глибини. Тут тваринне життя було представлене лише морськими зірками, чудовими медузами з п’ятьма щупальцями, одне з яких мало невеличку чашу на кінці, креветками та іншими морськими молюсками.
20 квітня ми пливли на глибині півтори тисячі метрів. Найближчою до нас землею були Лукайські острови, що виступали над поверхнею води, наче нагромадження каменю. Там здіймалися високі підводні скелі, прямі стіни, частково відшліфовані водою; в деяких місцях вони були пориті чорними норами, глибини яких не могли освітити навіть електричні промені нашого прожектора.
Ці скелі були вкриті велетенськими морськими травами й водоростями — фукусами, ламінаріями; це був справжній морський сад гідрофітів, достойний світу титанів!
Цілком природно, що, спостерігаючи ці велетенські рослини, ми, тобто Консель, Нед і я, почали також згадувати і велетенських морських тварин, з яких одні призначалися для їжі іншим. Проте між довгими стеблами і листям цих водоростей я помічав лише головних представників кільчастих черв’яків, довгоногих ламбрів, забарвлених у фіолетовий колір крабів, характерних для морів поблизу Антильських островів кліосів тощо.
Була приблизно одинадцята година, коли Нед Ленд звернув мою увагу на якийсь незвичайний рух у заростях водоростей.
— Що ж, — сказав я, — там знаходяться справжні печери спрутів, і я не здивуюся, коли ми незабаром побачимо одне з цих страховищ.
— Як! — здивувався Консель, — кальмарів, звичайних кальмарів з класу головоногих?
— Ні, — відповів я, — спрутів великих розмірів. Але, здається, наш друг Ленд помилився, бо я нічого особливого не бачу.
— Дуже шкода, — відгукнувся Консель. — Мені хотілося б роздивитися зблизька одного з цих спрутів, про яких я чув стільки оповідань і які нібито можуть затягнути в підводні глибини цілий корабель. Ці тварини називаються крак…
— Крак — і все! — іронічно перебив його канадець.
— Кракенами, — закінчив Консель, не звертаючи ніякої уваги на жарт свого товариша.
— Ніхто ніколи не примусить мене повірити, — заперечив Нед Ленд, — що такі тварини існують.
— А чому б ні? — наполягав Консель. — Адже ми повірили в нарвал пана?
— І помилилися, Конселю!
— Безумовно! Але інші досі ще вірять.
— Можливо, Конселю, проте я вирішив повірити в існування цих чудовиськ лише в тому випадку, коли власноручно зможу препарувати тіло одного з них! — промовив я.
— Отже, — звернувся Консель до мене, — пан не вірить у велетенських спрутів?
— Е! — скрикнув канадець. — Який там біс будь-коли вірив у них?
— Багато людей, друже Нед!
— Тільки не рибалки! Вчені — можливо!
— Прошу пробачення, Неде, — і рибалки, і вчені!
— Але ж я на власні очі бачив, — сказав Консель з найсерйознішим виглядом, — і добре це пригадую, як величезне судно було затягнуте під воду щупальцями головоногого.
— І ви це бачили? — спитав канадець. — Так, Неде!
— На власні очі?
— На власні очі!
— Де, хотілося б мені знати?
— В Сен-Мало, — незворушно відповів Консель.
— У порту? — іронічно посміхнувся Нед Ленд.
— Ні, в церкві, — відповів Консель.
— У церкві! — скрикнув канадець.
— Так, друже Нед! Це була картина, на якій був зображений саме такий спрут, про якого йде мова!
— Годі-бо! — сказав Нед Ленд і голосно зареготав. — Пан Консель глузує!
— Ні, — втрутився я, — Консель говорить правду. Я чув про цю картину. Але сюжет її взятий з легенди а ви знаєте, як треба ставитися до легенд у галузі природничої історії, особливо, коли йдеться про чудовиська. Тут уява людини не має меж. Адже ж розповідали не тільки про те, що спрути могли потягти за собою кораблі. Знайшовся один такий Олаус Магнус, який доводив, що він бачив спрута завдовжки з милю, який нагадував скоріше острів, ніж тварину. Розповідають також, що єпископ Нідроський збудував олтар на величезній скелі. Коли він закінчив служіння меси, скеля почала рухатися і попливла в море: скеля була велетенським спрутом.
— І це все? — спитав канадець.
— Ні, — відповів я. — Інший єпископ, Понтоппідан Берхемський, також розповідав про спрута, на спині якого міг розміститись і маневрувати цілий кавалерійський полк.
— Та й брехуни були, ці колишні єпископи! — похитав головою Нед Ленд.
— Нарешті, античні натуралісти розповідали про чудовиська, паща яких скидалася на затоку і які були такими великими, що не могли проплисти через Гібралтар.
— І ці не кращі за єпископів! — промовив канадець.
— Але чи є в усіх цих оповіданнях хоч крихітка правди? — запитав мене Консель.
— Ніякої, друзі мої. Тут немає навіть натяку на правду. А звідси до легенди чи казки один крок. Інколи уяві розповідача потрібний якщо не конкретний факт, то хоч привід. Не можна заперечувати, що існують кальмари і восьминоги величезних розмірів, але все ж таки вони поступаються перед китами. Аристотель, наприклад, доводив існування кальмарів завдовжки п’ять ліктів, тобто три метри десять сантиметрів. Наші рибалки часто зустрічали кальмарів близько двох метрів у довжину. В музеях Трієста і Монпельє зберігаються восьминоги завдовжки два метри. Крім того, відповідно до обчислень натуралістів, ці тварини, всього шість футів у довжину, мають щупальця завдовжки двадцять сім футів. І цього досить, щоб зробити з них страхітливих потвор.
— А в наші часи виловлюють їх? — спитав канадець.
— Якщо й не виловлюють, то в усякому разі моряки інколи зустрічають їх. Один з моїх друзів, капітан Поль Бос з Гавра, часто запевняв мене, що йому одного разу в Індійському океані зустрілося це велетенське чудовисько. Але найдивовижніший випадок, що не дозволяє більше мати сумнівів відносно існування цих величезних тварин, трапився у 1861 році.
— Який саме? — запитав Нед Ленд.
— А ось який. У 1861 році на північний схід від острова Тенеріфа, майже на тій самій широті, де ми тепер знаходимося, екіпаж вістового судна «Алектон» помітив велетенського кальмара, що плив недалеко на поверхні. Капітан судна Буге наблизився до тварини і атакував її гарпунами й рушничними пострілами, проте без особливого успіху, бо гарпуни й кулі пронизували м’яке тіло, немов желе. Після довгих і невдалих спроб екіпажеві пощастило накинути зашморг на тіло молюска. Петля ковзнула до хвостового плавця і там зупинилася. Тоді спробували витягти страховисько на борт корабля, але його вага була такою значною, що вірьовка розрізала його на дві частини, хвіст відірвався, і, позбувшись цієї прикраси, чудовисько зникло в морській глибині.
— Мабуть, це вже справжній факт! — сказав Нед Ленд.
— Так, безперечний факт, друзяко Неде. Тому цього кальмара запропонували назвати «кальмаром Буге».
— А якою була його довжина? — спитав канадець.
— Метрів шість, чи не так? — сказав Консель, уважно розглядаючи у вікно темні заглибини в скелях.
— Правильно! — відповів я.
— А чи не була його голова увінчана вісьмома щупальцями, які звивались у воді, немов гадюче гніздо?
— Саме так!
— А його банькаті очі були дуже великі?
— Так, Конселю!
— А чи не схожа його паща на дзьоб папуги, тільки велетенський дзьоб?
