прагнемо знищити його, ніким не замінюючи. І навіть у жахливих снах йому не ввижалося, що ми прагнемо знищити Перстень. Легко зрозуміти, що в цьому вся наша надія на успіх, бо Ворог, побоюючись нападу, сам поспішив розпочати війну: тому, хто першим вдарить досить сильно, може й не знадобитися другий удар. Відтак Ворог рушив свої давно підготовлені сили раніше, ніж збирався. І перемудрив. Якби він цими силами зміцнив межі Мордору, якби увесь свій лихий талант спрямував на захоплення Персня — нам не було б на що сподіватися. І Перстень, і його Хранитель швидко опинилися б у його руках. Однак Ворог очей не зводить з Мінас-Тіріта… Він вже знає, що послані нам навздогін загони розбиті. Персня вони не знайшли. Гобітів теж не захопили. Якби це трапилося, для нас би не залишалося ніякої надії. Не слід ятрити душу думками про те, яких випробувань зазнала б у Чорній Вежі вірність гобітів. Але досі ворогу не вдалося нічого. І за це слід дякувати Саруманові.
— То що ж, Саруман-не зрадник? — здивувався Гімлі.
— Зрадник, та ще й двічі зрадник. Чи не дивно? З усіх перешкод, які стояли перед нами, зрада Сарумана була найнебезпечнішою. Він зібрав велику армію, він загрожує Рохану і не дає відважним вершникам прийти на допомогу Мінас-Тіріту. Але зброя зради завжди гостра з обох боків. Саруман крадькома мріє заволодіти Перснем чи хоча б полонити гобітів. І в результаті зусиль обох наших недругів Меррі й Пін у найкоротший час потрапили до хащ Фангорну, [86] куди б за інших обставин ні за що б не пішли! До того ж, хоча роханці потурбувалися, щоб жоден свідок бою не повернувся до свого господаря, Чорний Володар знає, що гобітів захопили і всупереч його волі відправили до Ізенгарда. Тепер він змушений остерігатися Сарумана.
— Жаль, що між ними затиснутий Рохан, — сказав Гімлі. — Тоді б нехай вони зчепилися, а ми б зачекали, чим закінчиться.
— Переможець вийшов би з бійки сильнішим, ніж був, — сказав Гандальф. — Але Саруман не може піти на Мордор, доки не знайшов Персня, а ми тепер знаємо, що він його вже ніколи не отримає. Сам же він небезпеки поки що не відчув. Багато чого він не знає. Йому так кортіло потримати в руках здобич, що він виїхав назустріч своїм оркам — схоже, не дуже він їм довіряє, - але запізнився; і навіть не зміг узнати, чи встигли орки взяти полонених, чи ні. Я читаю його думки й знаю, наскільки він збентежений. Не знає він і про сутичку між його слугами та орками Кривавого Ока. І про Крилатого…
— Крилатий! — згадав Леголас. — Я пустив у нього стрілу над Андуїном і збив. Що це за нова потвора?
— Стрілою його не дістанеш, — відповів Гандальф. — Ти вразив лише його коня. Це теж добре, але вершник невдовзі отримає нового. Це назгул, один з Дев'яти — вони тепер мають крилатих коней. І тінь їхніх крил невдовзі ляже на Мінас-Тіріт… Але поки що Крилатим не дозволяється перетинати Андуїн, і тому Саруманові невідомий новий вигляд Примар Персня. Більше за все Саруман зараз боїться, щоб Перстень не потрапив до рук Теодена, правителя Рохану. А тим часом значно більша небезпека визріває біля самого порога Ізенгарда. Саруман забув про Древеса…
— Ти знову розмовляєш із собою? — посміхнувся Арагорн. — Я не знаю, хто такий Древес. Яка нам користь від подвійної зради Сарумана, вже зрозуміло. А до яких добрих наслідків, крім нашої даремної й нелегкої подорожі, привела поява в лісі двох гобітів?
— Хвилиночку! — нетерпляче перебив Гімлі. — Дозволь спочатку запитати про дещо інше. Чи тебе, Гандаль-фе, ми бачили вчора вночі, чи Сарумана?
— Мене ви точно бачити не могли. Залишається припустити, що ви бачили Сарумана. Виявляється, ми так [87] схожі, що мені доведеться вибачити тобі навіть замах на мій капелюх!
— Не треба про це! — прпрохав Гімлі. — Який я paдий, що нічним дідуганом був не ти!
— Так, мій славний гноме, — розсміявся Гандальф, — це дуже приємно пересвідчитися, що ми не завжди помиляємося… Не сумуй, «анітрохи не серджуся на тебе: я ж сам скільки разів стверджував, що й власним рукам не варто вірити, коли маєш справу з Ворогом! Не сумуй, сину Глоїна. Може, ще побачиш мене поруч із Саруманом, тоді помітиш різницю.
