випустив жодного літра кисню з запасних резервуарів.
Протягом цієї ночі я спав дуже погано. Надії й тривоги мучили мене. Я неодноразово прокидався і вставав. «Наутілус» продовжував свої розшуки. Близько третьої години ранку я зайшов у салон і побачив, що манометр показує глибину всього п’ятдесят метрів. Отже, від поверхні нас одділяло якихось півтораста футів. Суцільні затори з айсбергів поступово переходили в айсфільди. Підводні гори змінювалися підводною рівниною.
Тепер я вже не відривав очей од манометра. Ми весь час піднімались, ідучи по діагоналі вверх, уздовж поверхні льоду, яка виблискувала тисячами вогнів під промінням прожектора. З кожною милею товщина крижаного поля ставала все меншою й меншою.
Нарешті, о шостій годині цього пам’ятного дня, 19 березня, двері в салон відчинились, і в них з’явився капітан Немо.
— Відкрите море! — сказав він.
РОЗДІЛ XIV
Я кинувся на палубу. Так! Відкрите море. Тільки де-не-де плавали окремі крижини та айсберги. Вдалині простягнулося вільне від льодів море. В повітрі носилися тисячі птахів, у воді можна було побачити міріади риб усіх кольорів — від темно-блакитного до зелено-оливкового, залежно від глибини, на якій вони жили. Термометр показував три градуси вище нуля. Після смуги вічних льодів, які ще здіймалися на північному горизонті, ми наче попали в царство весни.
— Невже ми досягли полюса? — спитав я капітана. Серце моє схвильовано билося.
— На жаль, я цього не знаю! — відповів капітан Немо. — Це нам стане відомо опівдні.
— А чи з’явиться сонце в цьому тумані? — знову спитав я, вдивляючись у сірувате небо.
— Тільки б трохи проглянуло, цього мені вистачило б, — відповів капітан.
У десяти милях на південь від «Наутілуса» виднівся одинокий острів, що піднімався з води на двісті метрів. Ми попливли до нього, але з великою обережністю, бо в морі могли бути розкидані рифи.
Через годину ми підійшли до острова, а ще через дві повністю обійшли його. Окружність острова досягала чотирьох-п’яти миль. Вузька протока відділяла його од якоїсь великої землі, можливо, невідомого материка, неосяжні простори якого губилися десь удалині. Існування цієї землі, здавалося, стверджувало гіпотезу Морі. Дотепний американець звернув увагу на те, що справді між Південним полюсом і шістдесятою паралеллю море вкрите величезними плавучими кригами, які ніколи не зустрічаються в північних морях. З цього він зробив висновок, що в межах антарктичного кола є великі землі, бо айсберги не можуть утворюватись у відкритому морі, а тільки на берегах землі. За розрахунками Морі, крижані масиви, що закривають Південний полюс, утворюють шапку, яка повинна досягати чотирьох тисяч кілометрів у діаметрі.
«Наутілус», боячись зазнати аварії коло берегів, зупинився на відстані трьох кабельтових од них, де височіло величезне нагромадження скель. На воду спустили шлюпку, де о 10 ранку розмістились капітан, два матроси з приладами, Консель і я. Неда Ленда я не бачив. Очевидно, канадець не хотів визнати себе переможеним навіть перед самим Південним полюсом.
Кілька ударів веслами наблизили шлюпку до піщаного берега, в який вона врізалася носом. Тієї миті, коли Консель уже хотів скочити на берег, я затримав його.
— Капітане, — сказав я, — вам першому належить честь поставити ногу па цю землю.
— Так, професоре, — відповів він, — і я не. вагаюся зробити це, бо твердо знаю, що тут жодна людська нога до цього часу не залишала своїх слідів.
З цими словами він легко скочив на пісок. Серце його, очевидно, посилено билося від глибокого хвилювання. Він піднявся на скелю, яка нависала над великим мисом, і там, зі схрещеними руками, з палаючими очима, нерухомий і мовчазний, здавалося, вступав у володіння цим антарктичним районом. Простоявши в такому екстазі хвилин п’ять, він обернувся до нас і крикнув:
— Сходьте на землю, панове!
