Назва: По струні. vol.1 Початок піднесення
Автор: Настя Абламська
І
За вікном ніч. В кімнаті напівтемрява. Легкі обриси предметів при місячному світлі. Хмари пливуть по небу – зараз в ньому вся суть – хапають руками нічне світило, душать його, аби всяка нечисть не була поміченою в таку пізню пору... і тоді стає моторошно. Дме легенький вітерець, заносить хмари, знімає зі світила вуаль – ура! місяць живий! Та він не подякував вітру: не встиг... Хилитає гілки, листя й піщинки підносить у вись, а вітер тепер злий і холодний. Він гонить масивні хмари, б’є їх батогом – від цього вони плачуть. Земля п’є гіркі сльози. Місяць лише спостерігає – дивне дійство на початку весни.
Ранок. Теплі кольори веселять старі шпалери. Промінчик заломлюється, минаючи скло, падає на молоде тіло. Дівчина відпочивала. Дихала рівно. Легкі риси її обличчя дивували своєю свіжістю й недоторканістю; темне, густе волосся грайливими хвильками розклалось на подушці; по-дитячому опуклий, проте худий животик, стрункі ніжки, карі очі, які зазвичай виблискують мов дві яскраві зірки серед похмурого неба та пара рожевих уст, від яких ніколи не почуєш зайвого слова, хоча здебільшого вони здавалися дещо мовчазними, але у припадках говірливості чулося, що це не рот переказує думки, народжені в найвищих поривах задумливості, а це говорить душа… Та що там говорить? Вона співає! Так, її розум – дар Божий, проте тільки в плані науки. Сучасна молодь не замислюється над життям і вона не виняток. Христина не може похвастатись своїм досвідом у пізнанні світу, розгадками таємниць людства, читанням на обличчях перехожих їхніх думок, характерів. Весь час вона присвячує навчанню: інакше не може бути. Дивно, та її не цікавлять танцполи, випивка, сигарети, балачки ні про що, кохання на одну ніч, драйв, гострі відчуття, поверхові проблеми, гроші, майно, бренди, реклама, світське життя, знаменитості, Інтернет – одним словом, фальш. Все це здавалося до нудоти нудним. Що ж її насправді цікавило? Вона ще не знала. А поки що нехай це буде теорія ймовірностей та закон Менделєєва-Клапейрона.
...Тарабанить будильник. В кімнаті стало шумно: дівчата швидко і голосно піднялись зі своїх старих скрипучих ліжок, зачовгали ногами, вийшли в коридор і там продовжували човгати по потрісканому кахлю. Чергова по блоку поспішає помити підлогу, поки ще не зовсім всі прокинулись. Біля кабінки туалету вмить вистроїлась черга, навколо раковин по дві-три біля одного дзеркала шаруділи зубними щітками студентки – нема куди і плюнути. Вона не турбується, вона міцно спить.
Христко, Христко!.. – хтось тормошить її. – Вставай, Христко!
Відчепись!.. – бурмоче крізь сон. – Ще трішечки...
Ніяких трішечки! Піднімайся, давай, швидше – в тебе сьогодні перша пара. Хочеш „н” отримати?
Чом би й ні?..
Воно тобі треба?
Тре... Хоча... Все, встаю-встаю, тільки відчепись!
Вона вийшла на вулицю – прохолодно, легкий дощ, вітру немає. На зупинці товчуться люди: всі вони різні, всі вони мають свої смаки, всі вони чогось чекають від життя, і ось, на цьому маленькому клаптику землі вони об’єднались заради єдиної мети – сісти в маршрутку, як би це банально не звучало. А далі вони знову розійдуться сотнями дорогами, аби завтра, у цей же час, знову зустрітись тут, на зупинці, ховаючись від несміливого дощу. Христина становиться до них – так вона почувається часточкою величезного механізму, що проводить в рух цей неповороткий світ. Вона не ознайомлена зі своїм завданням, тим не менш ретельно виконує його, або ж тільки готується прийняти це завдання. Іншим (та і їй самій) воно здається настільки звичним, що його навіть не беруть до уваги. З часом воно може змінюватись, але суть залишиться та сама. І лише тоді, коли волосся засріблиться, а лице викаже роки, не буде ніяких зобов’язань. Лише холод за спиною і кістлява рука на плечі – все це нарешті закінчиться…
Під’їхала маршрутка. Коло розчинених дверей утворився непролазний натовп – ні, краще почекати наступну.
