Так, це й справді було море! Звідкись ліворуч у печеру просякало світло.
— Тримай, я спущуся долі! — вирішив Міхаел.
Він обережно спустився линвою до самого ліхтаря й, повиснувши над водою, оглянув печеру. Праворуч дно печери виступало з води, й там, на поличках, вирубаних просто в скелі, видно було невиразні обриси якихось речей, щось схоже на великі дерев'яні скрині. Раптом Міхаел побачив розколину в стіні печери, крізь яку просякало світло. Вона була широченька — крізь неї міг пройти навіть човен. Міхаел помалу спустився ще нижче, став ногами на дно печери — вода сягала йому лише поперека — й побрів водою до виходу. Розколина вивела його до моря, точніше до невеличкої вузенької затоки. Береги затоки були всіяні уламками скель, і тому побачити вхід печери з моря не можна було.
Міхаел повернувся до полиць у печері й застиг з подиву. Очі його вже звикли до сутінків. Ніде не було живої душі, тільки вода потайно хлюпотіла в кам'яних западинах. Що то? Скарб?.. Схованка пачкарів?
Міхаел схопився за сокирку. Гукнув Івові, щоб той хутчій спускався линвою наниз. Вони обережно підважили сокиркою віка горішніх скринь: Іво сягнув рукою в одну й намацав там щось м'яке і шурхотливе. Вихопив руку із скрині, й при світлі ліхтаря хлопці побачили на Івовій долоні… чай!
Вони обережно повідчиняли всі скрині, що стояли згори, й знайшли там дивовижні речі: каву, тютюн, пляшки з англійським ромом, зброю, італійський шовк, а в двох скринях було повно пороху та набоїв до мисливських рушниць. Тільки тепер хлопці вкмітили, що на кожній скрині написано щось чужими мовами, це їм усе пояснило: вони натрапили на таємну криївку пачкарів!
Хлопці знову позачиняли всі віка, й лише з останньої скрині Іво набрав кілька жмень пороху. Потім вони старанно замели по собі всі сліди й вибралися з печери. Діставшися нагору, хлопці посідали на осонні, значливо перезирнулися.
— Гм, якби винести усе це звідти, ото б ми розбагатіли! — мовив Міхаел.
— Так, це справжня схованка пачкарів! — проказав Іво. — І добре замаскована. Годі й сподіватися, щоб хтось нагледів з моря вхід до печери.
— Що ж ми робитимем? — заклопотано спитав Міхаел.
Іво й сам напружено міркував про це. Хлопців так захопило це відкриття, що вони навіть забули про спрагу. Далеко навсебіч простяглася морська рівнина, й ніде жодного вітрила. Раптом Іво згадав моторне судно, яке побачив під час шторму. Лише тепер він зміркував, що корабель той ішов без бортових вогнів… Аж тут вони зачули якісь вигуки з їхнього таборища й щодуху побралися туди. Петер вибіг їм назустріч, червоний од збудження, й квапливо сповістив:
— Я бачив далеко в морі великий вітрильник! І навіть виразно чув мотор. Але зараз вітрильник зайшов за он той острів…
У хлопців зажевріла надія на близький порятунок. Навіть Франьо підвівся й пошкутильгав до «Чайки». Друзі посідали в коло, щоб поїсти й порадитися. Доля, здається, їм усміхнулася, й коли б не сумна загибель товаришів, то можна було б спокійнісінько чекати на щасливе закінчення їхньої першої пригоди. Але щось таки треба робити, годі бити байдики!
Іво дістав зі скрині на «Чайці» клапті старих вітрил, хлопці попороли свої куртки та сорочки, й за якийсь час Петер та Франьо вже спритно шили з усього того нове вітрило. Міхаел майстрував із весел хрестовину під вітрило, а Іво тим часом оглядав з усіх боків скелі, що заступали «Чайці» дорогу до моря. Доведеться висадити їх у повітря. Порох вони тепер мають!
Тим часом почало вечоріти. Спрага дошкуляла чимраз нестерпніш. І це чи не найдужче квапило хлопців. Звичайно, аби вони знайшли якесь джерельце, то могли б перебути на цьому острові кілька день. А так треба квапитись, щоб якнайшвидше налаштувати «Чайку» до плавби.
Сонце поволі занурювалося в море. Друзі сиділи на узбережжі, тужно вдивляючись у червону заграву, виткану призахідним сонцем.
— О Юре, о Перо! — вихопилося з Івових вуст. — Де ви? Невже потонули? А може, вам пощастило врятуватися на якомусь з отих скелястих островів?..
