А ти з вулиці?
Хто? Я? – перепитала Христина, наче перед цим її думки були в тумані.
Ну, не я ж.
А... Практично так.
І де ти ночуєш?
Не знаю... Ще не вирішила.
Якщо ти ще вагаєшся між цією лавкою і отим чудовим смітником, то можеш піти зі мною.
А куди ти йдеш?
Ми, вуличні, завжди повинні триматися разом – ти й так повинна це прекрасно знати – тож в нас є маленьке затишне містечко. Чесно кажучи, я щойно збрехала – воно не затишне, проте для „прийти і просто поспати” згодиться.
Дівчина піднялась, випросталась на весь зріст, по-хлопчачому простягла руку і відрекомендувалась:
Емона.
Христина.
Навіщось вона також простягла свою руку.
Йдеш чи залишаєшся?
Так, для цікавості: що за „нас”?
Ну, я та ще декілька безпритульних... Чи ти не зовсім мене зрозуміла?
Не має значення. Чому ти мене запрошуєш?
Ти гарна співрозмовниця.
І це вона ще не в гуморі...
Вони пройшлися вуличкою, завернули за магазином техніки, по діагоналі минули головну площу міста, попрямували через двір, потоптались по стежині, з одного боку якої за сіткою був загороджений ігровий майданчик (вболівальники часто стояли тут і дивилися на дійство згори вниз), з іншого – кладовище. Зайшовши майже на пустирище, Емона вказала на побиту часом і зливами хатку.
Давай зайдем?
Думаєш?
Там все одно зараз нікого немає: всі стараються приходити тільки на ночівлю.
А в інший час?
Хто як. Можуть просити в переходах милостиню, можуть з’ясовувати стосунки з бродячими з іншого боку міста, а можуть, як я, просто тинятися вулицями.
І багато вас тут живе?
Відповідь не послідувала. Двері відчинились (точніше, проскрипіли) і вона все побачила сама.
Підлога з поламаними дошками, обсипані стіни, дірява стеля. Всюди розкиданий мотлох: тряпки, розбитий посуд, поламані іграшки, порвані тапки, протерті шкарпетки, попіл від цигарок, кубик-рубик, пляшки з побутової хімії, деталі від складних промислових механізмів, банки з сечею, кістки кішок та пацюків, перерізані проводи, розтрощений глобус, синя діжка, розкидані зубочистки, вирвані листки, противогаз, фурашка – більш скидалось на місцевість Прип’яті.
Тепер ти розумієш, чому ми приходимо сюди тільки ночувати.
Христина не могла говорити.
Зрештою, краще так, ніж в покинутих надрах каналізації.
Добре, що хоть щось є. Тут, принаймні, можна сховатись у незгоду. Повний захист не гарантується, проте...
Двері знову відчинились (заскрипіли). В хату зайшов підліток, нерозчесаний, по-простацьки вдягнутий підліток, з дещо закумареним та одержимим поглядом. Мовчки він почав ритися в цьому бардаку.
Це Карий, – пояснила Емона. – Не зважай, він завжди такий, наче накурений.
Чую знайомий голос, – Карий обертається. – Привіт. (це він Христині) Що ти тут робиш? (це він Емоні)
Роблю екскурсію по житлу.
А-а... Що ж, ласкаво просимо в сім’ю.
Дякую.
Я не тобі.
Я знаю. До речі, а що ти тут шукаєш?
Байдуже. Я цього не знайшов, тому й забираюсь звідси.
Карий вже зібрався йти, але чомусь зупинився.
Слухай, – мовив він. – Забув тобі сказати: Однобровий знайшов одну якусь запчастину і збирається кудись її прикрутити. Потрібен твій досвідчений погляд.
Яку запчастину? Куди?
Та не знаю я – здвинув він плечима. – Мені самому переказали, а тому ще хтось переказав...
Ладно-ладно! Де він зараз?
На покинутому полігоні.
Емона кивнула. Він попрощався і вибіг у двері.
Підеш зі мною?
Не думаю, що я можу знадобитися, – відмовилась Христина. – Не моя спеціальність.
Як знаєш.
,,Жахливий день із жахливими наслідками, – думала Христина, після того, як вони з Емоною пішли різними стежками. – Якщо це реальність, то краще б я взагалі не прокидалась. Так багато облич, нових знайомих... Здається, вони непогані і досить нормальні люди, але щось змушує мене почуватися чужою. Ось цей камінчик під ногами лежить на своєму місці, це дерево росте також на своєму і цей цвях у стіні цього будинку не виключення, А Я – НІ! Я не знаю, що мені робити... Я просто йду вулицею, розмірковую, а толку ніякого. Хоч кричи – ніхто не почує. Ніде нема мені притулку. Аж гірко... Чого я, дурна, ревіти зібралась? Так, звісно, плач – це універсальний метод для розв’язування усіх проблем. Шкода, що він ніколи не діє. Але якщо хочеться, чому я повинна себе стримувати? Розревітись посеред дороги – найкраща ідея за останні кілька годин! Сяду тут, як ідіотка, і заливатиму своє горе слізьми. Ні, не дочекаєтесь! Я не слабка, я можу тримати себе в руках, я знайду вихід! Спробую...”
І тут вона побачила знайомий будинок. Так, пригадується: тут вона очуняла, зустрілась із юнаком... Цікаво, він досі вдома? Хоча, яка різниця? Вона нікому не потрібна, а йому тим паче. Проте чомусь підійшла до дверей. Людина у відчаї завжди надіється на чудо. Невпевнено береться за ручку. Може, не треба? Може, відступити, поки не пізно? Зрештою,яка різниця: піти самій чи дочекатися, поки тебе пошлють? Вона стоїть, а час іде. Однієї миті, коли її заполонило відчуття героїзму, дівчина смикнула, але двері не зрушили з місця.
Зачинено, – сказав знайомий голос.
Позаду стояв той самий юнак, тільки вже в довгому до землі плащі – означає, що він кудись виходив; склавши руки на грудях, виставивши праву ногу вперед і дивився на неї так, немов весь час стояв тут, чекаючи на її прихід.
Ти прийшла по справі чи просто так? – запитав він.
Не знаю, – швидко відповіла Христина, розгубившись та забувши від несподіваного питання свої попередні думки.
Але ж по якійсь причині ти із усіх шляхів вибрала саме цей.
Можливо тому, що тільки цю дорогу я знаю.
Значить, ти вперше в місті.
,,Дивовижна спостережливість.”
І нікого ти не знаєш, – говорив хлопець, підходячи ближче та дивлячись вниз, неначе боячись погляду дівчини, – а лише блукаєш вулицями, не маючи навіть даху над головою, щоб було кудись сховатися під час грози...
Саме так, – підтвердила вона.
