовчки я пішов спати. Добре, що швидко заснув. Коли спиш, усе мовчить, і ніхто тебе не запитає, чому ти мовчиш. А космонавт мусить мовчати. Мовчати і мужньо терпіти мовчанку.
Мама завжди каже, що я поганий їдун та ще й дуже вередливий. Вона, мабуть, гадає, що я в цьому винний. Тато завжди її заспокоює. Бо він теж не все їсть охоче. Не любить, наприклад, зелених бобів. А коли я не хочу їсти бурячків чи гребую макаронами з томатним соусом (це ще від тієї подорожі), чи не їм печінки, бо від неї мені стає погано, чи відмовляюсь од ванільного пудингу і холодцю, то мама завжди свариться зі мною.
Дарма. Коли стану космонавтом, тоді не матиму прикрощів через маму, бо, як пише Юрій Гагарін, космонавти не їдять ні холодцю, ні бурячків, ані ванільного пудингу. Смішно було б, якби космонавт брав із собою в політ на Місяць, скажімо, десять фунтів холодцю. Космонавти харчуються тільки з тюбиків. Мені це дуже подобається. І швидше, і не треба довго сидіти за столом. Бо мама завжди говорить:
— Альфі, чому ти поспішаєш, мов на пожежу? У тебе ж є час! А насправді у мене того часу ніколи нема. Надворі на мене чекають хлопці з футбольної команди, або мені треба на піонерські збори чи йти пускати паперових зміїв. Тому мені так хочеться їсти з тюбиків. Просто мимохідь видавлюєш півтюбика в рот: смачно і наїдаєшся відразу. Я вирішив потренуватись: харчуватися тільки з тюбиків. Космонавти все спочатку відпрацьовують. Почав я вранці:
— Дякую, мамо. Сьогодні мені не хочеться нічого.
А мама:
— Отакої! Знову своєї. Чого це ти не хочеш їсти?
Та як мені відповісти на її питання?
На уроках у мене так бурчало в животі, що пан Фількендорф занепокоївся і спитав:
— У кого це весь час рипить парта?
Петер сердито зиркнув на мене і зашипів:
— Альфонсе, пам'ятай про дисципліну!
Але шлунок, у який не потрапило ні крихти їжі, не дотримується ніякої дисципліни. На перерві я попрохав Бруно:
— Дай мені півбутерброда.
З'їв ті півбутерброда, і розізлився на себе, що не витримав. «Добре почав ти харчуватися з тюбиків, Ціттербаке», — подумав я.
А державна торгівля, як тут не нарікати на неї? У магазині нема їжі в тюбиках! Раптом я згадав про зубну пасту, що, як і мій папуга, називається «Чистун», а на смак, мов шоколад. Ось де вихід! Паста потрібна мені не для того, щоб чистити зуби, а щоб їсти. Я видавив усю пасту собі в рот. Спочатку паста справді була на смак, мов шоколад, а вже потім, як гіпс із клейстером.
