клопотах. Перо і Юре притягли з міста харчі; їм пощастило — вони не зустріли нікого, хто міг би стати хлопцям на перешкоді. Міхаел кілька разів ходив розвідувати на пристань…
Поночіло. Жінки повернулися до селища, й хлопці вдали, ніби вже сплять. Але допіру все стихло, як усі вони збіглися до Іва.
Незабаром прибігла з пристані й Мілева.
— Ключів од ланцюга ніде не знайшла, — повідомила дівчинка. — Я ось терпуга принесла.
Іво й Міхаел одразу ж помчали до пристані, прихопивши з собою моток линви. Стояла тиша, наче навколо все вимерло. Обережно підкралися хлопці до «Чайки». Іво почав пиляти ланцюг. Міхаел стояв на чатах. Незабаром одну ланку ретязі було перепиляно. Хлопці вперлися ногами в стінку причалу, щосили потягли на себе ланцюг, — і «Чайку» було визволено. Вони припасували весла й потиху відчалили од берега. Нелегко їм було гнати на веслах важкий баркас, долаючи опір вітру, що дмухав їм просто в обличчя. Але незабаром селище лишилося позаду, хлопці вийшли із затоки у море й поволі повели баркас до обмілини попід Івовою хатиною. Їхні друзі по коліна у воді брели вже їм назустріч. Буйні веселощі знов опанували членів екіпажу — «Чайка» була з ними!
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
розповідає про перший рейс «Синьої чайки», про жахливий шторм на морі й про…
Хлопці працювали, закасавши рукави, — треба було поспішати, доки ніхто не заскочив їх тут. Вони знесли на баркас усе, що наготували: барильце води, харч, сіті; звели вгору щоглу й припнули вітрило. Іво переніс до скрині на кормі «Чайки» усе своє майно. Сюди ж заховали хліб, сало, м'ясо.
Десь опівночі вітрильник було споряджено.
Море ледь чутно плюскотіло, ніч стояла ясна, зорі горіли на небі, й тільки легесенький західний вітрець бавився прапорцем на вершечку щогли.
Мілева зажурено стоїть на березі. Вона радо пішла б у море з ними разом. Але тато в неї такий старий, він іще заслабне від хвилювання, якщо вона зникне з хати. Дівчинка прощається зі своїми друзями й зичить їм щасливої плавби.
Нарешті Іво бадьоро вигукує:
— Усі по місцях! Підняти якір! Розвинути вітрило!
Вітер вдарив у вітрило. «Чайка» здригнулася й рушила від берега. Міхаел і Перо стоять при кермі, Франьо і Юре — біля вітрила, Петер сидить на носі, він — вахтовий, а Іво стоїть, спершись на щоглу, й дивиться, дивиться, як зникає в темряві ночі Мілевина тінь.
Одійшовши від суходолу метрів на сто, вони збочили й пішли вздовж берега, сподіваючись ще поночі минути каменоломню, щоб зустріти рибалок у відкритому морі. Іво запропонував такий план. На світанку рибалки вийдуть з вантажем із каменоломні. Наладновані каменем, їхні баркаси будуть важкі й неповороткі. Наздогнавши рибалок, хлопці гукнуть їм, щоб слухали, й скажуть про свої права на «Чайку».
У відкритому морі вітер подужчав. Мов безшелесний нічний птах, «Чайка» хутко линула вперед, і двійко хлопців при вітрилі добре-таки гріли собі чуба. Ніс вітрильника розтинав хвилі, що трохи погойдували його, а коли час від часу вітер дмухав навальніше, «Чайка» лягала на бік і тоді ще прудкіше летіла вкритою брижами поверхнею. Стояла дивовижна тиша, чути було тільки хлюпіт гребінців хвилі об ніс суденця та лопотіння прапора на щоглі. Місяць милувався собою, зазираючи в море, ніби в люстро, й вода, що бралася спокійною хвилею, виблискувала за бортом, наче живе срібло. Вдалині неясно малювалися обриси довгастого острова, схожого на велетенське морське чудовисько. На березі де-не-де блимав самотній промінь, а далеко попереду мерехтіли зелені й червоні бортові вогні великого пароплава.
