разом зі своїми батьками, багато чого зажили і навіть шторми та бурі їм не дивовижа. Але жоден з них нізащо в світі не вийшов би в море поночі сам, без дорослих. Одне діло ловити рибу з остенем отут, край берега, — це, звичайно, дурнички. Або вийти в море, нехай і поночі, але з батьком… А ось плисти в морі на баркасі самому, зайти так далеко, що й острів зникне з очей, шукати дорогу по компасу та по зірках…
Напружено міркує й Мілева.
— Я випрохаю в батька смоли. Тоді ще взавтра ти зможеш розтопити її і гарненько просмолити човна! — раптом каже вона рішуче.
Іво вдячно поглянув на неї.
— А я тобі принесу долото, молоток і пилку! — мовить Міхаел, зосереджено й знавецьки оглядаючи облавки.
— Осьдечки на щоглі бракує болта, — вкмічає Юре. — Здається, в нас є зайві.
— А в нас є зайва мала котвиця, — й собі озивається Перо, — вона нам не потрібна, бо батько має більшу. То як ти гадаєш, Іво, згодиться вона для «Чайки»?
— Та це ж чудово! — зрадів Іво. — Але як я вам віддячуся за все це?
Та хлопці мовби й не чули його. Франьо куйовдить собі чуба й розглядає обдерті боки човна.
— З фарбою буде найважче, — каже хлопець. — Дорога вона. Але на цей ось червоний пруг по борту я вже якось знайду вдома.
— А я роздобуду фарбу на назву, — зголошується Петер.
Іво збентежений і щасливий. Ти ба, які вони, друзі! А з голови йому не йде одна думка. Вона стає дедалі виразніша…
Мілева бачить: щось непокоїть Іва. Ось він задивився кудись удалину, його обличчя проясніло.
Нараз Іво зіскочив з облавка, пильно роздивився навкруги й таємниче спитав:
— Мовчати вмієте?
Друзі обступили його, сподіваючись почути якусь таємницю. Тут, неподалік самотньої халупи, про яку вони вже начулися доволі таємничого, так само як і про цю ось «Чайку», все, що почуєш, здається таємничим і набирає незвичайної ваги. Іво раптом незбагненно виріс у їхніх очах. Він їхній одноліток, але, поглянь-но тільки: в нього є власна хата, власний баркас, ніхто ним не командує, він може робити, що йому забагнеться. Ніхто не заганяє його спати, й устає він, коли схоче: ніхто не може відшмагати його за непослух…
— Ми ж не дівчиська! — поважно кинув Міхаел. — Можеш казати все, що хочеш, — ми не розбовкаємо.
Мілева одразу посумнішала й хотіла вже піти геть, але Іво схопив її за руку:
— Залишайся! Тобі я цілком довіряю. А тепер присягнімося, що мовчатимемо, як могила!
Шість правиць стисли Івові руку, й шестеро хлопців та одна дівчина врочисто, як годиться справжнім чоловікам, присяглися мовчати. І кожен по черзі проказав:
— Нехай мені очі заплюють, нехай я втоплюся, нехай я крізь землю провалюся, нехай мене гадюка вжалить, нехай мені язик всохне, коли я щось бовкну…
— Хоч ви, хлопці, зневажливо ставитесь до нас, дівчат, — скромно сказала Мілева, — але я дотримаю свого слова.
Запал друзів ще дужче надихнув Іва, він обвів поглядом морську просторінь і промовив:
— Я сам у світі! Нікого в мене немає. Там, угорі, мій напівзруйнований дім, тут ось лежить моя «Синя чайка»! Що я маю з нею робити?.. Адже сам я навіть вітрило не зможу підняти, й сіть не витягну, й у відкрите море сам не зможу вийти… Але ж ви мої товариші, мої друзі! Тож будьте командою «Синьої чайки»! Нехай ця «Чайка» належить нам усім! Ми всі гуртом будемо дбати про неї, оснащати її і плавати на ній… Годі вже нам бавитись по скелях! Ми вже не дітлахи. Розвинемо вітрило, закинемо сіть і ловитимемо рибу! Мілева продаватиме вилов на ринку, і коли ми виростемо, то зможемо собі купити більше судно. Тоді й вилов у нас буде більший. Нас шестеро! Чудовий екіпаж для «Синьої чайки»! Коли ми повертатимемося з ловитви, люди казатимуть: «О, «Синя чайка» причалює! А команда, погляньте-но тільки, молодці та й годі!»
