Мабуть, для чогось.
І для чого?
За вікном почав крапати дощ.
Не плач за мною...
Наступила пауза. Христина тільки-но хотіла спитати, чому вона повинна плакати і при чому тут він, як пішли гудки.
Цілу ніч вона не спала, прокручувала в голові їхню розмову: Канада, дідусь, ліфчик... А він футурист, справжній футурист. Шкода, що йому доводиться терпіти цю безглузду епоху. І його останні слова... Що він мав на увазі? Що він цим намагався їй сказати?..
В понеділок його знову не було. На англійському їй так не вистачало його сигаретного диму, що вона ніяк не могла зосередитись. Потім якраз перед останнім уроком скликали лінійку. Дівчина пройшла мимо лавки, на якій вони завжди сиділи, поки директриса із завучкою про щось активно розмовляли, мало не перебиваючи один одного. Зараз їй не хотілося сидіти там самій.
Послухайте мене уважно, це дуже серйозно, – говорив заступник директора по виховній роботі, який часто втручався, коли ті дві жінки мало горло собі не перегризали в боротьбі за право бути першою, хто розповість новину. – Не шуміть, будь ласка, я вас дуже прошу...
Христина його не слухала. Почула лише:
...зараз його немає серед живих: він помер.
Їй перехопило подих.
Він... він... повісився на... на... повісився... – здається, той почервонів. – Повісився на ліфчику...
В кількох учнів на перших рядах на устах з’явилась легенька усмішка, яка відразу ж сповзла під суворим поглядом завучки. ,,Він був справжнім футуристом.” На географію вона не пішла. Довго гуляла вулицями.
Прийшовши пізно додому, дівчина мовчки промайнула гостьову з коридором, не бажаючи вислуховувати тітчині докори, зачинила двері перед самим її носом. Тепер вона сама. Висунула шухляду, де лежала його акуратно складена сорочка. Поруч, під білосніжними шкарпетками виглядала почата пачка презервативів. ,,І чому я тоді тебе купила? Може, я хотіла завагітніти, може, я хотіла народити від нього, а ти все зіпсувала. Ненавиджу тебе!” Закрила шухляду. Повільно зняла з себе одяг і на абсолютно голе тіло одягнула його сорочку. Вона лежала на ліжку, дихала через тканину на рукаві, вловлюючи його запах. ,,Боже мій! А я ж була останньою, з ким він говорив. Мабуть, телефонував мені ще тоді, коли стояв однією ногою на табуретці... Чому ти це зробив? Через що це життя не прийняло тебе?” Вона виконала його останнє бажання, вона не плакала.
І на похорон не пішла: їй було соромно, що вона не пам’ятала його імені...
Через рік вона закінчила школу й виїхала до іншого міста на навчання. Там Христина зустріла Женю. Він навчався на паралельному потоці то ж факультету, що й вона. От тільки зараз про нього не може нічого згадати: хлопець, як хлопець, нічого особливого. Хоча в них і був секс, проте ці стосунки здавались їй надто платонічними. Квіти, цукерки, шампанське, зірки, розмови, прогулянки... Вона хотіла ніжності, вона її й отримала. Але вона вже звикла до іншого. Шкода, що тільки зараз, будучи замкненою у цих чотирьох похмурих стінах, вона зрозуміла це. Вона ніколи не любила Женю...
Їй байдуже скільки часу пройшло. День чи тиждень? Яка різниця? Відтепер час є для неї поняттям абстрактним. Цілий день вона сидить на нарах, на одному і тому самому місці, дивиться в ту саму точку, що і вчора, думає. Існувало три речі: сон, спогади і реальність, проте чіткої межі між ними не було. Те, що відбувалося минулого тижня нагадували її роздуми за гарячою чашкою кави в кафе, картинки з минулого здавалися надто фантастичними, а спостерігаючи за навколишнім світом її уява сама добавляла вигадані підмальовки. Вона дивилася на стелю і бачила там двері, зроблені з пуху селезнів, а за ними поля з лісових котиків кривавого кольору, за якими стіна пам’яті Віктору Цою, біля якої танцював хлопчина з трусами на голові, що перед цим зняв з пам’ятника Володимиру Дарнишенку (хто це в біса такий?), на місці якого колись стояв кіоск з хот-догами, а далі...
Вона починала божеволіти.
Вона й не помітила, як до неї підійшов тюремник. Йому довелося розштовхати дівчину для того, аби вона хоча б повернула голову.
До тебе відвідувач. Збирайся.
,,Тільки б то не той салатовий кролик у фіолетовий горошок, що приніс до стіни Цоя пучок хворої на сифіліс морквини.”
Тюремник завів дівчину до кімнати, де стояв широкий стіл, переділений пополам великим й товстим склом. По обидва боки скла висіли телефонні трубки для того, щоб в’язні могли спілкуватися з відвідувачами. За тим боком сидів Чорний Ворон
Він підвів очі – боже мій! це ж той самий погляд тієї бездомної кішечки, радісно скупаний в морі очікування своєї господині. Їй здалося, що якщо вона зараз тільки-но торкнеться до нього рукою, він почне муркотати й тертися об руку.
У вас є п’ять хвилин, – сказав тюремник і одступив назад.
Вона просто сиділа й дивилася на нього, як на Бога, який спустився до неї для того, щоб поцілувати її в очі, одаривши цим здібностями провидиці й забравши зір. Їй навіть здавалося, що від нього йде деяке світло.
Він взяв слухавку й почав щось говорити. Потім побачив, що вона не взяла і тому не чує його. Хлопець постукав до неї через скло. Вона швидко бере й, начебто нічого не було, починає говорити:
Ти таки дібрався сюди, що навідати мене... А я вже й не думала, що ти прийдеш.
Я й сам не сподівався зустрітися з тобою в такому місці. Взагалі, стараюсь обходити такі місця.
Так чому ж ти прийшов?
З цікавості, – при цих словах Чорний Ворон трішки нагнувся вперед. – Просто хотів дещо з’ясувати.
Що ти маєш на увазі? – насторожилась Христина.
Пізнаєш? – неочікувано юнак дістав з-за пазухи маленьку й знайому книжечку. – Чи може мені зачитати деякі рядки?
Не треба, – тихо сказала Христина, опускаючи вниз голову.
Чорний Ворон поклав записник і підсунув його до скла так, щоб вона могла бачити його.
Невже ти все прочитав?
Достатньо, – відповів він, спершись об спинку стільця. – Можна сказати, майже все.
Брешеш.
Думаєш, я б не посмів. Хм, ну добре.
Він підняв голову вверх й придивився до стелі, немов згадував, куди він що положив минулого року, а там якраз було написано, де воно лежить. Але ні, він прогадував слова, щоб допомогли йому переконати її.
Дідько! Він забув останній рядок. Як же там було далі? Як? Як? Е-е... Хлопець не витримує, бере її записник і намагається знайти загублені пам’яттю слова.
Казковий трон... казковий трон... трон... – повторював він, швидко гортаючи сторінки.
„Та виявиться, що це лише сон,” – подумки пригадала Христина рядок із вірша, який не так вже й
