Значить, недавно сюди прийшла, – бурмотіла вона начебто тільки до себе, прижмуривши своє око з більмом, – проте вже встигла відчути кислувато-гіркий присмак тюремництва... За що ж тебе, таку кралечку, запроторили в це зборище каналізаційних пацюків?
Мені також хотілося б про це дізнатися.
,,Обожнюю молоденьких дівчаток з до непристойності гарненькими личками.”
Сумуєш за чоловічою ласкою?
Що?.. – мало не ікаючи, перепитала Христина, вважаючи її запитання недоречним.
Нічого, зживемося якось...
,,Це вона натякає на лесбійські пустощі? – подумала дівчина. – Господи, куди я потрапила?” От тепер їй стало по-справжньому страшно. Вона дивилася в її божевільні очі й переконувалась, що це все сказано серйозно і що від цього їй просто нікуди подітися.
Ніхто Христину не чіпав. Принаймні, не цієї ночі. Та все ж спокійно поспати не вдалося. Близько одинадцятої її нова співкамерниця почала жахливо кричати. Потім вона бігала по всій камері, від вікна й до дверей, скакаючи по нарах, і кричала: ,,Клопи, клопи! Всіх на прийом до блакитного сараю! Клопи розносять випивку! Де клопи?!” Христина забилася в куток і, обхопивши коліна руками, тихо, як пронира, спостерігала за приступами відсутності самоконтролю цієї божевільної. Крики й галас, здається, нікого не турбував, поки вона не почала засипати матюками всіх робітників в’язниці. Лиш тоді в камеру ввірвались двоє здорових тюремників, які прийнялись ловити оскаженілу й усмиряти наскільки це було можливо. Вони повалити її на підлогу, зазломивши ззаду руки, кричали щось їй над вухом, а вона дригалася, намагаючись вислизнути черв’яком з гачка рибалки. Христина мовчки дивилася й на це. Під час споглядання цієї картини, вона відчула освіжаючий вітерець зі сторони прочинених дверей. Дівчина гляділа то на пустий коридор, то на тюремників, яким зараз було не до неї, і вагалася, вагалася, все вагалася... ,,На біса воно тобі здалось, це саме прогниваюче життя в чотирьох стінах? Біжи на волю, біжи туди, де ти хочеш бути, біжи, просто біжи і нехай воно залишиться позаду. Хай згорить у вогні! Ти тільки біжи...” Вона встала, на носочках вийшла за поріг. Ніхто не звелів навіть із цікавості глянути в її сторону. Тоді вона швидко хлопнула дверима й зачинила тюремників разом із божевільною. Почувши позаду себе різкий шум, двоє дужих чоловіків не відразу збагнули, що сталося, але вже через пару секунд вони марно били кулаками об міцну оборонь.
Жодна душа не обізвалась на цей гамір: ув’язненим було начхати, а більшість тюремників, знехтувавши своїми обов’язками, спали на робочому місці. Христина бігла поміж пустих заплутаних коридорних лабіринтів, між поверхами, опускаючись все нижче і нижче. Вона відчувала себе малою дитиною, що заблукала у бурхливому вирі незнайомого міста, та звідкілясь вона знала, куди бігти.
Далі дівчина не зовсім розуміла, що відбувається. Дивом вона обминала небезпечні місця, прослизала майже перед самим носом у наглядачів, ховалась по комірчинах, під дошками підлоги та у вентиляційних шахтах. Помалу населення Катюра пожвавлювалось, чулось гудіння та невідомі голоси:
Дивилися по всіх камерах?
Так.
В закутки заглядали?
Навіть у підвалі, що закиданий брухтом.
А між брухтом?
Все передивились і хоч би якусь волосинку знайшли – нічого.
Погано шукаєте. Обдивіться все ще раз, але тепер уважніше! Вона десь недалеко – це напевно.
Христина слухала це й посміхалась. Їй би ніколи не спало на думку, що вона може так усіх заплутати. Та вона не зупинялась, щоб, стоячи на місці, раптом не усвідомити всю серйозність свого вчинку – і тоді стане страшно, і тоді її схоплять, і тоді вона вже ніколи звідси не вибереться...