Хлопці аж роти пороззявляли, слухаючи Іва. Вони й не мріяли про таке! Не чиясь там «Чайка», а наша «Чайка»! Від захоплення та хвилювання ніхто й слова не міг вирікти. Хлопці навіть не помітили старого Юста, який, придивляючись до них, уже довгенько сидів на горішній сходинці. На його обличчі, зораному глибокими зморшками, ясніла добра усмішка, а в грудях жевріло, займалося щире сподівання: «Може, хлопець справдить те, що батько замислив. Добрий задум! Чудовий задум! Усі рибалки — одна сім'я… Усі за одного й один за всіх…»
А тим часом хлопцям уже ввижалося, ніби вони пливуть крізь бурі й шторми у відкритому морі, назустріч дивовижним пригодам…
Море скипало бурунами, невисокі хвилі котилися безмежною гладінню й шелестіли на обмілині, повзучи до босих ніг хлопчаків. І раптом Міхаел згадав про найголовніше.
— На кожному кораблі має бути капітан! — сказав він розважливо.
Отакої! А вони ж геть забули! Звичайно, потрібен капітан! Усі поглянули на Іва, а Юре підхопився, змахнув шапкою й вигукнув:
— Капітане Іво, тебе вітає твій екіпаж!
Іво зашарівся, збентежено поглянув друзям у вічі й сперся на ніс «Синьої чайки». Цієї миті, в заграві призахідного сонця, він і справді був схожий на моряка, який оце допіру повернувся з далекої плавби.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
розповідає, як команда «Синьої чайки» заробляла в каменоломні гроші на оснастку свого судна
Усі ці дні на березі, біля сходів, що вели до Івової хатинки, панувало незвичайне пожвавлення. На піщаній обмілині жевріло багаття, топилася смола. Днище баркаса було вже дбайливо очищено, але хлопці заклопотано юрмилися навколо «Синьої чайки», знов і знов знаходили той чи інший гандж і негайно усували його. Іво кожному дав осібне завдання, враховуючи, що кому до вподоби. Сам він укупі з Міхаелом обскрібував борти, долотом здирав стару брудну фарбу, заливав ізсередини смолою кожну бодай найменшу шпаринку, старою бляхою оббивав стерно, закріплював дерев'яні блоки. Мілева та Юре, розіславши на білому піску рибальську сіть, лагодили її великими дерев'яними голками. Вгорі, перед хатиною, Перо й Франьо спритно латали вітрило, а Петер пік на вогні черепашки для своїх зголоднілих друзів.
Лишалося ще тільки пофарбувати «Чайку». Та де там, коли ця клята фарба така дорога!
Але Іво й тут знайшов вихід:
— Треба заробити трохи грошей. Піду на каменоломню!
— Ми всі підемо! — пристали до нього друзі. — Заробимо!
Другого ранку вони вже продиралися крізь стрімке, голе скелля на той бік острова, де у великій каменоломні видобували камінь. Ціле узбіччя гори було зрите, сколупане, понівечене вибухами, і скрізь по скелях стояли, сиділи навпочіпки й навіть лежали долічерева робітники — свердлували в камені лунки на динаміт. Унизу, на дні кар'єру куди падало скелля, робітники розпилювали камінні брили, обтесували їх і шліфували. Неподалік було обладнано тимчасовий причал, побіля якого спочивало кілька баркасів. На ті баркаси за допомогою примітивної лебідки вантажили оброблений камінь.
Хлопчачі руки тут завжди були потрібні. На дні кар'єру після вибухів накопичувалася така сила камінних уламків, що вони заважали працювати. Хлопчаки переносили їх у плетених кошиках до берега, де кілька робітників насипали греблю.
Підрядчик радо зустрів хлопців. Він саме одержав багато замовлень, праця тривала і вдень, і вночі, і
