Ціттербаке повів свою групу не в тому напрямку. Вони дуже потомилися, бо багато ходили. Ціттербаке не знав, де північ, і неправильно порахував кроки. Тепер усі називають Ціттербаке Альфонсом-Скарбошукачем. Подорож була чудова. Нам було так весело!»
Отаке написала Зігрід. Той допис читала вся школа. Я розповів про все татові. Він каже, що то критика. Критика, мовляв, гарна річ, а самокритика ще краща. Але я іншої думки. Хіба у всьому винен тільки я? Винна валіза, а напхала її так мама. Тато каже, щоб у наступний похід я не брав стільки речей. Про це він поговорить із мамою. Ту Зігрід я теж критикую, — більше не розмовляю з нею. А всі на мене сердяться. Хіба це справедливо?
Як я проводив домашній телефон
Якось Бруно спала думка, що ми з ним могли б частіше радитись, наприклад, коли виконуємо домашні завдання. Якби був телефон, то можна було б подзвонити і запитати, як розв'язати задачу з арифметики. Ми могли б також передавати один одному таємні телеграми. «Будь ласка, привітай тьотю Емілію» могло б означати: приходь о третій до грота в парку. Чи щось подібне. Така ідея спала на думку Бруно тому, що наші будинки поруч. Вона мені теж сподобалася.
— А де ж ми візьмемо телефон? Пошта, напевно, нам його не поставить.
— Навпаки, вона й знатиме про це. Зробимо потай. Це ж чудово!
— А коли буде проводити не пошта, то де ми візьмемо телефонний апарат?
Бруно розповів мені про мотузяний телефон. Це робиться так: до обох кінців довгого шматка шпагату прикріплюють по кришечці від коробки з-під вакси або чогось іншого. Над кришечками натягують пергаментний папір.
Все це ми проробляємо. Бруно іде в один куток кімнати, я — в інший. Кришечку тримаю біля вуха.
— Нічого не чути, — кажу я.
— Зараз буду шкрябати.
Бруно шкрябає по паперові. Справді, в коробочці шарудить. Чути досить чітко. Потім шкрябаю я. Бруно теж чує. Тепер Бруно притуляє свою кришечку до рота і щось говорить. Спочатку я не розумію нічого. Та коли він починає говорити голосніше, чути добре:
— Чудовий телефон, правда ж, Ціттербаке?
— Так! — кричу я.
Бруно теж зрозумів. Це ж так просто! Папір, шпагат, коробочка з-під вакси — і телефон готовий.
— Протягнемо шпагат від квартири до квартири і тоді зможемо розмовляти, коли захочемо. Пошкрябав, і другий бере коробочку.
Ми вийшли у двір. Наші будинки стоять зовсім поруч. Бруно живе на першому поверсі, я — поверхом вище.
— А тепер давай протягнемо шпагат через двір від квартири до квартири, — запропонував Бруно.
Спочатку ми позв'язували шматки шпагату, щоб вистачило від будинку до будинку. Вийшло багато вузлів, і я побоювався, що буде погано чути. Почали з моєї кімнати.
— Треба просвердлити у вікні дірку, — сказав Бруно.
Мені не хотілося цього робити, і я запропонував:
— Можна причепити телефон до вікна знадвору. Коли ти подзвониш, я відчиню вікно, і будемо говорити.
— А якщо я подзвоню вночі? Тоді ти не почуєш і не відчиниш вікна.
— А чому це вночі? — здивувався я.
— Ну, коли влізе злодій або так просто…
Це мене переконало, і ми стали свердлити дірку. На жаль, ми зламали татів свердел, та хоч те добре, що зламався він у ту мить, коли робота була майже закінчена.
Приладнавши телефон у мене, ми заховали його під ліжком, а другий кінець шпагату опустили надвір. Тепер треба протягти його в кімнату Бруно.
— Проведемо над цим деревом, — діловито сказав Бруно. — Вилазь на дерево, міцно прив'яжи проводку до гілки, а далі потягнемо в нашу квартиру.
— Гаразд, — погодився я, хоч і не дуже мені хотілося вилазити на дерево. Адже у мене легко наморочиться голова, і до того ж, це дерево — не просто дерево, а слива пані Матнер.
Водночас мені так хотілося мати таємний телефон! Тримаючи кінець шпагату в зубах, я видерся на сливу й міцно прив'язав його до гілки. Знову Бруно допомагав мені порадами.
— Здається, ніби справді натягнуто телефонну проводку. Тепер треба тільки слідкувати, щоб ніхто не вішав на неї білизни.
Раптом до моїх вух долинув крик пані Матнер.
— А побий його лиха година! Ціттербаке на моїй сливі!
Я не встиг злізти, а Бруно накивав п'ятами.
— Мені зовсім непотрібні ваші сливи, — сказав я і залився рум'янцем.
Пані Матнер тільки зловтішно засміялась:
— А чого ж ти на сливі? Не вигадуй казочок. А сливи ж іще зелені!
— Та не треба мені ваших слив! Мама щойно купила в магазині п'ять фунтів!
— А що ж ти тоді робиш на моєму дереві, га? — запитала пані Матнер.
Мама радить завжди бути чесним, і я вирішив признатись:
— Я проводжу телефон.
Але це не заспокоїло пані Матнер. Навпаки, вона ще дужче розсердилася.
— Телефон? — перепитала вона. — Не забивай мені баки своїми вигадками! Ти що, глузуєш наді мною?
В будинку стали відчинятися вікна.
— Еге ж, Ціттербаке на сливі. А в мене обірвали агрус, — почувся чийсь голос.
Мені хотілося негайно обернутися в той бік і сказати, що я взагалі не їм агрусу, а тим більше у своєму дворі. Обертаючись, я спіткнувся і впав додолу. Прямо під ноги пані Матнер. Я скочив на ноги і кинувся навтікача. Ще почув, як пані Матнер гукнула мені вслід:
— Ось я розповім твоїй матері.
У дверях мого будинку я зустрів Бруно.
— Утік, Ціттербаке?
Ох, який я був сердитий!
— Та втік, але ж тепер усі думатимуть, що я крав сливи. І що, як про це довідається мама?
Та Бруно думав тільки про телефон.
— Проводити низом не годиться, треба спробувати горою.
— По зовнішній стіні будинку? Дерись туди сам!
— Навіщо дертися? Проводитимемо від квартири до квартири.
— А хто нам дозволить ходити по квартирах, і що ми казатимемо людям?
— Це я сам владнаю.
І Бруно таки все владнав.
— У школі нам дали завдання обміряти зовнішню стіну будинку, — сказав він панові Гонфенгайту, який живе над нами.
Той буркнув:
— Новомодні витівки.
Але зайти дозволив. З вікна пана Гопфенгайта Бруно опустив шпагат униз. Коли надворі знову все стихло, я прив'язав кінець проводки до свого вікна. Потім треба було тягти проводку до сінешнього вікна, далі до Міхалаків, тоді до Штенів і, нарешті, вниз до вікна Бруно. Це не так просто — передати провід од
