на місце. Все це пояснювалось тим, що народився він високосного року 29 лютого і цим він компенсував свій комплекс, що в нього днів народження було в чотири рази менше, ніж в інших.
Христина вже йшла по коридору. Глянула на годинник – одна хвилина. Тим часом з іншого боку до дверей аудиторії направлявся усміхнений Віктор Володимирович. Усміхнений, бо відправляти в деканат було його улюбленим заняттям. Вона прискорюється – він також, вона біжить – він повторює за нею, він відкриває двері – вона заплигує на поріг.
Дякую, професоре, доброго вам дня, – говорить вона з хитрою посмішкою і сідає на своє місце.
Хух, ледве встигла!
І знову ця добре знайома парта, обписана й обмальована до таких пір, що й не вгадаєш в який колір її пофарбовано. Тут і оголошення, і карикатури на все живе і не живе, і уривки з віршів або з пісень (навіть з акордами), і гасла, і назви музичних гуртів, і славнозвісний напис „Света – королева минета”, і заготовки на випадок контрольних, і багато-багато матюків. Авторами цих міні-шедеврів могли бути кожен, хто тут вчиться, незалежно від курсу і факультету. Більше того, їхніми співавторами могли бути і викладачі. Наприклад у такому написаному діалозі: „Ты где вчера был, что на пару не пришел?” – „А ты кто такой, чтобы мне задавать такие вопросы?” – „Староста! Отвечай!” – „Бухать ходил!” – „На хуя?” – „А хуй его знает!” І під усім цим внизу приписка іншим почерком, видно, інтелігентною рукою: ”Молчать, суки, и слушать меня, а то счас жопы порву!” І так майже на кожній парті.
Прошу заховати конспекти і дістати подвійні листочки, – сказав мало не задоволено Віктор Володимирович. – Я вам обіцяв на минулій парі колоквіум, я його вам зараз влаштую.
А день так добре починався...
Привіт, – хтось надскочив зненацька й поцілував у щічку. – Як пройшов день?
Хотілося б сказати ,,погано”, так як мізки стомились поглинати інформацію, хотілося б, щоб це питання було риторичним, тоді б не доводилось на нього відповідати, проте відповідь існує і завжди одна:
Нормально. А в тебе?
Могло б бути краще.
Ах, так! Це ж Женя – єдиний просвіток в її похмурому і сірому житті. Він прийшов, щоб врятувати її від прилипаючих лап до нудоти скучного четверга.
Хочеш щось перекусити? – турботливо запитав він.
Тільки кави.
Підемо в студентську столову?
Ні, не хочу. (Вона й так там кожен день буває.) Давай сходимо в інше місце.
Наприклад?
Туди, де ніхто мене не знає.
Женя трішки прижмурився, дивлячись кудись вбік, а потім таємничо посміхнувся і потягнув Христину за собою.
Вони сіли в автобус і поїхали на інший кінець міста. Там, на майже незнайомих вулицях вони знайшли маленьку затишну кав’ярню, від якої йшов запашних аромат кавових зерен.
Добре, що завтра п’ятниця. – промовив він, коли вже принесли два горнятка. – В тебе скільки завтра пар?
Дві.
Чудово. Може погуляємо завтра після обід?
Я не проти.
Її губи відчули тепло кавово-молочної суміші. В нього ж була суто чорна кава – гірка і терпка.
Вони розмовляли невимушено й трішки притишено на ті ж теми, що й усі закохані пари. Просили добавки і знову розмовляли. Христина дивилася на нього, на високого, упевненого в собі брюнета, з чудовими розумовими і фізичними даними, з чарівною посмішкою, з гарно зачесаним волоссям, у чорно-білій клітчастій сорочці, у темних джинсах та у легкій весняній куртці, що з появою перших теплих променів уже ніколи не застібалась. Вона дивилася на нього такого і думала: хіба може бути краще? З ним було тепло й спокійно. В неї немає нікого ріднішого за нього. Їй подобалось його товариство, приваблювала його безпосередність та чистий щирий погляд.
Христина глянула у вікно – на небі насувались хмари. Дивне явище в середині квітня. Як вона любить дощ. Як вона любить пити каву, коли віє прохолода. Як вона любить його...
Потім вони цілувалися на зупинці. Зверху почало крапати і на їхніх обличчях сльозами текли дощові краплинки. Вони мокли, але їм було байдуже. Мимо проїхало кілька маршруток і два автобуси, а вони ні разу на них не зреагували.
Ти змокла, – говорив він, огортаючи її плечі своєю курткою. – До твого гуртожитку так далеко... Поїхали до мене?
В тебе хтось є вдома?
Ні. Сьогодні і завтра я буду сам-однісінький... Складеш мені компанію?
Вона кивнула. Звісно, як тут не погодитись?
Женя був корінним жителем міста. Його батьки тримали невеликий магазинчик всякого реалітетного (чи нереалітетного) хламу... тобто, антиквару. На другому і третьому поверхах цього магазинчика приживала вся його сім’я. Коли батьки виїжджали кудись у справах, а його старша сестра ночувала у свого нареченого, він запрошував до себе Христину. А вона могла вночі спуститися вниз і походити поміж рядів старовинних та чудернацьких речей, які відбивали проблиск місячного світла, годинами вдивлятися в їхні незвичні людському оку форми, торкатися їх рукою, як сторож музею, вдихати запах століть... Так, вона не була проти.
Вони зайшли з чорного ходу. Будучи в себе вдома, він перевдягнувся в сухе. Христині ж дозволив взяти що-небудь сестри. Він був впевнений, що вона не дізнається про це. А якщо й дізнається, то що вона йому зробить?
Дивно, але дівчині зовсім не хотілося скидати з себе мокрий одяг, хоч вона жахливо змерзла і їй хотілося якнайшвидше втекти під ковдру. Стояла і просто чекала. Він залишив її саму в кімнаті, щоб не заважати. Цікаво, скільки часу він збирається не заходити? Вона дивилася на двері, думаючи, що ось він увійде і щось трапиться, щось до болю знайоме і до несподіваності приємне. А він не йшов! Чому ти не йдеш? Відколи ти такий боязкий? Христина скинула одяг. Чомусь їй хотілося, щоб хтось за неї підглянув. Ну хто-небудь? Вона навіть виглянула в коридор, але ніхто не стояв навколішки перед дверною щілиною. ,,Я починаю божеволіти,” – подумала вона і тут же одягнула чужі джинси та полосату кофтинку.
Непогано, – промовив Женя, тільки-но Христина зайшла до нього. – Тобі личить більше, ніж моїй сестрі.
Ти мені лестиш.
Ні, я кажу правду.
,,Ти просто хочеш затягнути мене в ліжко,”– чомусь вона подумала так, навіть не уявляючи чому.
А потім... потім в її голові раптом прозвучала музика:
Здається, вона чула цю пісню кілька років назад по радіо. І чому вона виринула в її пам’яті саме зараз?
Чуєш мене чи ні? – говорив його голос, а їй тільки:
