співаючи:
— Ми хочемо їсти, їсти, їсти…
Швидко всі похапали тарілки та ложки. Ми з Бруно мали роздавати обід.
— Ну, що там у вас? — поцікавився Гаррі, витираючи ложку. Я не мав часу для розмов. Треба було викинути чорні макарони. А Бруно тихо відповів:
— Та є дещо добреньке… Макарони з помідорами.
Всі нетерпляче застукотіли ложками. Бруно став насилати макарони великим ополоником.
— Якісь вони не такі, ваші макарони, — сказала котрась із дівчат.
— Зате смачні, — відказав я.
Поки що ніхто не їв. Всі чекали на застільну промову. Я сів біля дверей. Бруно вмостився поруч мене — чому, не знаю.
Після застільної промови кожен зачерпнув по повній ложці.
Тим часом я шепнув Бруно:
— А чому ти не їси?
— Мені й так погано, — відповів той.
Я знову:
— Мені теж, я краще зовсім не їстиму.
Раптом — всі стали плюватись і кашляти. А Луїза зарепетувала:
— Я отруїлась!
Ми кинулися до дверей. Хтось кинув нам услід помідора. Помідор влучив Бруно в потилицю. Йому це зовсім не дошкулило. А в мене щемів обпечений палець і в роті палало, мов у печі.
Тепер ми з Бруно сидимо на березі озера і ловимо рибу. А там нагорі дівчатка швиденько готують манну кашу і малиновий сік. З нами ніхто не розмовляв, бо ми завинили перед ними.
— Нічого, — порушує мовчанку Бруно. — Впіймаємо кілька рибин, засмажимо і обійдемося без їхньої манки.
— А хіба ми знаємо, як смажити рибу — з кістками чи без кісток? Краще перестань.
Про макарони й помідори я більше і чути не хочу. А в животі у мене гарчить так, ніби там сидить лев.
Як я ходив до амбулаторії
Ця пригода почалася просто з прикрощів, а скінчилася ще більшими прикрощами. Мені треба було йти грати в футбол. Ми грали з командою сусідньої школи. Перед початком гри ми хотіли прокричати хором:
«Ми у наступ підем мужньо,
бо команда наша дружна!
Ми ваш захист прорвемо,
ми вам гол заб'ємо!»
Тільки-но зібрався йти, а мама каже:
— Можеш піти на футбол, але спочатку — швиденько збігай в амбулаторію і забери мою довідку.
Я вже й так запізнювався на футбол, але в амбулаторію теж треба збігати. Це на вулиці Шмідта. Мама пояснила, як туди йти. І я подався. Якраз на вулиці Шмідта я зустрів нашу команду та інших хлопців, що йшли на футбол.
— Хіба ти не будеш грати? — закричали друзі. — Ходімо з нами.
— Обов'язково! Тільки швиденько принесу мамі з… — Я не міг пригадати, як воно називається.
Бруно помітив, що я затнувся, і відразу напосів на мене:
— Що, не знаєш, як викрутитись?
— Я обов'язково прийду на спортмайданчик, незабаром прийду! — вигукнув я. Спробуй не прийти. Що тоді подумають хлопці?
Але куди мені йти? Я зовсім забув. На вулиці Шмідта є велика кооперативна крамниця, де продають електричні лампочки. Над дверима вивіска: «Лампочки — світильники — абажури». А чи не називається та установа, куди мені треба сходити, ламполаторія? Я зайшов до крамниці й звернувся до продавця:
— Я хотів би одержати медичну довідку для мами.
Продавець насупився:
— Медичну довідку? — перепитав він. Я помітив, що в нього зіпсувався настрій.
— Ти що, глузуєш наді мною? — запитав він сердито.
Я почервонів.
— Ні, зовсім ні! — Тепер я розсердився, але сам на себе. Як же воно називається?
— Хіба це не ламполаторія?
Продавець раптом засміявся:
— Ти, певно, маєш на увазі амбулаторію, лікарню? Через чотири будинки далі по нашій вулиці.
Лютий вибіг я з крамниці. Але згадав, що забув подякувати і знову влетів до крамниці, наштовхнувся на якогось чоловіка у дверях, гукнув «дякую» і вибіг надвір. Ух! Ну й справи!
Аж ось і амбулаторія. При вході — медсестра:
— Ну, малий, де в тебе болить?
Від бігу я так захекався, що не міг пояснити, чого прийшов. Але ж я не хворий!
— Еге, ти боїшся. Напевне, до зубного. Зубного всі діти бояться.
Хоч я й не боявся зубного лікаря, але так важко дихав, що не міг заперечити. Я опинився у великій приймальні, а медсестра гукнула:
— Тут малий пацієнт до зубного лікаря Генкеля.
Раз! І я вже сиджу на білому стільці у зубного і чую, як сестра шепоче йому:
— Це, мабуть, боязкий — не промовив жодного слова. Лікар підійшов до мене і звелів кілька разів зробити вдих і видих, щоб заспокоїтися. Та мені й так не було страшно. Я ж прийшов по довідку для мами.
— А тепер оглянемо зуби.
Зубний лікар Генкель пильно поглянув на мій рот, але я не відкрив його. Навіщо?
Лікар суворо дивився на мене. Настрій у нього зіпсувався. Він насупився:
— Такий великий і боїшся?
— Ні, — заперечив я і більше не встиг нічого сказати, бо лікар уже вставив мені між зубів дзеркальце і паличкою став шкрябати мої зуби.
— Гм… я… по… ма… — Це мало означати: «Я ж прийшов по довідку для мами». Але лікар нічого не зрозумів.
Він усе нишпорив дзеркальцем у мене в роті і шкрябав мої зуби.
— Ти нерегулярно чистиш зуби. Ага, тут ось маленька чорна плямочка…
— Гм… я… по… — Та вже гула бормашина.
— Ну, хіба було боляче? — привітніше запитав лікар. — Все. До побачення, малий.
Лікар назвав мене малим, хоч і сам був не набагато більший за мене. В роті у мене було солодко і пекло.
Я знову стояв сам у порожній приймальні. Відчинилися інші двері, й сестра гукнула:
— Наступний, будь ласка!
Я озирнувся. Певно, це я наступний.
— Що в тебе болить? — запитав новий лікар і, не чекаючи відповіді, заговорив сам. — Зараз подивимось, тільки не хвилюйся, сідай…
У цього лікаря була сива борода і веселий погляд — це впало мені в очі. Я слухняно роззявив рота, дозволив обмацати собі шию, відчув, як лікар щось устромив мені в ніс, а потім посвітив у вуха.
— Все гаразд! — вигукнув лікар і засміявся. Потім враз посерйознів:
