Що ж... Можеш залишитися у мене на деякий час, поки не знайдеш щось ліпше, – раптом запропонував він, різко піднявши очі.
Впевнений?
А чом би й ні? Хіба в тебе є ще де переночувати?
Я не можу.
Чому?
Хоча б тому, що я тебе практично не знаю, навіть імені не можу назвати.
Оце і все? – здивувався парубок, не бачачи в цьому великої проблеми. Та разом з тим він замовк. Христині здалося, що він соромився свого ж імені, але хлопець не хотів, щоб вона так думала, тоді він продовжив: – Називай мене Чорним Вороном: іншого імені я не маю.
Саме в цей момент до них під’їхав автомобіль: брудний, в нечисленних вм’ятинах та подряпинах, з розбитими заднім склом та обома фарами, ледве їдучим – неприємне видовище. З нього вийшов гладкий чоловік, років тридцяти, з щетиною на обличчі й хоча він стояв за кілька метрів від них до них все одно дійшов запах перегару. Не відходячи від машини, він крикнув:
Вороныско, иди сюда!
Тобі треба, ти й іди.
Тебе что: так тяжело подойти?
А тобі, Сопляк, ні?
Чоловік, дещо сердячись, неохоче підійшов до них і простягнув Чорному Ворону руку.
Вранці здоровкались, – не захотів хлопець потиснути руки.
Так вот ты как? – обурився Сопляк. – А я ж за тобой бегаю и докладываю, ничего не забываю, а ты…
Чого тебе сюди занесло?
А теперь не скажу! – відвернувся він від Чорного Ворона. – Пусть сами разбираются, а я сделал все, что мог.
Та кажи вже! – підвищив юнак голос.
Вот только не надо на меня орать! Иначе будет хуже.
Ти мені погрожуєш?
Не веди себя как малый ребенок! – Сопляк відвів його в сторону, а далі – тільки впівголоса. – Ты подумай своей башкой: если бы все было так, как и всегда, то разве я приехал бы сюда? Там уже начальство собралось, партнеры приехали – одного тебя ждут! Вот где ты ходишь, а?
Чого ж ти мені раніше не сказав? Ще й двигун виключив. Тепер іди заводь!
Сопляк швидко зірвався з місця й, мало не спіткнувшись, підбіг до машини та так кумедно, що самий найдосвідченіший вчений, побачивши все в своєму віці, здивувався б і зареготав би, як чотирьохрічна дитина. Та Чорний Ворон був аж надто серйозним, не відкривши світові й малесенької усмішки, хоча й дуже хотілося. Раптом він повернувся до Христини, заставши її нестриману посмішку, яка тут же зникла з обличчя, й запропонував:
Якщо хочеш, можеш поїхати з нами.
Вона могла відмовитись... проте цього не зробила.
Пригальмуй, – сказав Чорний Ворон наказним тоном.
Зачем? – поцікавився Сопляк, звертаючи на обочину.
Цигарки купити.
О! Тогда и мне возьми.
Хлопець без слів підставив долоню – цей жест означав, щоб Сопляк дав йому грошей, але той, скоріше за все, не зрозумів його, а тому просто потиснув руку.
Та ні, – висмикнув юнак руку. – Гроші дай – і будуть тобі цигарки.
Понимаешь, – почав виправдовуватись Сопляк. – У меня с собою сейчас нету мелких денег. Давай ты из своих заплатишь, а я тебе потом отдам.
Знаю я твоє потім... Давай якими є!
Ты только сдачу принеси, – казав Сопляк, витягуючи гроші з кишені.
Чорний Ворон вийшов з машини.
Христина розкинулась на задньому сидінні.
Иногда он так надоедает своим пессимизмом.
Хіба він песиміст?
Нет, но очень любит им притворятся. Хотя и оптимистом его не назовешь.
,,Таки скептик.”
Вообще он сложная личность: никто никогда не понимает его до конца, даже я.
Може, він просто говорить загадками.
Загадками? Ха! Та это целые головоломки! При чем только для эрудитов.
Тоді з ким же він спілкується?
Со своим наилучшим другом, верным соратником, правой рукой (та и левой тоже) к тому же понимающем человеком.
Це ти про себе?
Да. Красиво сказал, правда?
Повернувся Чорний Ворон.
О, а мы как раз про тебя говорим!
Я дуже радий.
Сопляк повернув своє лице до Христини і мовив:
Честно, про этого сложного человека так легко говорить, что можно написать целый том из моих рассказов только о нем.
Можна і два підтвердив, – Чорний Ворон, тикаючи тому в руки пачку сигарет і (ну звісно!) здачу, щоправда дрібними монетами.
Как три минимум! – Сопляк зважив у руці дріб’язок і мовчки кинув його до кишені.
Рушили далі...
Зупинились біля якогось нічного клуба, музику з якого можна слухати і надворі.
Станция ,,Выпадайловка” – мовив Сопляк, глушачи мотор. – Конечная, кто не понял.
Здається, він говорив це лише для себе.
Чорний Ворон відразу рушив всередину. Христина пішла за ним. Сопляк трохи відстав, проте це її не хвилювало. Вона зайшла в клуб.
Це було дивним місцем, де збиралися найяскравіші представники готинської культури: чорніші за ніч шкіряні плащі, прикрашені срібними ланцюгами, робили людей схожими на кажанів-кровопивць, які раз на сто років приймали людську подобу, підкоряли собі місто і гуляли до самого ранку, поки сонце не залишить на шкірі свій відбиток; їхні страшно розмальовані обличчя – білі, мов сніг, з наведеними очима та чорними ротами, незалежно від того чоловік це чи жінка – наводили жах на батьків, захищаючих своїх дітей від дурного впливу. Ніхто не стояв на місці – усі незграбно рухались під звуки суворого Death Metal, що так і роздирав їхні душі, а вони, одержимі оманом, вже не могли обходитись від цієї музики, бо вона їм потрібніша за воду, за повітря... На сцені виступала чергова група металістів, які, на відміну від публіки, знали навіщо вони так вирядилися. Чорний Ворон лиш скоса глянув на них, зітхнув і пішов далі. Вона слідувала за ним.
Не дивись на те, що це за місце. Тим паче, не приглядайся до нього.
А що, з ним щось не так?
Та ні. Просто не приглядайся, гаразд?
Коли він це говорив, вони вже підіймалися сходами наверх. Звідси відкривався непоганий вид на приміщення клубу: чудово видно сцену, столики внизу, барну стійку й вхід. Тоді чому тут, крім них, нікого немає?
Це сумно...
Можеш постояти тут, поспостерігати за всім, що тут твориться... Далі, на жаль, я не можу тебе
