Так гобіти й поснули під сумні співи Брегалада на травичці за валуном. Наступний день пройшов зовсім інакше. Ані господар, ані гості нікуди не пішли; вітер пронизував холодом, свинцеві хмари повзли, чіпляючись за верхівки дерев; і гобіти сиділи в тихому підвітряному куточку, а Брегалад прикривав їх собою від протягу й невідривно прислухався до вічних наспівів. То гучніше, то тихше, то бадьоро, то сумно лунали голоси ентів, і в холодний полудень, і ввечері, і вночі в непевному світлі зірок.
Третій день прийшов непогожий і вітряний. На світанку голоси ентів раптово підвищилися до громового крику й різко увірвалися. Повітря над лісом застигло, обважніло в передгрозовому очікуванні. Але з урочища доносилося лише незрозуміле шелестіння.
Настав полудень, і проминув полудень. Сонце, схиляючись на захід, проштрикнуло хмари гострими променями. Ліс навколо Брегаладової оселі завмер, гобіти скочили, Брегалад випростався, підняв голову. І тоді лісом пролунав могутній заклик: «Умм-раа-умм!» Дерева здригнулися й зігнулися, як від шквалу. Ще хвилина тиші, і ось у Заборонному Урочищі забили розмірено барабани і загриміли сильні, дружні голоси:
Брегалад підхопив гобітів і вирушив на голоси. Енти широкими кроками спускалися а гори — попереду Древес, за ним усі його товариші, числом до півсотні, по два в ряд, всі в ногу, вибиваючи долонями по боках маршовий ритм. Очі їхні палали зеленим вогнем.
— Гей-гей! — крикнув Древес, побачивши Брегалада з гобітами. — Ми йдемо, нарешті йдемо! Ходімо з нами — на Ізенгард!
— На Ізенгард! — підхопили громові голоси. — На Сарумана! [75]
На Ізенгард! На смертйий бій! Ідем нестримно, мов прибій! Зламаєм скелю і метал! Тремти, цоганцю, час настав! Там вежі, мов юстки стоять. Тіла дерев в печах горять! Хай барабан, мов грім гуде! Вперед, мов доля ми ідем! Вперед! Спинятися не варт! На Ізенгард! На Ізенгард! Хай барабан, мов грім гуде! Вперед, мов доля ми ідем!
Брегалад з палаючими очима зайняв місце в першому ряду, обіч Фангорна. Старий ент пересадив гобітів на своє плече. І так вони рухалися, горді й сповнені захоплення, попереду війська, що співало, і серця їх весело тріпотіли. Усі ці дні гобіти чекали чогось незвичайного, і все одно перетворення ентів їх вразило.
— Схоже, цього разу ви швидко домовилися, так? — запитав Пін, коли спів тимчасово вщух, і в тиші лунало лише тупотіння ніг та плескання долонь.
- Швидко? — запитав Древес, скосивши очі на Піна. — Гм… і справді. Швидше, ніж я передбачав. Багато століть я не бачив товариства таким роздратованим. Ми, енти, не любимо бурхливих почуттів і ніколи їх не виявляємо, поки нашим деревам та нам самим не загрожує смертельна небезпека. Подібного не було від часу Першої Війни із Сауроном. Провина лежить на орках — вони губили ліси безцільно, від злостивості, їм навіть не потрібні були дрова задля обігріву! Це нас особливо зачепило, та ще й підступність сусіда. Адже він маг, а від магів ми звикли чекати зовсім інших вчинків… Для такого не знайдеш достойного прокляття жодною мовою Середзем'я…
- І ви насправді розіб'єте стіни Ізенгарда? — запитав Меррі.
— Гм-гм. Усе може бути. Ти не знаєш наших сил… Чи доводилося тобі чути про тролів? Адже це всього лише петвори, їх Створив Ворог за часів Великої Темряви на посміх над нами, так само як орків вигодував супроти ельфів. Ми сильніші за тролів, ми плоть від плоті Землі. Як коріння вміє дробити скелі, так і ми вміємо, навіть швидше, значно швидше, якщо нас опанував гнів. Вогонь, сокира [76] та ворожба небезпечні для нас, але якщо обійдеться — ми рознесемо лігво злодія вщент!
