— Правда, вуха…
Я злякався. Що з моїми вухами?
— …треба краще мити. А то доведеться посіяти в них моркву.
Точнісінько, як мама. Вона теж завжди присікується до моїх вух.
«Якась дурна ам…» — подумав я і знову забув, як воно називається. Знову я стояв сам у порожній приймальні. В третіх дверях з'явився третій лікар. Я скоса глянув на табличку на дверях: «Лікар по всіх хворобах Пайкельт».
Що ж цей буде зі мною робити? Я вирішив мовчати та й годі. Навіщо говорити, коли ніхто тебе не розуміє?
— Пізненько ти прийшов, — сказав лікар Пайкельт, позирнувши на мене крізь окуляри. Я мовчав.
— Ти останній з гандбольної команди. Малуватий, як на воротаря.
Але ж я не граю в гандбол, не записувався до доктора Пайкельта і ніякий не останній.
Лікар Пайкельт обслухав мене, звелів зробити десять присідань і знову обслухав.
— Здоровий, — сказав він. — Тільки заслабкі м'язи. Дуже худий. Погано їси?
Я кивнув.
— Треба більше їсти, більше бувати на свіжому повітрі, а повернувшись додому, знову добре їсти. Якнайбільше овочів.
Точнісінько теж саме завжди каже тато. Я похнюпив голову, коли лікар Пайкельт записав у якомусь папері, що я не годжуся в гандбольну команду. Замалий, дуже худий. І лікар, мов тато.
Нарешті я пройшов усіх лікарів. Мерщій тікати з цієї дурної… а… а… Ет, все одно, як воно називається.
Коли я пробігав повз крамницю, де продають лампочки, то знову згадав про мамину довідку. Я ж не для того ходив до а… амбулаторії (знову згадав), щоб комусь показувати зуби та робити присідання. Ще швидше я помчав назад.
Час прийому скінчився. Двері замкнули. Я подзвонив. Нарешті вийшла та сама медсестра.
Цього разу я спершу теж не міг нічого сказати, так захекався.
— Ти ж тільки-що був тут. Чого тобі ще треба?
— Я не хотів… мені… Я не боявся, бо мені ж треба тільки довідку для мами… Ціттербаке.
Сестра була невдоволена. Мабуть, подумала, що я просто дратуюся з нею.
— Ти міг би це зразу сказати.
Сестра неабияк розсердилась. Вона швидко знайшла записку для мами. «По три краплі тричі на день» — так було там написано.
Я зарікся ходити в амбулаторію. Краще завжди чиститиму зуби, митиму вуха і добре їстиму.
Але на цьому прикрощі не скінчились. Ще ж футбол!
Коли я прийшов на спортмайданчик, якраз пролунав фінальний свисток закінчити гру. Наша команда програла з рахунком 11:3. Всі сердито дивилися на мене, ніби я був винний у цьому.
— З тобою ми куди краще прокричали б наше гасло. І напевне виграли б.
Навіть Петер, наш справедливий голова ради загону, просто лютував:
— Де твоє слово. Альфонсе? Ти ж збирався вчасно прийти!
— Я був у лам… лампо… Як воно, кляте, називається?
Не дочекавшись мого пояснення, Бруно крикнув:
— Викручується! Кинув нас напризволяще. Викликати Ціттербаке на раду загону!
Мабуть, завтра доведеться мені виправдовуватися перед радою загону. А що скаже рада, коли розповім, як лікарі говорили мені: чистити зуби, мити вуха, більше їсти. Вони ще й закинуть мені, що, мовляв, я не виконую піонерського правила: «Піонер дбає про чистоту і здоров'я свого тіла».
А ще довготелесий Герберт із сьомого «А» скаржиться, що хтось був у лікаря і видавав себе за воротаря гандбольної команди. Хай той нахаба тільки попадеться Гербертові, то він йому… Ну, зробить щось погане.
Отака пригода сталася зі мною. А хто у всьому винний?
Як я готувався стати космонавтом
Інколи тато каже:
— Альфонсе, не будь такий балакучий. Ти вибовкуєш усі свої таємниці. Ми, Ціттербаке, зовсім інші — ми мовчазні. Це у тебе, мабуть, від маминої рідні.
Отакої! А мама сердиться. Вона каже, що її рідня не балакуча, але у неї нема таємниць від тата і їй нема потреби бути мовчазною.
Я вирішив довести, що добре вмію мовчати. І сподівався, що обійдеться без прикрощів. Адже тривало це недовго.
Почалося в середу. Я вирішив стати космонавтом номер 4 або номер 5 чи принаймні номер 6. Раніше мені хотілося бути продавцем овочів, клоуном, водієм таксі, водолазом, гонщиком на велосипеді, генералом Народної Армії і бригадиром на вугільній шахті. Але все це мені якось не зовсім личило. Та й час у мене ще був.
А цієї середи я прочитав книжку Гагаріна, космонавта номер 1, і вирішив остаточно — стану космонавтом. Вирішив також: нікому про це ні слова. Ні вдома, ні в школі. Тато, можливо, не мав би нічого проти, а мама, певно, скаже, що ця професія дуже важка. А ще вона скаже так:
— Альфонсе, у тебе з мигдаликом не все гаразд. Як же ти станеш космонавтом?
У класі я не скажу нічого, щоб інші теж не захотіли стати космонавтами. Бо тоді буде відбір. Можливо, буде багато охочих і я не пройду. Петер, Ервін чи Бруно — всі троє міцні хлопці. До того ж Петер ще й голова ради загону.
Наступного дня запитав Петера:
— Ким ти хочеш стати?
— Конструктором телевізорів, — відповів той. Я йому зразу ж півкулька цукерок насипав у жменю, чим здивував його.
— Бери, — сказав я. — Та старайся.
Ервін хотів іти у прикордонники.
— Чудовий намір, — похвалив я. — Добре загартовуй себе і тренуй зір, щоб міг бачити у пітьмі й не пропустив жодного ворога.
З Бруно було гірше. Він мріяв стати льотчиком-випробувачем. Ще трішки і йому теж спаде на думку готуватися в космонавти.
— О-о-о! Льотчик-випробувач — це дуже небезпечно, мій любий. Тобі доведеться стрибати з висоти сорок тисяч метрів!
— Ну то й що? Я візьму з собою два парашути.
— А як обидва не розкриються, що тоді?
Бруно насупився. Він не знав, що відповісти.
— А уяви собі, що пошкоджено мотор і літак загорівся або раптом відвалилося крило.
У відповідь Бруно тільки щось буркнув.
— Я нізащо не став би льотчиком-випробувачем, — продовжував я. — Дуже небезпечна професія. Ні, ні! Знаєш що? Краще бути водієм таксі, водолазом чи клоуном у цирку.
Бруно спалахнув:
— Клоуном у цирку? Я тебе зараз відлупцюю! Буду льотчиком-випробувачем, хоч би що ти говорив.
Як мені його ще розраяти? Проте льотчик-випробувач — це ще не космонавт.
