вікна пана Гопфенгайта до сінешнього вікна. Бруно знову знайшов вихід із становища. Мені довелося розшукати камінця і прив'язати його до кінця шнура.
— Розгойдай камінця так, щоб він долетів до сінешнього вікна, а там я вхоплю його і прив'яжу проводку, — сказав він.
Бруно висунув свою круглу голову з сінешнього вікна і гукнув:
— Розгойдуй!
Я почав гойдати. Тільки-но я добре розгойдав камінця, коли це розчинилося вікно пані Матнер. Вона, певно, помітила камінця, що саме пролітав повз її вікно, і спробувала його схопити. Угледівши мене, вона крикнула:
— Та хай його поб'є лиха година, цього Ціттербаке! Спершу виліз на мою сливу, а тепер хоче побити мені вікна!
Пан Міхалак теж виглянув із вікна. Він уже почув од Бруно про обмірювання будинку, і тому сказав пані Матнер:
— Не чіпайте хлопців! Вони працюють для науки.
Пані Матнер сказала, що ми плетемо небилиці, а наша наука — це те саме, що й крадені сливи. Ще й порадила панові Міхалаку займатися його власними справами.
Камінець усе ще розгойдувався, і пані Матнер знову мало не спіймала його.
Я так розхвилювався, що випустив з рук шпагат. Камінець ударив по сливі так, що зелені сливи посипалися градом.
В цей день ми не встигли провести телефон, бо весь будинок тільки й говорив, що про нас. Через цей телефон у мене була ще й не зовсім приємна розмова з мамою.
Наступного дня у нас вийшло. Ми провели проводку до вікна Штенів, а тоді вниз до вікна Бруно.
— От і все, Ціттербаке, — сказав Бруно.
— Так, все готово, — сказав я.
— Все гаразд, — сказав Бруно (звісно, у нього не було прикрощів, він полишив їх мені). — Все гаразд, Альфі. Отепер ми як слід поговоримо по телефону.
І ми розійшлися по своїх кімнатах. Я взяв кришечку і притулив до вуха, але нічого не було чути. Прочекав дві години, а тоді пішов до Бруно. Його мама сказала, що він давно пішов грати в футбол. Сердитий, побіг я до нього. Бруно саме забив гол.
— Чому ти не подзвонив? — запитав я.
А він:
— Зараз у мене часу нема, але мені здається, з проводкою не все гаразд. Перевір ще раз.
Я перекривив його.
— З мене досить, не хочу бути злодієм, що краде сливи, і не хочу обдурювати пана Гопфенгайта.
Бруно побачив, що я розгнівався, і полагіднішав.
— Подзвоню тобі сьогодні ввечері, — сказав він. — А ти щоб відповів мені російською.
— Гаразд, — великодушно погодився я. — Тричі пошкрябаєш.
Ввечері знову нічого не було чути. Я відчинив вікно і крикнув через двір:
— Бруно, ти подзвониш нарешті?
Його вікно було за деревами. Аж ось і він обізвався до мене:
— Ти здурів, чи що? Дзвоню тобі вже чверть години, а ти мовчиш!
— Перевіряй проводку і вивчай слова сам! — сердито крикнув я.
В цю мить повідчинялися вікна у пані Матнер і пана Міхалака і звідти залунало:
— Тихіше! Хай вам всячина! Лиха година!..
Цього вечора я ліг спати сердитий, а вночі не раз прокидався від шкряботіння. Так, я добре чув його. Це дзвонив Бруно. Я подумав, що коли візьму телефон і Бруно скаже, що до них вліз бандит, мені, мабуть, доведеться побігти і вигнати бандита. Бруно страшенний боягуз. Я сам упораюся з бандитом, а Бруно сховається під ковдрою. Але брати телефон мені не хотілося. Проте шкряботіння не припинялось. Я взяв коробочку і тихо сказав:
— Ціттербаке слухає. Що там таке?
У коробочці — нічичирк. Може, Бруно втік? А може, скоїлося щось ще гірше? Я відчув, як у мене волосся стало дибом, а по спині наче поповзли мурашки. Я гукнув у коробочку:
— Бруно, відповідай же! Чи ти ще живий?
Я крикнув, мабуть, занадто голосно. Спалахнуло світло. У дверях з'явилася мама, в халаті наопашки.
— Що тобі, Альфі? — схвильовано запитала вона і потермосила мене. — В чому справа?
— Я… коли з Бруно щось сталося… весь час дзвонить телефон…
— Що дзвонить?
— В коробочці шкрябає, кажу…
— Що шкрябає? Альфі, тобі приснилося щось страшне. Може, ти захворів?
— Ну, а ти хіба нічого не чуєш? — запитав я. — Чуєш, як шкрябає?
— То ж дощ іде, синку. Дощ то шкрябає, то стукоче у вікно.
І справді, надворі йшов дощ.
Мама дала мені випити ковток якогось напою і добре вкрила ковдрою.
— Тобі щось страшне приверзлося. Хай насниться приємне!
Вранці я викинув свій телефон на смітник. І тут я зустрів пана Гопфенгайта.
— Ну як, обміряли будинок? — буркнув він.
— То ми проводили телефон, — зізнався я.
Пан Гопфенгайт не зрозумів мене. Зате Бруно добре зрозумів, коли я йому сказав:
— Можеш дзвонити кому хочеш, а мені зась!
— Чому це? — здивувався він. — Учора ввечері у тебе дзвонило? Я дзвонив, але ти знову не взяв трубки.
Що мені довелося пережити через «шахрайську гумку»
Якось приїхала до нас із Західної Німеччини моя двоюрідна бабуся Паулетта. Бабусі завжди хороші. Я люблю бабусь і бабусю Паулетту теж, хоч вона завжди приносить нам прикрощі. Але тут я не винний. Бабуся Паулетта завжди сперечається з татом. Вона починає:
— Ось ви, злидарі зі Сходу…
І не доказує, бо тато гнівається і в розмову втручається мама:
— Тітонько, коли ти, нарешті, все зрозумієш?
Та цього разу винний я сам. Це ж несправедливо! Але дозвольте розповісти по порядку.
Бабуся Паулетта прибула на великдень. Мама сказала татові:
— Паулю, дивись, щоб обійшлося хоч цього разу без суперечок.
Тато насупився.
— Це не моя рідня, а твоя, тітка Паулетта — твоя тітка, але коли у неї такі дивні погляди, я не можу мовчати.
Гостювання тітки Паулетти почалося без пригод. Вона прибула, і спершу все було гаразд.
— Ну, як у вас справи? Нічого хорошого, правда ж? — усміхаючись, запитала бабуся Паулетта і витягла чималу пачку маргарину. — Це вам знадобиться. Тут же його нема.
Цілком спокійно тато сказав:
— Дорога тітко Паулетто! Ти у нас бажаний гість, але ж ти нічогісінько не знаєш про те, що діється в світі.
— Будь ласка, — звернувся він до мами, яка сиділа зіщулившись, — принеси сюди нашу каструлю з маргарином, а також смалець і масло, хай тітонька побачить на власні очі.
