— А вже скоро вечір, вже посутеніло, — кажу я.
— Вибач, Альфонсе, але в мене було таке важливе засідання, — відповідає вона.
— Еге ж, — кажу я, — тато завжди так говорить, коли приходить додому пізно ввечері. Мама каже, що вона цього не зносить.
Пані Цвой ніяковіє і каже: — Воно то так…
Там часом вона гортає мої папери, де я все позаписував.
— Це ми надрукуємо, це ми надрукуємо, — весь час приказує вона, сміється і поплескує мене по плечу. Потім дає мені 50 пфенігів на зворотний шлях — 20 пфенігів на проїзд і 30 на лимонад.
Тільки випивши на вокзалі ситра, пригадую, що через усю ту метушню в дитячому видавництві я так і не здав те оповідання, що написав на конкурс — воно лишилось у мене в кишені. Але туди я більше не піду. Краще відмовлюся від конкурсу. Я ж невдаха, чи не так?
Якщо вам сподобалися (чи не сподобалися) мої оповідання, напишіть у дитяче видавництво.
Ваш Альфонс Ціттербаке.
Частина ІІ
Озеро Кюдер, що біля нашого міста, невелике, але дуже поросле очеретом. Одначе дехто в ньому купається. А я там проводжу цілі дні — готуюся до першості школи з плавання. Заважають водорості, але дарма, я наполегливо тренуюся, бо вважаю, що хоч і важко в навчанні, зате пізніше, на змаганнях у басейні легко вирвуся вперед. Он радянський чемпіон світу із стрибків у висоту Брумель тренувався із свинцевим поясом і в черевиках із свинцевими підошвами. А я вправляюсь серед водоростей. Пропливши дистанцію двадцять разів і добряче втомившись, лягаю на пісок, весь у зеленій рясці, з баговинням у волоссі. Уявляю, як під час шкільних змагань усі на трибунах захоплено вітатимуть мене і хором гукатимуть: «Альфонс, Альфонс!»
Аж раптом чую жіночий крик. Бачу, жінка стоїть у човні недалеко від острова і махає руками.
Якусь мить я спостерігав за нею, але вона все не заспокоювалася. Тоді я ввійшов у воду і поплив до тієї жінки. Врятувати людину — це ж прекрасно! Ти вчинив по-геройському, і тебе всі шанують. Виявилось, її човен застряв у баговинні й дуже розгойдався. Коли я підплив ближче, жінка сказала:
— Я звідси не виберусь, тут так заросло…
— Не турбуйтесь, я вас врятую! — гукнув я.
— Ой-ой! — забідкалася жінка. — Цього ще не вистачало!
— Заспокойтесь! Покладіться цілком на мене — я майже майстер з плавання стилем брас серед школярів! Не бійтеся, усе буде гаразд!
Та далі сталося таке, чого я досі не можу збагнути. Чи то борт човна був слизький, чи жінка була не уважна, але коли я спробував улізти в човен, він перекинувся. Добре, що тут хоч не дуже глибоко. Стоячи по шию у воді, з зеленим баговинням у волоссі, жінка приголомшено дивилася на мене. Я заплутався у вудках (це ж ними вона щойно розмахувала!) і зашарівся. Найнеприємніше те, що я завжди червонію, навіть без причини.
— Нічого, — сказав я, — ходімо он туди, на острівець, — там ви будете справді врятовані.
Жінка знову влізла в човен, і я попхав його до острівця. Там ми посідали поруч. Жінка роззулася і вилила на пісок воду з туфель.
— Дуже вдячна за порятунок, — тихо мовила вона. — А вудки пропали… Справді, дуже вдячна.
— Ет, це не біда, — відказав я. — Я ж говорив, що залюбки врятую вас.
Але жінка, мабуть, не дуже раділа, що її врятовано. Вона мовчала.
— Озеро дуже заболочене, правда? — аби не мовчати, сказав я.
І раптом жінка почала сміятися. Здавалося, тому сміхові не буде кінця.
«Може, у неї сонячний удар», — злякано подумав я і став пригадувати, як навчав нас пан Фількендорф рятувати потерпілих від сонячного удару. У мокрому одязі, вся в зеленому баговинні, жінка качалася по піску.
— Просто неможливо, — приказувала вона, — помру зо сміху… хто ж іще міг бути… це ж Альфонс Ціттербаке… хто рятує мене і перекидає човна, переплутує мої вудки… не можу повірити… Альфонс Ціттербаке…
Мене мов громом приголомшило. Звідки вона знає мене? Та ще й сміється наді мною.
— Ти ж Альфонс? — запитала вона і ласкаво поплескала мене по щоці. А я цього взагалі не люблю.
— Так! — стримано підтвердив я. — Це справді я, ваш рятівник Альфонс Ціттербаке.
— І ти не впізнаєш мене? — запитала жінка і змахнула зі своєї брови нитку баговиння. Я уважніше придивився до неї і вмить зблід. Упізнав! Це ж пані Цвой! Це їй розповідав я тоді про свої пригоди, а вона зробила з них ту дурну книжку, в якій усі сміються наді мною і ніхто не сприймає мене всерйоз.
— От так зустріч! — сказала вона. — Яка зворушлива зустріч!
— Гм, я теж радий зустрічі з вами, пані Цвой, — промимрив я.
— Так, любий Альфонсе, — витягуючи з волосся шматочки латаття, сказала пані Цвой. — Нам доведеться довгенько посидіти на цьому острівці. По-перше, я так не можу з'явитися на люди, — і вона показала на свій мокрий одяг, що прилип до тіла, а по-друге, мене може затримати рибінспектор Шмідтке. Коли ми перекинулись, я загубила дозвіл на ловлю риби, а Шмідтке ой який суворий!
— Я можу перепливти на той берег, — сказав я.
— Ні, любий Альфонсе, лишайся тут. Удвох буде веселіше.
— А що мені робити? — невдоволено пробурчав я. — Можу шість разів підтягтися на руках або зробити стійку на голові — сім хвилин стою! Це рекорд нашого класу.
Пані Цвой засміялася.
— Краще розкажи що-небудь, а це облишмо.
Я розповів їй про свої пригоди з шістдесятьма яйцями, про те, як я був космонавтом номер 4, як катався на «кротові». Пані Цвой безугавно сміялась.
— Ви давно висохли, — зауважив я. — А я вже стомився розказувати.
— Ні, Альфонсе, розповідай далі. Це ми надрукуємо, так, це ми надрукуємо! — приказувала вона.
Довелося продовжувати. Сонце сховалося за деревами, стало прохолодно, а пані Цвой не відпускала мене, і я весь час розповідав.
Як я програв змагання слідопитів
Всім класом ми вирушили в подорож. Вона тривала два дні — суботу і неділю. Я вперше їхав разом з усіма і дуже радів. Адже ми будемо спати в сараї і самі куховарити. На жаль, із самого початку подорожі у мене почалися прикрощі. Все через те, що мама наготувала мені велику валізу.
— Щоб не простудився, щоб не був голодний, щоб не натер ноги в поході, — приказувала вона, кладучи у валізу ту чи іншу річ.
А тато ж учора застерігав:
— Тільки не накладай хлопцеві багато. Він же сам усе нестиме. В дорогу беруть тільки найнеобхідніше.
Мені й самому хотілося взяти тільки найнеобхідніше, але мама вважала, що й валізи замало. Бо коли