Якось вона вибралась за огорожу. Як саме? Цього навіть вона не зрозуміла. Просто раптом відчула свіже повітря, яке вдарило різким потоком в мізки і вона мало не захлинулася ним. Попереду густа гущавина лісу, позаду – дикий лемент низьких чоловічих голосів.
Бігла-бігла...
(Задишка не давала їй дихати.)
Бігла-бігла...
(Сили покидали її з кожним ривком і вона мало не перечіплювалась на рівному місці.)
Бігла-бігла...
(З її мізків вивітрилося все, абсолютно все. Вона не пам’ятала, як її звати.)
Бігла-бігла...
(Ніхто, ніхто, чуєте, НІХТО її не наздожене!)
Бігла-бігла...
Вона бігла.
Вона вибігла на дорогу. Машина мало не збила її – це повернуло їй свідомість і відчуття реальності. Оглянулась назад – невже вона дійсно втекла? Як, як, ну ЯК вона це зробила? Невже?
Біля дороги знаходилась скромна забігайлівка з написом ,,Домашня кухня” великими білими буквами. Над ними, майже на самому даху дописано ,,Придорожній Готель”, а поряд три маленькі дерев’яні хатиночки. Біля одного з них стояла знайома Христині машина. Де ж вона могла її бачити? І тут вона згадала – то ж машина Сопляка. Можливо, її знайомі зупинились тут, а значить вона може поїхати з ними. Мабуть... На радощах Христина підбігла до дверей та відкрила їх. Вона була рада знову бачити їхні обличчя, навіть якщо зараз вони були надто здивованими.
Ты что здесь делаешь? – здивовано запитав Сопляк, при цьому таким осудливим тоном, наче Христина не повинна тут бути і він мусить зараз же відправити її назад, до в’язниці.
Та я... того... типу, втекла... – захекуючись, відповіла вона.
Убежала, значит, – задумливо промовляв Сопляк, склавши руки перед грудьми і однією з них чешучи своє підборіддя. – У-бе-жа-ла... А почему ты убежала?
Тебе це дійсно цікавить? – втрутилась Емона, не витримуючи його тупості.
Тихо! – скомандував він. – Пока Вороныско спит, я здесь главный! И я спрашиваю то, что считаю нужным. Кстати, вернемся к нашему вопросу...
А чому він спить? – поцікавилась Христина, тільки-но помітивши, що Чорний Ворон дійсно розлігся на односпальному ліжку, ткнувшись носом в подушку.
Устал, – сказав Сопляк і, згадавши про сон, й собі позіхнув. – Понимаешь, он несколько дней вообще не спал, а когда пришел – так и упал, и с тех пор еще ни разу не шевельнулся – уж очень он вымотался. А так как главный не в возможности сейчас командовать, то его обязанности я взял на себя, но только на некоторое время.
Зрозуміло...
Это то, конечно, понятно. А вот что с тобою делать?
Ну, так скомандуй, головний! – кинула реплікою Емона.
Дайте подумать… – Сопляк поглинувся у глибокі роздуми, прийнявши відповідний подобаючий вид: випрямився на весь зріст, груди виставив вперед і знову ж таки чесав собі підборіддя, підтримуючи лікоть іншою рукою. – Значить, вот что, – мовив він після хвилинної паузи, – зная наш простой голодный народ, они недолго будут тебя искать (им же за это никто не доплачивает), а значит день-два нам, точнее тебе, нужно залечь на дно. Учитывая, что они прочесывают весь лес, то очень скоро они доберутся и до трасы, то есть нам, а точнее тебе, нужно поскорее убираться отсюда.
Молодець! – саркастично похвалила його Емона. – Сам додумався?
Сам, – відказав Сопляк, підмішуючи у свій тон фарбу погрози. – Я тебе даже расскажу, каким образом.
Не вийде.
Почему?
Емона піднялася з місця, близько підійшла, мало не стикуючись з ним носами, поставила руки в боки й легко відповіла:
Тому, що в нас мало часу.
Й відступила від нього.