...І, зрештою, що таке саме життя? Ось стоять люди, закутані в пальта, хоча на вулиці вже квітень; он в тієї зухвалої дамочки великі золоті сережки, а поруч стоїть її подружка в елегантній французькій шапочці, надітої набік, в отого бідного студента торішні кросівки, що встигли посіріти і промокнути, а в тієї бабусі, яка думає, що їй досі 40, одна брова окреслена дугою, інша ж на два сантиметри вище і майже як рівна лінія – трохи смішно, той песимістично курить в стороні, той ловить дрібні краплинки язиком, ота слухає музику в навушниках, а той вперто вдивляється в далечінь, ніби гіпнотизує дорогу, аби на ній з’явилася маршрутка… А якщо все це прибрати? Не буде цього дорогого хутра і підроблених прикрас, сучасної техніки, хімії у волоссі й на обличчях, попелу з цигарок, ароматів парфумів, в перемішки з запахами вихлопних газів та поту, не буде машин, дороги, асфальту… Що тоді залишиться? Людина буде позбавлена всіх примх і… стоятиме на землі твердо й впевнено, бо така вона, справжня. Вона нічого не матиме, а значить немає приводів для заздрощів і гордині; вона буде чистою, а отже їй не потрібно вимиватись перед Богом. Сонце, вода трава – це її життя, тут вона живе, тільки так вона дихає вільно…
Ще одна маршрутка мелькнула перед очима. Вона знову її пропустила. Та це нічого – за нею відразу ж під’їхав автобус. Це в дечому навіть краще: у неї проїзний. Вона й забула.
Салон забитий від початку й до кінця – всі поспішають на роботу. Вона стоїть, тримається за поручні. Збоку разом з автобусом коливається пенсіонер. Ніхто не уступить йому місце, йому важко стояти, він час від часу накочується то на того, то на іншого. Пасажирів це дратує. Христині його шкода і вона хоче швидше вийти звідси.
Далі метро, тіснява, різкий запах жіночих парфумів, який ще не встиг вивітриться, запах сигаретного диму, який досі літає десь над входом... Комусь неприємно, а для когось – романтика. Але вона обминала все це, бо їй потрібно лише перейти на той бік дороги. І все ж десь глибоко в душі вона каялась, що їй подобається тут бувати. Мабуть, це все через вуличних музикантів: сидять, грають в переході, сподіваючись, що хоч хто-небудь із цього натовпу проявить свою жалість і кине в капелюх копійчину. Христина любила тих, хто просто грає, використовуючи весь гітарний репертуар, починаючи від іспанських пісень і аж до „Metallica”. Не любила тих, хто при цьому співає – можливо, грають непогано, але своїм голосом вони поки що досконало не оволоділи. Якщо їй зустрічаються хтось із останніх, то день можна вважати невдалим.
Зупиняється на виході з переходу, оглядає пройдену територія – а пішки було б швидше!
Сьогодні першу пару в неї веде Віктор Володимирович – професор, доктор наук, ветеран праці і просто смішний літній чоловік зі своїми дивацтвами. Він завжди ходив в діловому костюмі, його сорочка завжди ідеально випрасувана, черевики начищені до блиску і ніякий вуличний бруд не міг їх забруднити. Від своїх студентів вимагав максимальної віддачі предметові, який він преподає, інколи забуваючи, що в них є ще інші викладачі, які також цього вимагають. Професор був надзвичайно пунктуальний – щоранку звіряв свій годинник з часом в країні і в аудиторію заходив рівно в строго визначений час. Секунда в секунду. Його підопічні частенько виставляли за ним і свої годинники. Враховуючи це, він дуже серйозно ставився до запізнень на його заняття: навіть якщо якийсь студент зайде відразу за ним, він, нічого не розпитуючи, негайно відправляв його до деканату, і лиш при наявності відповідної записки з вибаченнями дозволяв сісти
