олівцем, окремі його сторінки пошкоджено морською водою, почерк подеколи нерозбірливий… Але те, що можна було розібрати, хлопець читав з великою цікавістю й хвилюванням.
Безталанний вигнанець на сторінках щоденника згадував свою молодість, що минула на чужині, оплакував жінку й сина. Ця сумна сповідь від початку й до кінця була пронизана докорами сумління, що ятрили старого моряка за кривду, заподіяну рибалкам, До чого він тільки не брався під час свого вигнання, щоб зібрати гроші й повернути свій борг, але ні в чім йому не таланило.
Чимало рядків було присвячено рибальським артілям, спільній праці, дружбі та взаємодопомозі. Батько писав, що погано живеться в світі, коли людина визискує людину. Рибалки мусять гарувати, а торгівець платить за рибу так мало, що їм ледь вистачає на поленту. Торгівці багатіють, а рибалки дедалі убожіють. А от коли б рибалки об'єдналися, коли б і всі інші трудівники світу об'єдналися, то вони могли б гори зрушити з місця…
«О, коли б велич цієї ідеї захопила мого сина, — писав батько наприкінці щоденника. — Коли б він усе своє життя присвятив боротьбі за щасливу долю бідного люду!»
Далі батько розповідав кілька буденних історій з рибальського життя:
«Сьогодні я був свідок обурливої сварки та бійки. Рибалки зчепилися поміж собою за тунця. Великий табун цієї риби підійшов до берега побіля двох селищ. Замість домовитися й гуртом виловити рибу, рибалки вдалися до суперечки. Кожне селище доводило, що риба належить саме йому. Доки вони отак сварилися, тунець пішов собі. Поміж рибалками зчинилася бійка. Вони розійшлися ворогами».
«… А за кілька день сталося таке: Штефан угледів на обмілині велику акулу. За впольовану акулу влада видає рибалкам винагороду, проте полювання на цього хижака дуже небезпечне: не менше десятка людей потрібно, щоб ускромити його. Але Штефан поласився на гроші й, не сказавши нікому з сусідів, налаштував баркас та вдвох із сином пішов на акулу. Хижачка мала завдовжки сім метрів, і вони, певна річ, її не подужали. Акула втекла та ще й геть пошматувала їм сіті. А все те через пожадливість! Прецінь сто рук завжди дужчі за дві! Сотня рук і гору за іграшки переверне, а дві — хіба що однісіньку лопату».
Іво глибоко замислився. Він ладен був хоч зараз спорядити «Чайку», скликати своїх друзів і негайно вирушити в путь. Екіпаж «Синьої чайки»! Побратимство «Синьої чайки»! Побратимство друзів і товаришів!..
Іво все обміркував, усе врахував! У селищі він довідався, що підрядчик з каменоломні найняв усі рибальські баркаси на транспортування обробленого каменю. Тож не буде зайвих свідків, коли «Чайка» вперше напне своє вітрило! А зробивши кілька пробних рейсів уздовж берега, «Синя чайка» вирушить з піднятим угору прапором просто до каменоломні й пройде перед усіма баркасами, які саме вантажитимуть камінь… Серце в Іва закалатало, коли він уявив собі цю картину, й цілу ніч по тому хлопчина не міг заснути…
Ще вдосвіта Іво схопився з ліжка й кинувся до вікна. Але що це? Невже він марить? «Синя чайка» зникла.
Іва наче хто різнув по серці ножем. Він стрімголов помчав до моря, туди, де ще вчора ввечері стояло судно По «Чайці» не було й сліду — хіба що легенька смужечка лишилася на піску. А в морі, скільки сягало око, — жодного вітрила. Схлипуючи від жалю, Іво розпачливо бігав берегом. Нарешті, знеможено присів на долішній сходинці й розгублено втупив очі в пісок, де ще недавно спочивала «Чайка».
Зненацька він згадав про Юста, свого старого друга й заступника, й метнувся до нього. Вибігши на крутий берег, Іво глянув згори на затоку й скам'янів з подиву: долі, на хвилях затоки, погойдувалася його «Синя чайка»! Хлопець знову гайнув униз і побачив, що вітрильника прикуто до пристані дебелим ретязем. Іво озирнувся на безлюдне селище. Там панувала тиша. Хлопці ще спали. Жінки поралися на виноградниках, а рибалки на своїх вітрильниках вирушили до каменоломні.
Іво подався до Юстової хати. Старий саме спочивав у затінку дикого винограду на своєму подвір'ї. Уздрівши збентежене хлопцеве обличчя, Юст вийняв люльку з рота й мовив заклопотано:
— Я гадав, що людське обурення вже вляглося, та помилився. Учора всі ті, що зазнали кривди від твого батька, зійшлися й поклали собі відібрати в тебе «Чайку», продати її, а гроші поділити між собою. Мовляв, у такий спосіб вони повернуть хоча б частку того, що втратили колись. Я не зміг їх відрадити. Вночі вони перегнали твій баркас у затоку, й тепер він чекає там на купця.
Іво дивився на Юста, й сумні-сумні думки обсіли його.
— Як же я тепер буду без «Чайки»? — розгублено зітхнув він.
— Вони кажуть: ти ще замолодий і неповнолітній, і, мовляв, «Чайка», власне, належить тим, кого скривдив твій батько. — Юст посадив хлопчика поруч себе на лаві й намагався втішити його. Тим часом з хати вийшла Мілева й з цікавістю прислухалася до цієї сумної розмови. А Юст казав хлопцеві:
— Не піддавайся розпуці, Іво! Якось-то воно обійдеться. Зараз ти нічого не вдієш проти громади. Бач, доволі часу вже минуло, а ті люди ще вважають твого батька своїм боржником.
— Але ж «Чайка» тепер моя! Навіть не моя, а наша! Міхаелова, Франьова, Петерова…
— Може, саме це їх і наполохало; побачили, як ви лагодите баркас, і подумали собі: вони ж іще діти, нерозважливі діти, не вбережуть, занапастять такого ладного човна…
— Я попрохаю рибалок, коли вони повернуться додому, щоб віддали мені баркас! — мовив сумно Іво. — І пообіцяю сплатити їм батьків борг…
— Кинь ти про це й думати! — заперечив Юст. — Рибалки повернуться лише наприкінці тижня й привезуть із собою покупця. Окрім того, вони домовилися, що візьмуть тебе до себе в селище, щоб ти не здичавів, бува, живучи на самоті. Щодня переходитимеш у іншу хату…
— Іво на це ніколи не згодиться! — гаряче вигукнула Мілева.
— Я не буду жебрачити, нізащо! — рішуче мовив Іво.
Похнюпившись, почвалав він на вулицю, а звідти на цвинтар, присів на могилку, й серце його зайшлося від болю. Краще вже вмерти, ніж поневірятися по чужих хатах та слухати нескінченні докори… Іво довго дивився на безмежне море, що полум'яніло в променях ранкового сонця.
Обличчя його раптом набрало виразу рішучості, чоло прояснилося. Іво підвівся й тої ж миті побачив Мілеву, що саме підходила до нього. Дівчинка також була засмучена, але, вздрівши Івове рішуче обличчя, всміхнулася й мовила:
— Не журися! Все буде гаразд!
— Повинно бути! — гаряче відказав Іво. — От що, Мілево, збери усіх хлопців і приведи до мене!
Незабаром хлопці збіглися до Івової хати. Ще дорогою вони дізналися про те, що сталося з «Чайкою», і тепер були вкрай схвильовані та ображені. Їхнього запалу та відваги й сліду не лишилося.
Пригнічені, зневірені, сиділи побратими «Синьої чайки» і напружено чекали, що скаже їм їхній ватажок. Капітан без корабля…
— Друзі, — почав Іво, — «Чайка» — наша! Хіба ж не так?
— Наша! — закричали всі гуртом. — Хіба задурно ми гарували в каменоломні? Хіба задурно тебе поранено в голову?
— Тож наша вона й буде! — твердо проказав Іво. — Рибалки цієї ночі ще не повернуться. Ми вдвох з Міхаелом на веслах приженемо «Чайку» сюди. Ви ж тим часом налаштуєте все інше: вітрила, линву, котвицю, сіті. Ви, Перо та Юре, за гроші, що в нас іще зосталися, купите в місті сухарів, трохи м'яса й сала!
— А тоді? — здивовано запитав Франьо.
— А тоді, хлопці, підемо в море на нашій «Чайці»!
Іво постеріг на обличчях своїх друзів якусь тривогу й вагання. Звичайно, він же й не подумав, що в кожного з хлопців удома є рідні — батьки, матері, брати, сестри…
— Але ж ми повернемося! — заспокоював він їх. — Ми тільки поплаваємо трохи, аби довести їм, що «Чайка» наша й що ми не боїмося моря!
Тут у розмову впала Мілева:
— Ви ось що зробіть: пливіть до каменоломні. Там зараз усі наші. Ви підійдіть до них з моря й скажіть, що «Чайка» належить нам! Адже це справді так — Іво успадкував її від батька, який аж занадто дорого заплатив за свою провину. Тепер «Чайка» належить нам, дітям рибалок. То навіщо ж віддавати її в чужі руки? Отак їм і скажіть! А я спробую заспокоїти жінок. — Мілеві страшно було й подумати, як хвилюватимуться матері її товаришів.
Всі пристали до Мілевиної пропозиції й одразу ж заходилися ладнатися в путь. Цілий день минув у
