Ліс із повагою завмер, прислухаючись, навіть вітер вщух, і сухе листя стримувало свій шурхіт. А попереду за деревами проступали круті чорні урвища: вони підійшли до підніжжя Метадраса. Десь тут, поміж скель, починалася Ентула — вона з грайливим плескотінням збігала назустріч енту із скелястих порогів. Праворуч тягнувся зарослий травою косогір, а над ним, на нічим не затуленому небі, уже плавали поміж хмар поодинокі зірки.
Древес прокрокував угору по схилу, анітрохи не уповільнюючи ходи, і невдовзі гобіти розгледіли щось схоже на арку: два дерева схилилися одне одному назустріч, а замість дверей слугувало густе переплетіння їхнього гілля, не по-зимовому одягнутого в свіже листя, гладеньке і блискуче. Коли старий ент наблизився, дерева розвели гілля обабіч, а листя привітно зашурхотіло. За аркою відкрився просторий майданчик, заглиблений в товщу гори; ліворуч і праворуч підіймалися стіни ліктів у дванадцять заввишки, а вздовж них шпалерами росли буки. У поперечній стіні, ледве помітній здаля, було видовбано неглибоку нішу, перекриту [60] склепінням; решту простору над залою перекривали лише густі крони буків. У вузьку поздовжню щілину між ними проглядало небо; згори відшевідомих джерел біг вузенький струмочок; він розтікався по гладенькій стіні багатьма струминками та спадав до землі, як срібляста завіса. У круглій виямці посеред зали вода знову збиралася в єдиний потік і звідти текла до виходу, щоб злитися з Ентулою.
— Гм-гм, — сказав Древес, перериваючи тривале мовчання. — Ми прийшли. Від місця нашої зустрічі до цього місця моїх кроків близько 70 тисяч, скільки це складатиме у ваших мірах, уявлення не маю. У всякому разі, вітаю вас біля підніжжя Останньої Гори. Мою оселю вашою мовою можна коротко назвати Джерельними Покоями. Я люблю тут бувати. Тут ми й заночуємо.
Древес опустив гобітів у траву під буковими шпалерами, і вони пішли за ним до ніші під склепінням. Тільки дивлячись знизу, вони змогли помітити, що їх новий знайомий під час ходи майже не згинає колін; перш ніж торкнутися землі всією ступнею, він спирався на неї великими, широкими пальцями ніг. Ступивши під крапельну завісу, що прикривала нішу, Древес кілька разів з насолодою вдихнув вологе повітря, просякнуте перлинами водяного пилу, широко посміхнувся та увійшов під склепіння. Посеред ніші стояв величезний кам'яний стіл, ані стільців, ані лавок не було видно. Древес сховався в темній глибині, виніс дві великі чаші й поставив на стіл. Чаші по вінця наповнювала, як здалося гобітам, звичайна чиста вода, але коли Древес простягнув над ними руки, вода спалахнула в одній чаші смарагдовим сяйвом, в іншій — золотавим. Змішуючись, ці промені освітили нішу так, наче сонце потрапило до грота крізь мереживо весняного листя. Дерева в залі за джерельною завісою теж засяяли, спочатку слабко, поступово розгораючись, і невдовзі кожен листок був оточений вінчиком світла, зеленого, золотого чи мідно-червоного, а стовбури засяяли, наче вирізьблені із самоцвітного каміння.
— Ну от, тепер можна й підживитися, — сказав Древес, — скуштуйте-но нашого питва…
Він відійшов у кут грота, де стояли високі кам'яні посудини з важкими кришками. Древес підняв кришку однієї з них, зачерпнув великим ковшем і наповнив три келихи — два трохи менших і один великий. [61]
— Ця оселя створювалася для ента, — сказав він, повертаючись, — тому стільців тут немає. Але я вас зараз прилаштую…
Він переніс гобітів на кам'яну стільницю — від неї до підлоги було не менше шести ліктів. Гобіти сіли скраю, звісивши ноги, і стали маленькими ковточками смакувати частування. І ця рідина на вигляд не відрізнялася від води, але були в ній якісь пряні приправи, слабкий, але приємний лісовий дух.
Дію напою гобіти відчули одразу. Легке тепло виникло в пальцях ніг, потім відчуття свіжості й незвичної сили наповнило їхні тіла по самі маківки в прямому розумінні слова — волосся на головах гобітів заворушилося, закучерявилося, пішло в ріст. Тим часом Древес обмив ноги у великому чані й, узявши свій келих, випив його повільно, не відриваючись. Гобіти вже стали побоюватися, чи не захлинеться старий ент, але тут він нарешті облишив порожній келих і блаженно зітхнув:
— У-хх… Ну, тепер побалакаємо. Ви сідайте де-небудь, а я ляжу, а то напій вдарить мені в голову, і я засну.
Біля правої стіни стояло низьке, лише ліктя два заввишки, ложе, заслане духмяним сіном і перистим листям папороті. Древес нахилився над ложем, і, якось непомітно для очей зігнувшись, улігся, підклавши руки під голову, і спрямував погляд на склепіння ніші, де грали золотаво-зелені відблиски. Меррі й Пін прилаштувалися обіч на подушках із сіна.
— Я готовий слухати, — сказав Древес. — Розкажіть мені свою історію, тільки, будь ласка, не поспішайте…
І гобіти почали з того самого дня, коли вони покинули Гобітон. Вони не дотримувалися точної послідовності, перебивали, доповнювали один одного, та й Древес часто втручався і просив уточнити деталі. Про Перстень — анічичирк, навіщо пішли з рідних країв, не згадували; а втім, Древес і не питав. Зате його дуже цікавили Чорні Вершники і відпочинок у Рівенделлі, подорож Віковічним Лісом і зустріч з Бомбадилом, перехід через Морію й гостювання в Лоріені. Опис Гобітону та його околиць довелося повторити тричі. Вислухавши, Древес задав несподіване питання:
— А чи не зустрічалися вам у тих краях… гм-гм… якісь енти? Тобто я хотів сказати, жінки ентів? [62]
— Жінки ентів? — здивувався Пін. — А який вони мають вигляд? Схожі на тебе?
— Гм-гм… не зовсім. Адже вони і змінитися могли, — задумливо відповів Древес. — Я спитав тому, що, судячи з опису, їм у вас мало сподобатися…
Докладніш за все Древес розпитував про все, що стосувалося Гандальфа й Сарумана. Гобіти щиро пожалкували, що не знають нічого, крім уривків інформації, підслуханої Семом на раді в Елронда. Зате вони напевне знали, що Углук та його ватага послані з Ізенгарда й вважали Сарумана своїм господарем.
— Гм-гм… — пробурмотів Древес, коли гобіти дійшли нарешті до опису битви між орками й кіннотою Рохану. — Немало нового ви мені розповіли… Щоправда, багато про що ви промовчали. Але не маю сумніву, що Гандальф схвалив би вашу поведінку. У великому світі відбуваються важливі події, а які саме, я згодом дізнаюся, у щасливу чи лиху годину… Присягаюся корінням й сучками! Ну й дива! Звідкілясь виростає народець, про якого ані слова немає в старих списках, і погляньте-но! Забута Дев'ятка виринає з темряви, щоб гнатися за цими малюками, Гандальф береться їм допомагати в далекій подорожі, володарка Галад- ріель дає їм притулок у Карас-Галадоні, орки залишають Глухомань, щоб спіймати їх! Небезпечний вир підхопив малюків. Сподіватимемося, що вони вціліють…
— А що станеться з тобою? — запитав Меррі.
— Гм-гм… До цього часу я не втручався в справи великого світу. Нехай цим займаються люди й ельфи. Ну, і маги, ясна річ, їм-бо призначено турбуватися про майбутнє. Я не стою на чиємусь боці, тому що, власне кажучи, на моєму боці ніхто не стоїть, якщо можна так висловитися. Ніхто зараз не турбується про ліси, як я звик, навіть теперішні ельфи. І все ж не можна не любити ельфів! Це вони багато років тому вилікували нас від німоти. Мова — безцінний дарунок, і ми навічно вдячні ельфам, хоча шляхи наші давно розійшлися. Але є на світі й такі племена, з якими я не примирюся ніколи! Я опираюся їм усіма силами… цим, як їх… буррарум… — Древес додав ще якісь слова з величезною огидою. — О, так: орки й правителі, яким вони служать. Я стривожився, коли було затемнене Чорнолісся, але потім Тінь відступила в Мордор, і я якось відволікся — Мордор далеко звідси. Але [63] зараз вітер знову дме зі сходу, хтозна, може, наближається кінець усіх лісів світу… Старому ентові не під силу стримати бурю. Залишається пережити її чи загинути. Але є ще Саруман! А Саруман — наш сусід… Про це не варто забувати… Із Саруманом треба щось робити. В останній час я про це багато розмірковував.
— Хто ж такий Саруман? — запитав Пін. — Ти знаєш про нього більше за нас?
— Саруман — великий маг, — сказав Древес. — Історія магів мені невідома. Вони з'явилися, коли Великі Кораблі припливли з-за моря, але чи прибули вони на цих кораблях, чи іншим шляхом, не знаю. Я чув, що Саруман мав велику пошану. З якогось часу, за вашим виміром уже дуже давно, він припинив втручатися в справи людей та ельфів, засів у Агреності, або в Ізенгарді, як його називають роханці. Спочатку все
