коло беріз. Гобіти ошелешено вертіли головами: вони очікували, що одноплемінники Древе-са будуть схожими, як схожі всі гобіти на погляд іноземця, а енти виявилися різними, як дерева в лісі. Один зростав у тіні та в тісноті, інший — на вільному сонечку, з одного насіння вийшов дуб, з іншого — горобина, ось так відрізнялися один від одного брати-енти. Літні бородані нагадували старі, але міцні дуби; інші — приземкуваті, з плисковатими руками — каштани. Енти молодші — високі, гнучкі, з гладенькою шкірою, як тополі чи клени; кучеряві, як липа чи горобина… Усього їх зібралося з півсотні. У перші хвилини Меррі й Піна приголомшило майоріння пишних зелених борід, ніг — довгих та коротших, тіл — струнких і окоренькуватих, багатопалих рук, розчепірених, як каштанове листя, чи вузьких та тонких, як вербове… Лише коли всі енти стали в коло, трохи схиливши голови, і почали придивлятися до двох незваних гостей на плечі Древеса, гобіти помітили, які схожі очі в цих диваків: нехай не такі глибокі, як у старійшини Древеса, але терплячі, вперті, задумливі, з таємничими зеленими іскорками.
А яка ж була їхня бесіда! Енти наче заворкували: хтось почав, інший підхопив, третій… і нарешті всі голоси звилися в єдину струну. Повільний наспів то гучнішав, то вщухав, час від часу спалахуючи сильніше то на одній частині кола, то на іншій. Пін нічого, ясна річ, не розумів, навіть окремих слів не міг розрізнити, але слухав із захопленням — такою чудовою здалася йому мова ентів; але потроху йому набридло. Час спливав, співу не видно було кінця, гобіт став підозрювати, що «неспішні» енти ще й не привітались один з одним. А якщо Древес влаштує поіменну перекличку, на це й трьох діб не вистачить. «Цікаво, — подумав Пін, позіхаючи, — як по-їхньому буде «так» і 'ні'?»
І в ту ж хвилину Древес повернув до нього свою волохату голову.
— Егм-гм, шановний Піне, — сказав він, і енти всі разом замовкли. — Я знову забув, що вашому племені властива метушливість і нетерплячість. А втім, будь-хто швидко занудьгував би слухати промови, яких не розуміє. [71]
Можете поки оцо трохи погуляти. Я вже предстайив вас ентам, вонц вас розгледіли; переконалися, що ви — не орки, ї визнали правильність додавання нового рядка до переліку жителів землі. Більше ми поки що нічого не встигли, але для ентів і це немало, ми сьогодні швидко впораємося. А ви поки що прогуляйтеся, на північній стороні є джерело, там можна відпочити й напитися. Нам треба ще обмінятися деякими новинами, а тоді вже підійдемо до найголовнішого питання. Як тільки щось вирішиться, я вас знайду.
Він поставив гобітів на землю. Меррі й Пін, перш ніж піти, ввічливо вклонилися товариству. Судячи із співучих рулад і блиску очей, ентам це сподобалося. Від нічого робити гобіти піднялися західною стежиною й визирнули з-за живої огорожі. Над урочищем підіймалися лісисті схили, а вдалині, над верхівками ялин, упиралися в піднебесся верхівки в сяючшгшОломах довічних снігів. Ліворуч, на південь, ліси хвилями спадали зі схилу й тонули в імлі, що приховувала ледь помішу смужку зелені — роханські степи.
— Ну ж бо, знавцю, скажи, з якого боку Ізенгард? — поцікавився Пін.
— Я не зрозумію, де ми знаходимося, — зізнався Меррі. — Ось ця верхівка зі снігом, мабуть, і є Метадрас, а долина Ізенгарда, наскільки я пам'ятаю, лежить у розвилці гірських пасом. Тоді виходить, що цей височезний хребет якраз її й прикриває. Точно, точно: дивись, ліворуч від піка дим стоїть!