- І все ж таки, що з гобітами? — нагадав Леголас. — Ми півсвіту обшукали, а ти знаєш, де Меррі й Пін, і мовчиш! Скажи, нарешті, будь ласка!
— Вони серед ентів, під захистом Древеса, — відповів Гандальф.
— Серед ентів? Отже, правдиві старі легенди про велетнів — храниіелів лісу? А я, щиро кажучи, вважав їх витвором буйного уявлення роханців.
— До чого тут Рохан? — підхопив Леголас, — У Чорноліссі будь-який ельф знає пісні про онодримів. Але навіть для нас вони лише напівзабута згадка. Я відчував би себе знов зеленим хлопчаком, якби зустрів живого онодрима! Древес — це назва Фангорну загальною мовою; однак ти кажеш про якусь істоту. Хто ж це?
— Важке питання, — сказав Гандальф. — Я знаю небагато, дрібну частинку його історії, і то вона б зайняла багато часу, а нам його не можна гаяти. Древес, чи Фангорн — опікун і наставник цих лісів, старший не лише серед ентів, але й узагалі серед усіх, хто живе зараз під сонцем Середзем'я. Сподіваюсь, ти ще познайомишся з нимі Леголасе. Меррі й Піну пощастило, вони зіткнулися з Древесом тут, на цьому карнизі, два дні тому, і він забрав їх до своєї оселі біля підніжжя гір. Древес часто відвідує цей стрімчак, коли відчуває тривогу чи отримає погані новини. Чотири дні тому я бачив, як він блукав лісом; він теж мене помітив, навіть зупинився, але я не заговорив з ним — цє було сили після бою з Оком Мордору. Та й він теж не покликав мене.
— Можливо, він прийняв тебе за Сарумана, — припустив Гімлі. — Отже, ви з ним добрі знайомі? Я ж бо вважав, що він небезпечний… [88]
— Я теж буваю небезпечним, і навіть дуже, кхикнув Гандальф. — Нікого небезпечнішого за мене ви не зустрінете, хіба що зіткнетеся з Чорним Володарем. І Арагорн небезпечний, і Леголас. Тебе оточують Небезпечні істоти, Гімлі, син Глоїна, та й сам ти дещо небезпечний. Звичайно, у лісі Фангорну багатьом буде непереливки, особливо любителям махати сокирою. Але зазвичай Древес мудрий та добрий. Тільки зараз його гнів, що повільно накопичувався, скипів та виплеснувся з чаші терпіння, затопивши весь ліс. Звістка, принесена гобітами, стала останньою краплею, що переповнила чашу… Трапилося нечуване за багато століть: енти прокинулися від дрімоти і згадали про свою силу.
— Гщо ж вони зроблять? — здивовано запитав Леголас.
— Не знаю. Вони, мабуть, і самі ще не знають. Хотів би я вгадати — що!
Маг замовк і опустив голову. Промінь сонця впав крізь розрив між хмарами на його руки, що лежали на колінах долонями вгору; світло наповнило його долоні, наче келих. Ганадальф похитав головою і повернувся до друзів.
— Наближається полудень, — сказав він. — Нам чає іти.
— Ми підемо по гобітів до Древеса? — запитав Арагорн.
— Ні, нам у інший бік. Надія — ще не перемога. Насувається війна, в якій остаточну перемогу забезпечить лише Перстень Влади. Інакше ми багато чого втратимо, а може, і все… Я — Гандальф, Гандальф Білий, але Чорний поки що сильніший за мене…
Він підвівся й, прикривши очі рукою, подивився на схід, наче бачив удалині щось, недоступне для його супутників. Похитав головою.
— Ні, - сказав він ледь чутно. — Нам до нього вже не дістати. Ну й добре: у всякому разі, не доведеться опиратися спокусам Персня. Підемо назустріч небезпеці і пам'ятатимемо, що ще гірша, смертельна небезпека поки що відступила від нас…
Він знову повернувся до товаришів:
— Не жалкуй про вибір, зроблений тобою в долині Емін-Мейл, Арагорне, сине Арахорна! І не називай вашу подорож даремною. Тепер ти можеш переконатися, що обрав правильно: удача буде тобі нагородою. Ми зустрілися вчасно. Твоє зобов'язання перед гобітами виконане, час згадати про слово, яке ти дав Еомерові. Йди в Едорас, [89] ти потрібний там. Андрілу час вступати до битви. Рохан охоплений війною, але ще більше лихо охопило Золотий Палац Теодена.
— Отже, ми не побачимося з нашими малюками? — засмутився Леголас.
— Потерпи, не все одразу. Ідіть, куди вас кличе обов'язок, і зберігайте надію. Я теж вирушу до Едораса.
— Далека дорога й важка, — сказав Арагорн, — навіть для міцних ніг. У такий спосіб війна скінчиться раніше, ніж ми туди встигнемо…
