За тим її вуха почули й інші їхні композиції: ,,And I love her”, „Imagine”, ,,Girl”, „Norwegian wood”, ,,Let it be”, ,,Ob la di Ob la da”, ,,P.S. I love you”, ,,Yellow submarine”...
У напівтемряві вона розглядає магазинний товар, що більше скидається на експонати із приватної колекції. Тут родословні герби польських династій, гончарські вироби (глечики, тарілочки, чавуни...), що розписані в стилі трипільської культури, багато картин на різну тематику (хліборобства, заклики громадськості, портрети невідомих і навіть п’яниць, які повертаються додому, стоячи, як собаки, на чотирьох), була маса біжутерії, в тому числі коралове намисто, яке могло б коштувати неймовірно дорого, якби не було підробкою. Часом Христина, коли Женя непробудно спав, одягала його й дивилася чи личить воно до кольору її мигдалевих очей. Навпроти, трохи кособоко від неї стояло дзеркало, у якому вона бачила свої ноги у привичних для себе кедах з блакитною лінією, які ще не встигли висохнути, але їй байдуже. Це дзеркало привезли недавно, бо ж раніше вона його тут не бачила. Його ще не встигли як слід розпакувати, тому по краях ще виднілися залишки коробки та пакувального паперу. На дерев’яній рамці (вишня, здається) повирізувані різні фігурки грецьких (чи то пак римських) богів – ручна робота. Про нього настільки давно не згадували, що цих самих фігурках ліниво розляглася пилюка, як, до речі, і на всіх інших речах. Певно, всі надто заклопотані роз’їздами, що ніколи й прибратися як слід. У Жені навчання і робота, у сестри підготовка до весілля – більше нікому. Саме тому магазин тимчасово не працює, недовго, проте часто. Христині шкода цих дрібничок, що можуть знадобитися хіба-що якимсь новомодним дизайнерам. Не думаючи, вона знаходить ганчірочку у комірчині під сходами, йде між рядами й заразом змітає пилюку. Вона не старається, адже знає, що ніхто цього не оцінить. Це все її внутрішня доброта й прагнення довершеності. ,,Ну що ж? – дівчина підійшла до дзеркала. – Зараз я струшу з тебе цей неприємний пил і ласкаво просимо в родину!”
Далі вона нічого не пам’ятала...
II
Самотня дитяча площадка: пісочниця, гойдалка, турнікет... У дворі пусто. У вікні жодного обличчя. Пішли на роботу? В суботу? На горизонті з’являється маленька дівчинка: дві косички з бантиками a la ,,Кукушкіна”, платтячко в горошок, червоні босоніжки, потертий ведмедик у руці. Їй чомусь лячно йти по цій землі, ніби вона ось-ось провалиться під грунт, до черв’яків, до личинок жуків. Дівчинка йде і оглядається – її лякають намальовані химери на стінах. Вона сіла на гойдалку і стала ліниво качатись. Сльози, соплі, страх – три найголовніші ,,С” в житті кожної дитини. Сльози, соплі, страх. Знайома і зрозуміла для всіх матерія – сльози, соплі, страх. Те, що ніколи не забувається – сльози, соплі, страх. Дівчинка підходить до дерева, обіймає його двома руками. Дерево кричить нещастями людей: ,,Зима, голод, концтабори, обстріл, запах мертвечини, тоталітарний режим, порох, зернятко, мордування, арешти, дощ, канібальство, смерть братів, страта, охранка – Ленін!.. Сталін... Цей дім проклятий, він збудований на кістках. Тут живуть лише хвороби.” Ведмедик падає на землю. Сльози, соплі, страх...
Потім чорний екран. Плівка закінчилась. Або ж просто відмотується. Дивитися її знову заборонено – можна підхопити божевілля.
Вона почала приходити до тями. Перше, що відчула – запах сигарет. Хіба її Женя курить? Та й запах якийсь специфічний – може ,,травичка”? Вона також дихає цим димом – чому немає ейфорії? На ментол також не схоже. Дивні сигарети. Цікаво, хто їх курить? Вона відкрила очі.
Поруч сиділа чиясь постать. Чорне волосся, що майже доторкалося до плечей, закривало половину лиця. Важко зрозуміти, хто це був: хлопець чи дівчина? Розмивалось в очах... Ця постать сиділа на краєчку, взявшись обома руками за голову, причому в одній руці між вказівним та середнім пальцями була зажати тліюча сигарета – саме від неї йшов той одурманюючий запах, який відтягував пробудження. Та ось постать потягнулась за черговою затяжкою, вдихнула в себе порцію диму й мимовільно глянула на Христину. Від несподіванки мало не подавилась димом. Закашлявшись, постать піднялась, випроставшись на повний зріст, а потім зігнулась, витрачаючи останні сили, аби відкашлятись. І лише тоді Христині стало зрозуміло, що то був таки хлопець: юний, не старший двадцятип’яти, худорлявий, високий на зріст, з тонкими, проте сильними руками. Судячи по тому, що на ньому не було сорочки і стояв він босяком, і його білі пальці виглядали з-під складок чорних штанів, він зовсім недавно прокинувся. Його бліде тіло створювало сильний контраст із чорним тоном кімнати. Раптом він розвернувся до неї лицем – вона зустрілась з його великим круглими очима зеленого кольору, які, здавалося б, прямо впивалися в саму душу. (,,О Боже мій!”) Рот з чітко виділеною лінією губ, рівні обриси брів, прямий ніс – все це додавало обличчю красивих, чимось схожих на дівочі рис. Він, мабуть, користувався чималою популярність у осіб протилежної статі.
Вибач, що налякала.
Нічого, – мовив він, все ще кашляючи в руку. – Бувало й гірше.
Загасив сигарету.
Вона відчула, що їй дере горло – рефлекторно взялась за нього.
Хочеш пити? – спитав він, на що вона йому кивнула. – Що будеш?
А що є?
Пиво, портвейн, трохи коньяку...
Не з алкоголю.
Вода з-під крану?
Їй важко було погодитись.
Краще сходжу пошукаю.
Він залишив її саму.
Христина роздивлялася чорний килим, потім чорний стіл, чорне крісло, чорні стіни, чорну стелю, чорне павутиння в кутку... Все в цій кімнаті було єдиного кольору – чорного. Здається, інших барв тут не знали. Вона стала в дверях і звідти глянула в коридор – те саме. „Навіщо стільки чорного?” – подумала вона відразу. Збоку це виглядало дивно, моторошно і в дечому навіть оригінально. Їй було дуже цікаво, кому в голову прийшла ця ідея. Невже він сам до цього додумався?
Хлопець повернувся і приніс з собою баночку чогось.
В холодильнику це стояло приблизно з місяць, – почав він виправдовуватися, – але на запах начебто нічого – пити можна.
Дівчина обережно пригубила – на смак наче кола.
Пройдемо на кухню? – спитав він,хоча це скоріше звучало як пропозиція.
Кухня також була чорною...
По лівий бік від неї впритул до стінки стояли всі кухонні меблі: стілець у кутку, мийка, тумба, холодильник, ще один стілець у кутку. Зверху висіли полиці. Навряд чи в них лежало щось їстівне. Посеред кухні розташовувався стіл, навколо стола – стільці. Далі кухня перетворювалась на прихожу з місцем для складу взуття та вішалкою для верхнього одягу. Звичайна метаморфоза.
Собі він взяв бляшаночку пива, мабуть вже надпитого, бо він не відкривав його. Хлопець сів навпроти неї і слід за нею робив непоспішний ковток. Він дивився на неї, навіть не намагаючись приховати свого