Помалу хлопців огорнув якийсь дивний неспокій, і той неспокій не минав, ба ще посилювався. Петер, який ніс вахту на носі, раптом відчув на своїх очах сльози, а в серце йому закралася туга по теплому куточкові в хаті, де зараз спала його мати. А тут його лякала ця неозора безмежність, ця самотність і тиша, і таємнича ніч, крізь яку вони так безстрашно пливуть. Дарма що навколо були друзі, Петер почував себе покиненим і нещасним на цьому утлому суденці.
Юре міцно тримав у руках шкот.[3] Час від часу серце йому крижаніло від страху. Якісь жахливі примари привиджувалися йому, — чи то, бува, не душі безталанних рибалок, що втонули під час шторму?
А Франьові весь час увижалося, ніби він виразно бачить попереду обриси великого моторного судна, що з усією командою потонуло десь тут узимку під час лютого шторму.
Всі хлопці важко переживали цю першу самотню нічну плавбу. Лише Іво спокійно стояв біля щогли, віддаючи команди двом керманичам. Коли повіяв прудкий зюйд-вест,[4] він наказав підняти ще одне вітрило. Тепер «Чайка», нахилившись під тиском вітру, що дмухав з моря, бігла ще жвавіше. Пінилася розітнута носом хвиля та яснів кільватерний слід, що в місячному сяйві видавався срібною линвою. Іво думав про море, про гірку батькову долю, й ті думки палили його дужче од вогню. Зробити так, щоб не тяжів над батьковою могилою гнів та образа людська, справдити батькову мрію, — ось чого прагнув Іво, ось про що він думав. Але, щоб справдити батькову мрію, потрібна «Синя чайка». Вона була тепер для Іва дорожча за все на світі. І він вірив у «Чайку», так вірив, що його не лякали ні ніч, ні вітер, ні самотність. Хлопець поглядав на зорі. Великий Віз стояв над ним, припнутий до Малого Воза, й Полярна зоря яскраво й світло горіла на небосхилі. Маленькі, кучеряві хмарки горнулися до місяця, а вітер гонив їх небом, наче отару заблудлих овець. Потеплішало, хоч вітер подеколи прудко хльоскав у розвинені вітрила.
Ось-ось мали показатися білі скелі каменоломні. Вона, здається, була вже недалеко. Щоб набрати більше вітру у вітрила, хлопці відійшли від берега ще метрів на сто. Тут море було на диво бурхливе. Вода ніби починала закипати. Попереду вітрильника ніби сіялася мжичка — то злітали високо вгору тисячі дрібних краплинок, коли хвилі билися в ніс суденця. Вітер несподівано вщух, але вітрильник мчав дедалі хутчіш. Хлопців усе це анітрішечки не хвилювало — аби тільки швидше вже починало світати, прецінь за дня плисти якось приємніше. Далеко-далеко крізь темряву ночі заясніли відблиски потужних ацетиленових ліхтарів, які освітлювали каменоломню, й хлопці скерували «Чайку» в тому напрямі. Іво гадав, що десь за години три вони будуть там. А що тимчасовий порт каменоломні лежить по той бік скелястого мису, то Іво повертав кермо так, аби «Чайка» великим півколом обійшла пристань і на світанку перепинила рибалок, які саме виходитимуть у відкрите море.
Тим часом хвиля зростала й уже перешкоджала вітрильникові посуватися вперед. Ніч несподівано потемнішала, а з-поза високого пасма Біокових гір посунули кошлаті чорні хмари, які незабаром закрили Місяць. Десь понад островом замиготіли блискавки, небо почорніло, море загрозливо клекотіло й пінилося, немов хотіло одірватися від дна й пуститися в шалений танок.
Хлопців пойняв жах.
— Ой лишенько! — зойкнув Юре. — Потонемо…
Іво міцно тримався щогли й, хоч у голові йому паморочилося від незвички, намагався скерувати вітрильник до берега. Але вітер гонив баркас у протилежному напрямку. Іво спробував був згорнути вітрило та йти з самим лише клівером,[5] проте шалений вітер одразу пошматував той клівер. «Чайка» так накренилася, що навіть черпнула води. Франьо і Юре Закричали одчайдуш і почали кликати на поміч усіх святих.
А двійко стернових, із жахом поглядаючи на спінені хвилі, прислухалися до глухого гуготіння шторму, що блискавично насувався з моря.
Іво дивився на небо. Видно було, що ось-ось почнеться одна з тих весняних гроз із громом та блискавками, які, хоч і швидко минають, проте дуже небезпечні для моряків. Хвилі з шаленою швидкістю