Я вискочив з шлюпки, Консель — за мною слідом. Обидва матроси залишилися в шлюпці.
Ґрунт на великому просторі складався з червонуватого туфу, немов був посипаний товченою цеглою. Його вкривали шлаки, потоки застиглої лави, уламки пемзи. Не залишалося ніяких сумнівів щодо вулканічного походження острова. В деяких місцях з-під землі виривалися легкі струмки диму з сірчаним запахом, які свідчили, що могутня робота підземного вогню ще не припинилася. Нічого дивного в цьому не було, бо відомо, що Джемс Росс[100] відкрив в Антарктиці діючі вулкани Еребус і Террор під 167° довготи і 77°32’ широти. Проте, піднявшись на високу скелю, я не помітив жодного вулкана на багато миль навкруги.
Рослинне царство цього пустинного острівця здалося мені надзвичайно бідним. До чорних скель притулилося кілька лишайників одного виду. Можна було помітити мікроскопічні паростки якихось недорозвинених рослин, клітинки яких містилися наче між двома кварцовими стулками, довгі фукуси пурпурного і малинового кольорів, які плавали на воді з допомогою плавальних пухирців і яких прибій викидав на берег, — оце й уся флора острівця.
Фауна була багатшою. Берег був укритий різними молюсками, їстівними черепашками, морськими блюдцями, рівними букардами у формі серця, довготелесими кліосами, голова яких складається з двох заокруглених лопатей. Я також побачив міріади північних кліосів завдовжки до трьох сантиметрів, які масами потрапляють у пащі китів. Ці чарівні птероподи, справжні морські метелики, оживляли воду біля самих берегів.
Серед інших зоофітів можна було помітити кілька деревоподібних глибоководних коралів, що належали до того виду, який, за твердженням Джемса Росса, живе в антарктичних морях на глибині до тисячі метрів; невеличких альціонів, що належали до виду морських процелярій; велику кількість найрізноманітніших морських зірок, які пристосувалися до цього клімату і укривали дно своїми тілами.
Але особливо життя вирувало в повітрі. В ньому літали тисячі птахів різних порід і видів, оглушаючи нас своїми криками. Вони масами сиділи на скелях, без будь-якого страху дивлячись на нас, коли ми проходили поблизу них, і невимушено бігли слідом за нами. Тут були, головним чином, пінгвіни, незграбні й важкі на землі, але спритні й проворні у воді, — їх часто плутають з швидкими бонітами. Зібравшись великою зграєю, вони якось дивно кричали на всі голоси. Смішно було спостерігати, як вони, майже не рухаючись, сповнювали повітря одчайдушними криками. Серед птахів я помітив білих шіонісів з породи голінастих, завбільшки з голуба, з коротким конічним дзьобом і червоною каймою навколо ока. Консель підбив кількох з них, бо ці пернаті, відповідно приготовлені, служать прекрасною стравою. В повітрі весь час літали чорні альбатроси, розмах крил яких досягав чотирьох метрів, — вони справедливо названі океанськими яструбами; велетенські буревісники з дугоподібними крилами, дуже охочі до м’яса тюленів; невеличкі качки з чорно- білими черевами; різні породи фульмарів від маленьких до велетенських; одні — білуваті, з крилами, облямованими коричневою смугою, інші — блакитні, характерні для морів Антарктики.
— Вони такі жирні, — пояснював я Конселеві, — що мешканці Фарерських островів вставляють в убитого птаха гнотик і одержують готовий факел.
— Коли б про це природа потурбувалася більше, — зауважив Консель, — це були б ідеальні лампи! Залишається тільки пожалкувати, що вона не наділила їх готовим ґнотом!
Пройшовши півмилі, ми побачили землю, пориту схожими на нори гніздами пінгвінів, призначеними для кладки яєць. Капітан Немо пізніше звелів наловити кілька сотень цих птахів, бо їхнє чорне м’ясо надзвичайно смачне. Пінгвіни, завбільшки з гусака, з чорними спинами і білими черевцями, з жовтою смугою навколо шиї, що нагадувала галстук, навіть не намагалися тікати, коли їх убивали каменями. Їхні крики нагадували ревіння