Він охопив голову долонями. Невимовно тяжко було в нього на серці.
На острів упала ніч, і хлопців пойняла ще більша жура, ще більший розпач.
— Що оце зараз думає моя матуся? — простогнав Франьо. — Моя добра матуся? Усі, певне, гадають, що ми загинули під час шторму.
— А мій батько? — зітхнув Петер. — Я знаю, спочатку він чекав на мене з кийком у руці. А тоді сховав кийка в куток і запалив свічку…
Раптом Івові видалося, ніби він бачить далеко в морі біле вітрило й навіть чує воркотання мотора. Він вибіг на скелю… Але судно знову віддалялося. Видно було, як на ньому згортають вітрила, бо вітер подужчав. Мотор стих, і вітрильник знову зник за одним із скелястих островів.
Притулившись одне до одного, хлопці полягали під скелею. Ніч була тиха й тепла, але вони довго не могли поснути. Серед ночі Іво зненацька прокинувся, йому здалося, ніби він знову чує глухе гуркотіння мотора. Іво схопився на рівні ноги й вибіг на берег. Стояла ясна ніч, і він виразно бачив обриси великого вітрильника, що без жодного вогника підійшов упритул до острова й прямував тепер до його північного узбережжя.
Іво вибрався на верхівку скелі, звідки добре було видно, як вітрильник зупинився якраз навпроти входу до печери з боку моря, як матроси спустили на воду наладнованого до краю човна й той, маневруючи поміж рифами, поплив до берега. Четверо моряків підігнали його до обмілини і заходилися переносити тяжкий вантаж до печери. Чотири рази човен підходив до берега й повертався назад. Потім його підняли, загуркотів мотор, і вітрильник незабаром зник з очей.
Замислений, повернувся Іво на берег. Спати він уже не міг. Найрозмаїтіші плани снувалися в його голові, — хлопець передчував, що їхня дальша доля так чи так, а буде пов'язана з оцими пачкарями. Пачкарі вивозять морем із сусідніх країн заборонені товари й мають з того небезпечного ремества чималий зиск. Від дорослих Іво чував, з яким риском пов'язана та справа, але, дарма що багато хто з пачкарів життям платив за той протизаконний зарібок, знаходилися нові й нові авантурники, ласі до великих зисків.
Коли хлопці прокинулися, Іво виклав їм свій план.
— Спочатку ми висадимо в повітря обидві скелі, щоб спустити «Чайку» на воду, а тоді хутенько до печери! Перетягнемо звідти скрині, відвеземо вантаж до міста й передамо властям. І одержимо велику винагороду!
Цю пропозицію всі зустріли захоплено. Кожному хотілося якшвидше знову сісти на «Чайку» й рушити додому! Додому! Додому!
Хлопці насипали перед «Чайкою» величезну купу дрібного каміння, аби не пошкодило її вибухом. У розколину скелі Іво напхав пороху. Бікфордів шнур замінила шворка, вмочена в олію з ліхтаря. З цією технікою Іво гаразд познайомився за часу праці в каменоломні. Коли хлопці поховалися в безпечному місці, він підпалив шворку й відбіг за скелю. Повільно повз пломінчик проолієною шворкою. Нараз загуркотів вибух, і скеля розвалилася на безліч уламків. Так само вчинили й з другою. Путь «Чайці» було відкрито. Тепер черга за нею! Друзі пробрали від уламків доріжку до води й заходилися коло «Чайки». Вони штовхали її, штовхали щосили, аж очі їм рогом лізли, і «Чайка» зрушила! Ще трохи, ще трішечки, нарешті, останнє зусилля — і «Чайка» вмочила носа у хвилі!
Гей, то було веселощів! Хлопці прихапцем знесли все своє майно на баркас, підняли вгору саморобне вітрило, яке, дарма що було латане-перелатане, одразу ж виповнилося вітром. Певна річ, це вітрило було набагато менше за попереднє, й керувати ним було важче. Море лежало гладеньке, мов люстро, ранкове сонце щойно починало припікати. Поволі, не хапаючись, вони обійшли на «Чайці» острів. Десь опівдні кинули якір проти печери. Міхаел виліз на кам'яний ріг, щоб учасно попередити про пачкарський вітрильник, коли той з'явиться, а Іво й Франьо завели баркас у вузеньку затоку, вискочили на обмілину й побрели до печери.
Щойно заходилися вони навантажувати «Чайку», як прилетів задиханий Міхаел, який чатував на кам'янім розі над затокою, й закричав:
— Двощогловий вітрильник! Білі вітрила!
