Так, – спокійно відповів йому хлопець. – Страва із тарганів – це, звісно, екзотика, проте ми її не замовляли. Попрошу покликати сюди адміністратора.
Адміністратара? – офіціант оглянувся. – Зачєм звать адміністратара? Нєт, нєт, нєт, поймітє, ми толькашто аткрились, нам нє нужни праблєми... Давайтє так: ми прєдаставім вам палавіну стоімості всех заказанних вамі блюд...
Половину?.. Гаразд, тоді ми зараз подзвонимо в санепідемстанцію, там, до речі, працює мій дядечко, і скажемо, що знайшли всього половину таргана.
Нєт, падаждітє, нє дєлайтє етава! – занервувався офіціант. – Харашо, счітайтє сєводняшній абєд падаркам от нашєва скромнава завєдєнія. Пажалуста, нє нада нікуда званіть.
Хлопець на це й розраховував.
Та заберіть же це нарешті від мене! – закричала Христина.
Офіціант забрав тарілку.
І, будьте ласкаві, принесіть нам ,,книгу скарг і пропозицій”.
Ти збираєшся написати в ній про таргана?
Ні. Я ж сам його підкинув.
Тоді що?
Побачиш.
Повернувшись, офіціант положив на стіл принесену ним книгу і з благальним поглядом відійшов в сторону. Хлопець відкрив її, взяв ручку і почав виводити каліграфічним, проте дещо кострубатим почерком:
,,Згідно з 10 статтею Конституції України українська мова має використовуватись в усіх сферах життя країни. Виходячи з цього, обслуговування має проводитись саме на українській. Чому меню написане російською? Чому обслуговуючий персонал розмовляє не на рідній мові? Що за русифікація? Неподобство!..”
Чи щось в цьому роді.
За тим віддав книгу офіціантові і вони вийшли з кафе.
Ти завжди так робиш? – спитала Христина.
Ти про що? Про таргана чи про скаргу?
І про те, і про інше.
Щодо тарганів, то їх в будинку моєї тітки повно – ти ж сама бачила умови їхнього проживання. Це, мабуть, єдине місце в усьому місті, звідки вони ще не повтікали. От я й подумав: чом би й ні? А от щодо напису... ми ж українці, в нас є своє державність, своя культура – ми унікальні. Навіщо когось наслідувати? До речі, цей напис ти можеш зустріти майже у кожній книзі скарг.
Ти побував в усіх кафе?
В усіх кафе, кав’ярнях, ресторанах, забігайлівках... Одним словом, де тільки можна поїсти. І всюди я підкидаю по таргану, а щоб мене не запам’ятали, стараюсь не з’являтись в одному і тому ж місці двічі хоча б в один сезон.
Припустимо, ти побував вже в усіх місцях. Що далі робиш? Заходиш на другий круг?
Доводиться. До того ж треба перевірити чи виконали моє прохання. Якщо ні, то знову пишу те ж саме.
І багато вже перейшли на українську?
Ніхто, – він глянув вгору на велетенський годинник на стіні. – Не хочуть... От сволота!
...Сидячи на зупинці й чекаючи автобуса, вони дістали грейпфрут і з’їли його замість десерту. Христина якось спробувала цей фрукт рано в дитинстві та, відчувши його гіркоту, надалі уникала й не звертала на нього уваги. Вона хотіла відмовитись від запропонованого ним шматочка, проте, коли він порадив їй здерти тоненьку шкірку, вона скуштувала червону м’якоть й відзначила, що не такий вже й гіркий в нього смак. Можна сказати, навіть трішки солодкуватий, якщо довго потримати в роті. Так вони вдвох з’їли цілий грейпфрут. А потім він навчив її цілуватись. Просто спокійно, не поспішаючи щось розповідав їй, вона його уважно слухала, ковтаючи кожне сказане ним слово, і раптом він нахилився до неї і поцілував. Дівчина відчула його теплий, м’який, а головне слизький язик, яким він грався з її язиком, відчула легкий присмак грейпфруту і судорожне дихання на своїй1 щоці. Вона й не помітила, як це затягнулося на кілька хвилин – за цей час так багато перехожих оглянулось на них.
Навіщо? – тихо, наче спросоння, запитала Христина, коли їхній поцілунок вичерпав себе, а хлопець все ще тримав її близько до себе.
Якщо ми хочемо одне і теж, то чому б нам це не зробити? – таким самим тоном відповів він.
Звідки ти знав?
Ти не пручалась.
І легенько, мов до вершкового морозива, торкався губами її губ...
Тітчині пиріжки з вишнями залишились у неї.
Інколи вони пересікались у шкільному коридорі, обмовлялись тільки їм зрозумілими жестами про якісь свої речі – це відбувалося швидко, всього декілька секунд, але цього було достатньо, щоб передати повний зміст своїх думок. Як і раніше він курив під вікном, коли вона сиділа на англійському. Якщо в них в який- небудь із днів була однакова кількість уроків, то він навіть проводив її додому – у понеділок та четвер. На шкільну лінійку вони не ходили, а сиділи двох на лавочці, дивлячись в спини своїм однокласникам. Коли починали говорити щось про нього (таке бувало доволі часто), один за одним вони звертали на нього свої зверхні й осуджуючи погляди, він же натомість махав їм рукою.
Давай завтра прогуляємо школу? – запропонувала Христина у четвер якраз тоді, коли він проводив її.
Прогулюй, раз тобі так хочеться.
Давай прогуляємо разом...
Він легенько посміхнувся.
І що ми будемо робити?
Ну, сходимо куди-небудь.
Як на побачення?
Мабуть, що так.
Значить, ти мене запрошуєш на наше перше спільне побачення?
Чому на перше? А як же те кафе, де ти підкинув таргана?
То не рахується. Я просто показав тобі, як можна поїсти не витративши ні копійки.
Але ж це не єдине місце, куди ми ходили разом.
Я переформулюю: це не єдине місце, куди мені потрібно було сходити, а ти мене супроводжувала, і навпаки, не єдине місце, куди тобі треба було сходити, а я тебе супроводжував.
Вмієш ти все ускладнювати.
Тебе мене не змінити, тому змирись з цим.
І все-таки сходимо кудись?
Він зітхнув.
Сходимо.
Вони вже підходили до Христининого дому.
Слухай, а твоя тітка мене сильно недолюблює?
З чого ти взяв?
Он вона зараз стоїть біля дверей, перебирає ключі, і якось похмуро на мене дивиться.
Чесно кажучи, мені перепадало кілька разів через тебе.
Сильно?
Бувало й гірше.
Він стримав її за руку і вони зупинились.
Тоді давай її трішечки позлимо?
Поклавши руки на її стегна, він притиснув до себе дівчину настільки близько, що вона відчувала його пах.
