лишалося тихо, але з роками про нього можна було почути все частіше. Його, здається, було обрано головою Ради Мудрих, але з усіх починань Ради нічого путнього не вийшло. Тепер-бо я здогадуюся, що ці невдачі не обійшлися без Сарумана. Але сусідів він тоді не чіпав і навіть любив прогулюватися нашим лісом. Мені доводилося спілкуватися з ним. Подумати лишень, я довірив йому багато чого, що він сам по собі ні за що не відкрив би — а він крився, відмовчувався! Пам'ятаю його обличчя, хоча давно вже його не бачив; з часом воно стало нагадувати вікно в кам'яній вежі, добре закрите зсередини віконницями.
І все ж таки я здогадуюсь, чого прагне Саруман. Він хоче Влади. Його розум подібний до хитромудрої машини з коліщатами й гвинтиками, про живих істот він не думає, хоча при нагоді використовує. Саруман — підлий зрадник! Тепер це зрозуміло як день. Зв'язався з клятими орками, грм, грм… Він їх перетворив своїм таємним умінням, надав їм нового, небезпечнішого вигляду. Тепер вони як люди — дурні, жорстокі люди. Всі злі створіння, що служать Великій Темряві, не витримують сонця. Орки ж Сарумана, хоча і ненавидять сонячне світло, можуть жити при ньому! Схоже, він людей перетворив на орків, або вивів змішану породу… Страшно подумати, до чого ж може дійти його нестримна підлість!
Древес перейшов на свою мову і, судячи зі звуків, пригадав найстрашніші прокляття. Потім додав уже звичайним голосом: [64]
— Раніше частенько я дивувався, чому це орки так сміливо потрапляють до мого лісу й перетинають його без будь-яких перешкод? Тепер уже зрозуміл: Саруман встиг вивідати стежки й узнав мої таємниці… Цей негідник та його слуги спустошують мій ліс. Рубають на узліссі дерева, цілі, здорові дерева. Вони годують ними вогонь в печах Ортханка! А іншого разу звалять стовбур і залишають гнити, себто через свою злость. Над Ізенгардом вічно стоїть хмара диму. Сто прокльонів на його коріння й гілля! Багато з тих, хто загинув, були моїми друзями. Я знав їх від першого паростка, від насіння… Багато хто з них набув голос, а тепер вони замовкли навіки. На місці живого лісу поширюються пустелі, порубки ошкірилися пнями… Я занадто довго очікував. Усі ці нещастя на моєму сумлінні. Час покласти їм край!
Древес зірвався з ліжка і вдарив стиснутим кулаком по столу з такою силою, що чаші-світильники здригнулися і з них вирвалися два оберемки вогняних іскор. Очі велетня спалахнули зеленим полум'ям, борода здибилася, як величезний віник.
— Я покладу цьому край, — повторив він глухо. — Ви підете зі мною. Ви мені станете в нагоді. І заодно допоможете своїм друзям: якщо ніхто не утримає Сарумана, загинуть і Рохан, і Гондор. Перед нами спільний шлях — на Ізенгард!
— Ми підемо з тобою, — сказав Меррі. - І зробимо все, що в наших силах.
— Певна річ, — підхопив Пін. — Не відмовлюся на власні очі побачити, як буде відрубана Біла Рука. Я ніколи не забуду Углука і біг через степи Рохану…
— От і добре, — зрадів Древес. — Але я зараз дуже спалахнув. Тепер мені треба охолонути й добряче все обміркувати, щоб потім не наробити дурниць. Сказати завжди легше, ніж зробити!
Він підійшов до завіси й підставив голову під бризки. Потім засміявся, обтрусився, і краплі посипалися малиновими та зеленими іскрами. Повернувшись на ліжко, він завмер і на довгий час поринув у думки. Гобіти вже було почали дрімати і раптом почули бурмотіння:
— Фангорн, Фінглас, Фладриф… так-так… Біда в тому, що нас так небагато залишилося, — зітхнув ент, звертаючись до гобітів. — 3 тих, хто гуляв лісами до наступу Темряви, [65] тільки троє — я, тобто Фангорн, та ще Фінглас і Флад-риф — так нас називають ельфійською. Ви можете звати їх Листвен та Берест. Боюся лише, навряд чи вони згодяться для нашої справи. Лиєтвен поринає в сплячку, дерев'яніє. Стоїть напівсонний по коліно в траві геть усе літо. Мохом увесь заріс. Раніше хоча б узимку прокидався, та його тепер уже так розморило, що він і взимку далеко не ніде. Берест раніше мешкав на схилах на захід від Ізенгарда, а там якраз було найбільше дерев порубано. Його самого орки небезпечно поранили, а з вихованців багатьох згубили й скалічили на смерть. Берест перебрався вище, до березняка, він берези особливо полюбляє і спускатися звідти не бажає. Але це не страшно, з молоді теж набереться чималий гай, якщо вдасться їм утлумачити, що справа не терпить зволікань і стосується всіх. Ми народ повільний, але якщо вже ентів розворушити… Жаль, жаль, що нас так мало.
— Чому мало? — здивувався Пін. — Адже ви так давно тут мешкаєте! Багато помирає, чи не так?
