погано. А було ось як.
В суботу наш клас поїхав на екскурсію. Як це було чудово! Ми спали в бараці на солом'яних матрацах. Приємно пахла свіжа солома. Самі варили собі їсти. Першого дня готували дівчатка — гороховий суп і сосиски. Другого дня дівчатка приготували суп із локшиною і м'ясо.
Наступного дня мала відбутися мандрівка до руїн замку. Бруно сказав мені:
— Щось не хочеться плентатись до тих руїн. Це ж далеченько — кілометрів з п'ять буде.
Я відповів:
— У мене теж нема охоти. Ми з татом уже були там.
— Давай залишимося, — прошепотів Бруно.
— Ні, так не годиться, — відповів я теж пошепки. — Дисципліна є дисципліна.
Бруно невдоволено кивнув, а потім скорчив страшну пику.
— Я дещо придумав, Ціттербаке, — сказав він. — Ось побачиш.
А що він придумав — не сказав.
Наступного дня Гаррі, наш піонервожатий, знову призначив куховарити дівчаток, але ті відмовилися, їм теж хотілось побачити руїни. Раптом обізвався Бруно:
— У мене пропозиція. Ми з Ціттербаке вміємо куховарити, то й побудемо сьогодні за кухарів.
Всі здивувались, а Гаррі нам просто не повірив. Але Бруно так розходився, що Гаррі таки погодився. Всі пішли, а ми з Бруно залишилися куховарити. Бруно навіть не схотів вислуховувати від дівчаток поради. Коли всі пішли, він запитав мене:
— А ти вмієш куховарити, Ціттербаке?
— Так, — сказав я. — Можу насмажити смачної картоплі.
Зупинилися на смаженій картоплі. Але тільки поговорили, та на тому й кінець. Смажити картоплю передумали, а як приготувати щось інше, я не знав.
— А я гадав, ти вмієш куховарити, — сердився Бруно.
— Чому ж саме я? Це ж ти не захотів іти разом з усіма! — обурився я.
— А чому я? — гарячкував Бруно. — Ти ж сказав, що не хочеш іти до руїн, бо вже бачив їх!
Трохи посперечавшись, ми знову заходилися думати, що ж готувати.
— Треба щось зварити, — вголос міркував Бруно. — Без обіду не можна. У мене самого вже бурчить у животі. Як же так без обіду?
— Я залюбки попоїв би макаронів з томатним соусом.
Це я чудово придумав.
— Гаразд, — погодився Бруно. — Якщо ти більше нічого не вмієш, давай хоч це приготуємо.
Ми пішли до сільської крамниці й попросили макаронів.
— Скільки фунтів? — запитала продавщиця.
Ми здивовано переглянулись.
— Хвилинку, — попросив я її, - ми зараз повернемось.
Надворі ми стали гадати, скільки ж фунтів узяти. Нас двадцять п'ять чоловік і піонервожатий. Бруно гадав, що треба купити двадцять п'ять фунтів. А я думав, що півфунта макаронів на людину досить. Ми вернулись в крамницю і купили дванадцять фунтів. Бруно попрохав також дванадцять фунтів помідорів.
— Е, хлопче, на початку літа помідорів не буває! — продавщиця, мабуть, гадала, що ми сміємося над нею.
— Хвилинку, — заїкаючись, попрохав я. — Нам треба ще раз вийти.
Надворі Бруно пробурчав:
— Таке запропонував! Макарони без помідорів не підуть.
Що я міг сказати? Ми вернулися в крамницю, і я запитав:
— А чогось іншого у вас нема?
Продавщиця, мабуть, здогадалася, що нам треба:
- Є консервовані помідори у банках.
Ми були врятовані. Купили дванадцять банок помідорів і всі покупки принесли в табір. Бруно відразу ж заходився розпалювати вогнище. Зрозуміло, чому. Бруно не вміє куховарити. Отже, він хотів бути за кочегара, а мені лишалася кухня. Він розпалив у плиті величезне вогнище і все підкладав дров, а я ходив сюди-туди по кухні.
— Ну, Ціттербаке, — запитав мене Бруно, — скоро варитимеш?
— А чому саме я? Я не знаю, як варити макарони з помідорами! — закричав я.
Ми знову посперечались, але нічого не вдієш, обід треба готувати. Мама варить макарони якось у воді. Я намагався пригадати, як саме.
— Принеси води! — трохи подумавши, звелів я. Ми висипали макарони в каструлю, налили туди трохи води і все це поставили на вогонь.
— А помідори?
Я знову мало не посварився з Бруно.
— Ти не маєш ніякого уявлення про кулінарію! — крикнув я. — Помідори вкинемо наостанку.
Поки варилася повнісінька каструля макаронів, ми тим часом пішли пограти в бадмінтон.
Десь за годину Бруно раптом закляк із ракеткою в піднятій руці.
— Ціттербаке, щось смердить! — крикнув він. Я хотів заперечити, але й сам відчув запах. Він долинав з кухні. Ми прожогом кинулися туди. Каструля димувала й шипіла. Фунтів зо два макаронів здулися над каструлею і, мов довгі білі черев'яки, падали на плиту. Під каструлею теж лускотіло й шипіло. Ми перекинули каструлю над великою мискою, хотіли висипати макарони. Але висипалась тільки частина. Решта макаронів прикипіли до дна і не випадали. Ми втупилися в каструлю. Скидалося на те, що ми зварили купку вугілля.
— Може, вистачить тих, що висипалися? — стиха промовив Бруно. Висипалося чимало. Ми вишкребли каструлю і знову налили води. Бруно покуштував уцілілих макаронів і відразу виплюнув, просто мені на черевик:
— Ще зовсім сирі, — сказав він.
Ми поставили макарони доварюватись, а самі знову пішли грати в бадмінтон. Перегодом Бруно згадав;
— Ціттербаке, а піди поглянь, чи не закипіла вода.
— А як дізнатися, чи кипить? — запитав я. — Вдома ми кип'ятимо воду в чайнику. Коли кипить, чайник посвистує.
Велика каструля не свистіла. Бруно порадив мені встромити пальця в каструлю — тоді, мовляв, буде видно, закипіло чи ні. Я пішов на кухню і зробив так, як він порадив. В ту ж мить я закричав, вискочив надвір і, мов навіжений, заходився дмухати на червоний ошпарений палець.
— Отже, кипить. Все гаразд, — ніби нічого й не сталося, сказав Бруно. Я сів на траву. Палець так болів, що грати в бадмінтон більше не хотілося.
Потім ми досипали в каструлю ще макаронів і варили їх зо дві години. Цього разу вони не пригоріли, а тільки трохи розварилися.
— Погано, — сказав Бруно. — Та будемо вважати, що це суп із макаронами.
Ми відкрили банки і висипали помідори в каструлю.
— А тепер покуштуй! — запропонував Бруно. Я взяв велику ложку і сьорбнув. Після цього з півгодини я не міг сказати й слова, так обпік рота. Суп мав якийсь дивний присмак. Чогось йому бракувало.
— Не солоний, — пояснив Бруно. І справді, суп треба посолити. Ми стали міркувати, скільки ж треба солі. Я гадав, що для двадцяти шести чоловік вистачить чотирьох фунтів. Бруно був іншої думки.
— Трьох фунтів вистачить, — сказав він.
Ми висипали в каструлю три пачки солі і дали супові поваритися ще з півгодини.
— А тепер ти покуштуй, бо я не можу, — запропонував я Бруно.
Він покуштував і вмить роззявив рота, ніби йому на зуб потрапив камінець.
— Води! — заволав він. — Рятуйте! Води!
Тільки випивши з півкухля, він заговорив:
— Мабуть, вистачило б пучки солі. А то…
Добре, що я обпік рота і не міг більше куштувати. І тут ми почули пісню. Загін вертався,