— А якщо Саруман буде напоготові і не підпустить вас?
— Гм-гм… Я вже про це думав. Бачте, багато ентів молодші за мене на кілька поколінь дерев. Зараз вони всі палають обуренням і жадають напастина Ізенгард. Охолонуть, звичайно, як настане час пити вечірній келих. А зараз нехай крокують. Шлях, попереду неблизький, обміркувати ще встигнемо. Головне — ми вийшли, ми зрушили з місця…
Древес підхопив спільну пісню, але невдовзі перейшов на шепіт, а потім і взагалі замовк. Глибокі зморшки лягли на обличчя старого ента, зморшки глибокого смутку, але не відчаю.
— Звичайно, друзі мої; все може бути, — тихо промовив він. — Можливо, ми йдемо на свою загибель, і це наш останній похід. Але якби ми продовжували сидіти в себе, склавши руки, загибель неминуче наздогнала б нас, рано чи пізно. Ця думка здавна зріла в наших серцях, тому ж бо, власне кажучи, ми й вирушили сьогодні. Це не був поспішний крок. Якщо це останній похід, нехай він хоча б буде вартий доброї пісні… Хоча, певна річ, я хотів би дожити до того дня, коли виповняться пророцтва, і ми знайдемо наших жінок. Який би я був радий побачити мою Фимбретіль! На жаль, пісні, як і плоди, дозрівають лише в певний час. А трапляється, що й зів'януть передчасно…
Величезними кроками енти відміряли довгий косогір і почали підніматися вгору, вгору, на кручі західного хребта. Ліс відступав. Усе рідше зустрічалися негусті березові гаї а невдовзі нічого не залишилося, крім розкиданих слабеньких сосен. Сонце сховалося за горами. Настала темрява.
Пін озирався, боячись вірити очам. Ентів стало більше… чи ще трапилось щось дивне? Сірі, голі скелі раптом вкрилися густим лісом: він коливався, шумів, рухався вперед! Невже дерева Фангорна повстали? І всі стародавні хащі пішли за своїми наставниками? Пін ущипнув себе за перенісся: чи це сон з ним жартує, чи сутінки ошукали? Але кострубаті громаддя не зникали; з тихим шелестінням, наче почався листопад, зі скрипом і глухим бурмотінням ліс долав гори.
Невдовзі всі піднялися на гребінь хребта. Пін і Меррі з побоюванням вдивлялися в чорну прірву. Там, між останніми [77] відрогами гірського пасма, сховалася Нан-Курунір, Долина Чародія.
— Ніч упала на Ізенгард, — сказав Древес.
Розділ 5 ВЕРШНИК У БІЛОМУ
— Я промерз до кісток, — поскаржився Гімлі, притоптуючи ногами й розтираючи руки.
Його товариші, невеселі, задумливі, сиділи біля згаслого вогнища. Чекали денного світла, щоб, на всяк випадок, ще раз обшукати околицю. Гімлі схилився над плечем Арагорна й сказав упівголоса:
— Не йде старенький у мене з пам'яті. Добре, якщо ти знайдеш там, у кущах, його сліди — мені одразу стане спокійніше.
— Чому? — запитав Леголас.
— Тому що старий, який залишає сліди, — це лише старий, і нічого більше.
— Слушно, — сказав ельф, — але ж тут і важкий чобіт ступив би безслідно — дивись, яка густа й пружна трава.
— Ну, Слідопитові вистачило б і однієї зламаної травинки, — заперечив Гімлі. — Привиди ж бо слідів не залишають. Може, він і зараз стежить за нами…
— Цілком імовірно, — сказав Арагорн, — тільки от наші коні… Ти чув, як вони зірвалися, Леголасе? Схоже було на панічну втечу?
— Анітрохи. Якби не темрява й не розгубленість, я б одразу сказав — вони ошаліли від радощів. Наче зустріли старого доброго друга.