— Та ні, - відповів Древес. — Від внутрішньої хвороби, якщо можна так висловитися, у нас ніхто не помер. Траплялися, ясна річ, різні нещасливі випадки. Та значно більша частина просто одерев'яніла. Нас і раніше не було багато, а з того часу, як рід наш не продовжується… Нащадків ми не маємо, немає в ентів дітей, як ви це називаєте, не родяться вже багато років. І знаєте чому? Ми втратили своїх жінок!
— Який жах! — вигукнув Пін. — Усі померли?
— Зовсім ні, - відповів Древес. — Я ж не сказав — померли. Вони кудись зникли, і ми не можемо їх відшукати. — Він засмучено зітхнув. — Я думав, це всьому світу відомо. У Чорноліссі й Гондорі навіть пісні склали про наші пошуки. Невже ці пісні вже забуті?
— Просто вони не дійшли до Гобітону, — сказав Меррі. - ми б послухали. Ти заспіваєш нам?
— Неодмінно. Тільки спочатку я вам коротко розповім, у чому річ. На подробиці немає часу. Адже треба ще встигнути виспатися, завтра буде день, повний турбот… Ну так от, історія ця дивовижна і дуже сумна. Давним-давно, коли світ ще був молодий, а ліси безлюдні й просторі, енти бродили ними зі своїми подругами, і знаєте, серед них були дуже симпатичні… Я пам'ятаю свою Фимбретіль Легконогу — так її прозвали за легку ходу… Але згоди між [бб] нами не було. Нас, чоловіків, цікавило зовсім не те, що жінок. Енти любили розкидисті дерева, дикі хащі, відроги неприступних гір, пили воду гірських джерел і їли лише ті плоди, які самі падали під ноги. А коли ельфи навчили нас говорити, ми стали розмовляти з деревами. Жінки наші надавали перевагу рідколіссю, світлим галявинам. Вони збирали на них суниці, навесні їм подобалося милуватися цвітом яблунь, дикими грушами, влітку — спочивати на духмяних травах, восени — шукати достигле колосся. Розмовляти з рослинами наші жінки не вважали за потрібне, зате любили, щоб їм підкорялися, змінювали їх за власним бажанням, примушували приносити більше листя чи плодів; жінкам подобався порядок, достаток та спокій, а це в їх розумінні означало, що кожна річ має залишатися там, куди її поміщено. Так от, з плином часу наші жінки виростили собі сади й поселилися в них. Ми ж продовжували кочувати лісами і лише іноді відвідували дружин. Потім, коли Тьма заполонила землі півночі, наші жінки пішли за Велику Ріку і на тому березі заклали нові сади, очистили ділянки під нові лани. Тоді ми бачилися зовсім рідко. Коли Тьму було відтиснуто, сади пишно розквітли, в полях росло буйне колосся. Люди багато чому навчилися в наших жінок і дуже їх шанували, а ось про нас, чоловіків, майже нічого не чули, ми залишалися легендою, таємницею глухих хащ. Але ми живі й досі, а сади наших жінок давно покинуті, перетворилися на цілину. Люди звуть їх тепер Бурими Полями… Пам'ятаю, засумував я якось за своєю Фимбретіль, Тоді саме йшла війна між Сауроном і людьми з-за Моря. Я все згадував, якою гарною вона була під час останньої зустрічі, хоча, правду кажучи, наші жінки дуже змінилися від важкої роботи: шкіра потемніла, волосся вигоріло від сонця і стало, як солома, і щоки червонішими за яблука. Тільки по очах і можна було вгадати наше плем'я. Інші енти теж пішли зі мною. І ось ми переправилися через Андуїн і прийшли на землі наших жінок. І побачили там цілковите розорення, попелища й запустіння. Там прокотився вал війни… Наших жінок і слід запав. Довго звали ми, довго шукали. Кожного перехожого розпитували, чи не знає, куди поділися жінки ентів. Одні начебто бачили їх по дорозі на захід, інші вказували на схід, треті — на південь. Усюди побували [67] ми — і марно. Багато років ще ми вибиралися по черзі на пошуки, гукали жінок, заглядали до найпотаємніших куточків. Велике було наше горе, але ліс чекав, і ми поверталися. Час минав, ми залишали ліси все рідше, поверталися все швидше… Тепер залишилися нам одні лише згадки, ми обросли бородами, довгими й сивими. Ельфи склали про нас багато пісень, деякі з них люди переклали своїми мовами. Ми ж, коли співаємо, не підбираємо слова, лише перераховуємо прекрасні імена, які носили колись наші жінки… І ми віримо, ми ще зустрінемося з ними і, може, на землі знайдеться такий край, де буде добре й нам, і жінкам. Старе пророкування каже, що це трапиться лише після того, як ми втратимо все, чим раніше володіли. Хто зна, чи не наближається цей час? Тому що давно згублені Сауроном сади наших жінок, а зараз знищення загрожує й нам. Про це ельфи теж склали пісню. Розумієте, у нас би вона вийшла значно довшою, але ми вже вивчили її напам'ять, і я інколи її наспівую. Вам я спробую проспівати вашою мовою… Починається з того, що єні запрошує:
