погляду – щось підступне крилось у ньому. Христина спершу не могла витримати цього, тому робила вигляд, ніби оглядає кухню, хоча по-справжньому ховалася від його очей. Ну, не любить вона дивитися комусь у вічі! Характер такий... Проте потім подумала: якого біса? Тепер це схоже на гру: сидять двоє людей, спрямувались одне на одного і хто перший відведе погляд, той програв – правила прості.
Затягнулась пауза... – зауважив він. – Тобі так не здається?
Здається, але що я можу зробити?
Поговорити зі мною.
Про що?
Про те, щоб ти ніколи нікому не розповіла.
Немає такого.
Не може бути. В кожного завжди є те, про що варто забути.
Значить, я надто добре забула.
Хм... – він відкинувся на стільці.
Тебе це настільки цікавить?
Обожнюю говорити з незнайомцями. Вони не знають, хто я, а я не знаю, хто вони. Це дуже вигідне положення, це означає, що вони можуть говорити або щиру правду, або нахабну брехню... І я також.
І що це щойно було?
Вирішуй сама. В що тобі хочеться зараз вірити?
В Бога.
,,Оригінально, чи не так?” – подумки оцінив він.
А в що віриш ти?
В достеменність фактів.
А людям?
Ні. Не бачу потреби вірити ще комусь, крім себе.
Скептик? – припустила Христина.
Мабуть.
Так чи ні?
Якщо я відповім, ти все одно не зрозумієш, правда це чи брехня.
Яка мені різниця? Я звичайна незнайомка. До того ж, скоро я буду змушена піти. Навряд ми зустрінемось знову.
Хтозна.
Ти однаково нічого не втрачаєш.
Реалістка?
Мабуть.
,,Грається, – миттєво подумав він. – Подобаються мені такі.”
Чудовий будинок.
Дякую.
Я серйозно.
Я це вже оцінив... Сказати більше нічого?
Що ти ще хочеш почути?
Те, що так рідко пропонують на першому побаченні.
Це не побачення.
Дивлячись, з якого боку глянути.
Я тебе не знаю.
Погане виправдання.
Ти мене нікуди не запрошував.
Ще не вечір.
Залицяєшся?
Чом би й ні?
Він явно тріумфував.
Ти мені не подобаєшся.
А хто тобі сказав, що ти мені подобаєшся?
Я пожартувала.
Я також.
Вони ходили колом.
Дякую за гостинність.
Неоригінально.
Я вже піду.
Іди.
Я не питала в тебе дозволу.
Ще побачимось.
Сумніваюсь.
Вона відчинила двері...
Незнайоме місто. Як вона могла тут опинитись? Хто її сюди привіз? Навіщо? Христина пішла вздовж вулиці. З кожним метром вона здавалася все темнішою й темнішою. Чорною якоюсь. Вона оглядається – та тут все чорне! Асфальт – чорний, цегла – чорна, огорожа – чорна, футбольний м’яч біля цієї огорожі – чорний, стовп – чорний, шифер – чорний, небо та й те вкрилось великими масними хмарами. Вона зірвалась і побігла: хотіла, щоби з вітром фарби облущилися і все стало таким, яким повинно бути. У вухах свистіло, мимо очей пробігали похмурні фасади, під ногами ледь відчувалась земля. Якщо це сон, то нехай вона прокинеться. Це все занадто штучне, щоб бути реальністю.
Дівчина зупиняється на краю вулиці, прямісінько перед табличкою.
БЮРІЕД
Їй хотілось підписати знизу: ,,Там, де губляться люди.”
Вона без поняття, що це за місто і де воно знаходиться. ЩО ЦЕ ВЗАГАЛІ ЗА КРАЇНА???
Христина повернулась трішки назад, сіла на лавку. Що їй робити? Куди йти? Навіщо йти? Куди веде ця дорога? Закрила лице руками. Як тепер жити? Як повернутись?..
У її пам’яті спливло дзеркало. Стоп-стоп, пригальмуйте плівку! Дзеркало... Хм, дзеркало... Велике старе дзеркало... В позолоченій рамці дзеркало... В будинку Женьчиних батьків дзеркало... Дивне дзеркало... Ніким не зауважене дзеркало... Крім неї. Воно до цього причетне – це точно. Може, воно магічне? ,,Ха-ха-хаха-а- а-а!!! – сміявся з неї внутрішній голос. – Магічне дзеркало! Ха-хаха!!! Що переносить у невідомі світи. Ха-ха- ха-а-а-а-а!! Наділене силою темної матерії, яку принесли з собою інопланетяни на своїх космічних тарілках. О-ха-ха-ха-ха-а!!! В тебе галюни, дівчинко моя, звичайні галюни. Ха-ха-ха-а-а!”
Як боляче болить голова...
Сигарети не знайдеться?
Вона піднімає очі з надією, що то звертаються не до неї. Над нею стояла дівчина років так 15-16, вдягнена у все чорне (як і цей світ – цілковита холера), з короткою стрижкою зі косим чубчиком, який затуляв праве око. Вона стояла, обпершись руками об талію і дивилася так, наче Христина їй щось винна.
Так що? Є чи немає?
Ні.
Дівчина тихенько хмикнула.
А чи не зарано в твоєму віці курити? – дурне питання і Христина чудово це розуміла: зараз немає нічого дивного в тому, що в свої 13 дитина є завзятим курцем.
В моєму віці уже кидають курити, – сказала вона, присівши до неї на лавку. – Я також постійно збираюсь кинути, але вже після кількох днів знову починаю.
Христину це анітрохи не цікавило. Навіть поспівчувати не хотілось: щось сказати чи зробити, як мінімум, якийсь жест... Зараз вона надто розгублена, надто їй нічого не хотілось.