— А що Саруманове лігво собою являє? Я все гадаю, чи під силу цим диво-деревам з ним упоратися…
- І я теж про це думаю, — зітхнув Меррі. — Я чув, там замість стін — суцільне коло скель, одні-єдині ворота, а всередині неприступна вежа Ортханк. У ній і мешкає Саруман. І, здається, якась річка протікає. Ну що можуть енти з таким господарством зробити? Щоправда, ми їх поки що погано знаємо. Вони такі кумедні, ліниві, важкодуми… А може, куди грізніші, ніж здаються? Знаєш, я б не хотів опинитися на місці їхніх ворогів…
— Вірно, — сказав Пін. — Різниця приблизно та сама, що між старою коровою та роззлюченим биком. Та чи зуміє Древес їх розворушити? Пам'ятаєш, як він сам-бо вчора розпалився та одразу і згас… [72]
Вони повернулися до урочища. Голоси ентів так само дзвеніли й переливалися — рада тривала. Сонце піднялося вже високо й зазирало за огорожу; його холодне жовте світло позолотило й берези внизу, й увесь північний схил; сховане валунами джерельце звабливо заіскрилося. Гобіти спустилися навскіс схилом — так приємно було відчувати свіжу травичку під ногами! — і сіли на вкритий мохом валун над джерелом. Вода бігла чиста, крижана; вони випили по ковтку й уляглися, спостерігаючи за грою світла й тіней від хмар на траві. Енти все співали, Чужий, чудернацький, замкнутий світ… Гобітам раптом нестерпно захотілося побачити, почути загублених товаришів — Сема, Фродо, Блукача…
Минула ще година; енти нарешті затихли. Гобіти підняли голови: до них крокував Древес і ще один ент, незнайомий…
— Гм-гм, — сказав Древес. — Ось і я. Ви, бачу, зовсім занудьгували. Ну, нічого не поробиш, наберіться, терпіння. Першу частину ради ми вже закінчили, тепер треба пояснити сутність справи тим, хто живе далеко й кого я не встиг побачити вранці. А вже потім будемо вирішувати. Ви не засмучуйтеся, рішення ми приймаємо швидко, час нам буде потрібний лише на ґрунтовний розгляд подробиць… Не хочу приховувати, на це знадобиться не менше двох-трьох днів. Тому я привів вам компаньйона. Ельфійською його звуть Брегалад. У нього житло тут недалеко. Він уже має свою думку, і йому більше немає потреби бути на Вічі. Гм-гм… Як на ента, Брегалад, мабуть, занадто метушливий. Отже, я вважаю, ви знайдете з ним спільну мову. До побачення!
Древес повернувся до вічевого кола. Гобіти й Брегалад з хвилину помовчали, придивляючись один до одного. Зросту Брегалад був високого, гнучкий і рухливий, шкіра гладенька, шоки рум'яні. Голос у нього виявився гулкий, але вищий І дзвінкіший за голос старого Древеса.
— Пройдемося трохи, друзі? — запропонував він. — Мене звуть Брегалад, по-вашому Горобинник, а ще — Поспішай. Мені якось довелося відповісти одному літньому ентові раніше, ніж він проговорив до кінця своє питання, от мене и прозвали так. І п'ю я швидше за інших: вони ще за другий ковток не взялися, а в моєму келиху вже денце видно! Ну, ходімо! [73]
Він простягнув гобітам свої міцні руки, і вони дотемна блукали лісом, співаючи, сміючись — оскільки Брегалад був смішливим. Чи то сонце бризне з-за хмар, чи то струмок з'явиться із хащ їм назустріч, чи то птах свисне — Брегалад задоволений, сміється з радощів; ну а якщо зустрічалися їм горобини, він неодмінно зупинявся та співав їм, похитуючись усім тілом, ласкаві пісеньки.
У сутінках Брегалад привів гобітів до себе додому, на галявину з великим валуном посередині. Навколо росли горобини і, звичайно, було вдосталь води, без цього енти не можуть: у горобиннику дзюрчав затишний струмочок.
Балакаючи про те, про се, вони втрьох спостерігали, як ніч сповиває ліс. В урочищі тривало гуркотіння віча — низько, басовито, зрідка із загального хору виривалися окремі високі вигуки. Тим часом Брегалад розповідав гобітам про себе. Він з роду Окорця, мешкав раніше в іншому місці, але туди прийшли орки й усе розорили. Ясно, що саме він думає про орків і чому так швидко все вирішив на Вічі…
— У нас добре росли горобини, — сумно згадував він, — вони вкоренилися, коли я ще був зовсім зеленим, і всюди були тиша та спокій. Горобини старші енти посадили на втіху своїм жінкам, а ті лише глянули й одразу заявили, що знають місця, де квіти красивіші, а дерева плодючіші… А я горобини полюбив! Вони розрослися так пишно, влітку стояли тінистими шатрами, восени гнулися від червоних ягід. На ягоди зліталися птахи, а я люблю птахів, навіть балакучих; і ягід вистачало на всіх до весни. І коли це все встигло змінитися? Птахи стали битливими й жадібними, вони обдирали гілля, розкидали ягоди, аби іншим не дісталися. А потім прийшли орки із сокирами й зрубали мої горобини. Уже я й гладив моїх улюблених, і найласкавіші слова шепотів — жоден листочок не ворухнувся, не чули вони мене, не відгукалися…
