Тітка Паулетта побачила.
— Ну, гаразд, коли так, — сказала вона, — але у мене є щось для нашого дорогенького Альфі. Цього у вас точно нема! — І вона витягла пакетика, вдвічі більшого за сірникову коробку.
— Це справжня американська жувальна гумка! — урочисто проказала бабуся.
Тато не витримав:
— Цього ще у нас не вистачало, американської гидоти! Альфонс же щелепу собі вивихне.
Про всяк випадок я сховав пакетика в кишеню. Мені кортіло скуштувати, яка вона на смак. Я пішов у вбиральню і оглянув пакетика. «Шахрайська гумка» — було написано на ньому. Безглузда назва. Витяг плиточку. На смак солодке. Чи не те саме, що й наші м'ятні таблетки? Я швидко облизав цукрову пудру — її було дуже мало. Після четвертої плитки остаточно переконався, ця гумка справді шахрайська, і мало не викинув усей пакетик.
Я вернувся до кімнати. Тато і бабуся Паулетта саме говорили про квартирну плату.
— О, ви навіть уявити собі не можете, які в нас чудові квартири.
— Хай так, — не заперечував тато. — А яка квартплата?
Бабуся образилась і замовкла. А я вставив:
— Тато має рацію, а жувальна гумка — то казна-що. Зовсім не смачна. Найкраще проковтнути її одразу, як злижеш цукрову пудру.
— Альфі, — стурбувалась бабуся Паулетта. — А ти, бува, не проковтнув тієї гумки?
«Що за дурниці, — подумав я. — Всяку їжу треба ковтати. Хай то буде що завгодно: цукерка, шоколад чи щось інше».
— Гумку треба тільки жувати! — вигукнула бабуся.
— Чому тільки жувати? — здивувався я. — Жують же для того, щоб з'їсти. Пережоване має бути в шлунку.
— Та ні ж бо! — схвильовано скрикнула бабуся Паулетта. — Жувальна гумка тільки для жування!
Якесь безглуздя та й годі.
— Скільки ти з'їв? — злякано запитала бабуся.
— Ну, так… чотири плитки чи п'ять.
— Ой горенько! — скрикнула бабуся і кинулась до мами на кухню. — Альфі проковтнув жувальну гумку! У нього ж заліпиться кишечник… Негайно клізму і заварити м'ятний чай… чи викликати лікаря?
Хороші справи! Мене вкутали теплими хустками, дали випити гіркуватого чаю. В мене у шлунку бурчало і булькало. Тато вийшов. Він був дуже сердитий. Мама прикладала мені до живота теплі компреси, а спантеличена бабуся Паулетта розповідала казки про снігурочку, про малого Ганса і його сестричку Грету. Все це було для мене така мука, а надто бабусині казки.
— Скажи, а як же користуватися жувальною гумкою? — запитав я бабусю, аби тільки вона припинила розповідати свої казки.
— Це ось так, — сказала вона і, поклавши гумку в рот, почала жувати. — Весь час жуєш і перекидаєш язиком: то в правий кут, то в лівий, то в правий, то в лівий.
— Як безглуздо! — не витримав я. — Це ж так жує жуйку корова.
Я не хотів образити бабусю, але мама думала інакше. Вона влаштувала справжнісінький спектакль. Мені довелось сім разів вибачатися перед бабусею Паулеттою через ту кляту гумку.
Раптом бабуся перестала жувати.
— М-м-м… — вирвалося в неї з рота.
Я подумав, що так воно й має бути; мабуть, коли людина пожує хвилин десять, такі звуки починають вилітати самі собою. І я поцікавився:
— Це так завжди мимрять, коли жують гумку?
Замість відповіді у бабусі ще раз вирвалося «м-м-м…» і в розпачі вона показала собі на рот. Е, тут щось не те І Бабуся Паулетта якось не так жувала гумку, їй скорчило рота, і вона могла тільки промимрити «м-м-м»!
Мама принесла велику каструлю теплої води. Насилу вдалося розтулити бабусі рота.
Мені було так смішно — що ж у цьому поганого? Тільки мама сказала, що це нечувано, і знову взялася напучувати мене.
Ввечері бабуся Паулетта говорила зовсім мало. Пригода з гумкою дуже стомила її. У нашому помешканні стало тихо. Бабуся Паулетта мовчала. Я прислухався до свого живота. Тато думав, що він нарешті вгамував бабусю. А мама була задоволена.
Наступного ранку бабуся Паулетта сама почала розмову про жувальну гумку:
— Знаєш, Альфі, то вчора вийшло погано, але повір мені: жувальна гумка — чудова річ! Коли ти кінчив жувати і хочеш їсти чи палити, тоді витягаєш її і де-небудь приліплюєш.
Якби я не брав більше гумки в рот, то не було б і прикрощів. Половину гумок я вже встиг викинути. А тепер почав жувати решту, але так, щоб ніхто не бачив. Пожувавши, я вийняв гумку з рота і приліпив під столом. Такі тримається. Тоді я ще приліпив одну знизу до тарілки, одну за вухом, хоч і розумів, що це безглуздо. Швидко пожувавши решту сорок вісім гумок, які ще були в пакетику, я приліпив їх до сидіння стільця. Вийшов ніби садочок із пластилінових дерев. Ну, а потім почалися прикрощі.
Мама приготувала обід і покликала нас:
— Ідіть їсти печеню! Тільки швидше, а то захолоне! Альфонсе! Захопи свого стільця, бо тут не вистачає.
Я знаю, як пильно мама стежить, щоб за столом все було в порядку і щоб у мене були чисті руки, тому я щодуху кинувся до умивальника, швиденько причесався, взяв стільця і заніс у кімнату. Мама послала мене також по суп і компот. Тим часом бабуся Паулетта і тато вже посідали. Печеня була чудова. Не те, що жувальна гумка — печеню можна ковтати, нею наїдаєшся, і вона смачна.
Після їжі ми збиралися піти на прогулянку, повставали, сиділа тільки бабуся.
— Ти ж, напевно, підеш з нами? — запитала мама.
Бабуся Паулетта чомусь скривилася і відповіла:
— Я… я… не… не можу.
Ми перезирнулись.
— Тобі недобре? — стурбувалася мама. — Чи в тебе, може, ще болить рот?
Бабуся Паулетта жалібно похитала головою.
— Я не можу звестися на ноги, — сказала вона. — Мабуть, у мене простріл. Може, тут у вас на Сході таке повітря, що від нього буває простріл.
Бабуся силкувалася встати, але це їй не вдавалось. Вона була немов прибита цвяхами до стільця. Мама і тато здивовано дивилися на неї. Бабуся почала схлипувати. І тут я згадав про сорок вісім жувальних гумок! Зрозуміло, чому бабуся Паулетта прилипла до стільця.
— До побачення! Піду попереду! — кинув я і подався геть.
Отакий був у нас Великдень, із прикрощами. Мама перестала зі мною розмовляти, тато теж. Вони думали, що я все навмисне влаштував.
Тато знову посварився з бабусею Паулеттою. Він сказав їй:
— Так тобі й треба, що ти приклеїлася. Ті янкі, якби могли, всіх людей поприклеювали б на свої гумки.
Всі троє дорослих розсердилися на мене. Я більше не жую цієї погані. Прикро тільки те, що мій Чистун знайшов приліплену під столом гумку і заніс до себе в клітку. Коли вже він щось ухопить у свій дзьоб, то нізащо не відбереш.
Хай йому всячина, тому великодню!
Яка пригода була в мене з макаронами й помідорами
Мабуть, ніколи в житті я більше не їстиму макаронів і помідорів. Від самої згадки про них мені стає
