— Побачимо, побачимо, — сказав Гандальф. — Чи хочеш іти зі мною?
— Авжеж. Тільки мені здається, ти здатний випередити нас, якщо забажаєш!
Арагорн підвівся й уважно подивився на Гандальфа. Леголас та Гімлі мовчки спостерігали за ними. Арагорн, у сірому ельфійському плащі, з рукою на ефесі меча, високий і суворий, наче король, який зійшов на невідому землю з корабля, а навпроти нього — старий маг в одязі, що ніби зсередини сяяв незвичайною білизною, згорблений і наче слабенький, але володів він силою могутнішою, ніж влада королів.
— Що ж, чи правий я? — вимовив нарешті Арагорн. — Чи насправді можеш ти потрапити всюди, куди забажаєш, швидше за мене? Навіщо нам розділятися? Ти наш ватажок. У Чорного Володаря дев'ятеро вершників, у нас — один, але це — Білий Вершник. Він пройшов вогонь та воду в надрах землі, і Ворог здригнеться перед ним. Ми підемо за тобою, куди б ти не повів.
— Так, ми готові йти за тобою, — сказав Леголас. — Тільки розкажи, що було з тобою в Морії, як ти вибрався звідти?
— Ми гаємо час, — відмахнувся Гандальф. — Я й за рік не перекажу вам усього.
— Розкажи скільки можна, скільки вважатимеш за потрібне! — попросив Гімлі. — Хоча б як ти впорався з Барлогом!..
— Не згадуй про нього! — різко обірвав його Гандальф, зморщившись, наче від болю.
— Я довго, довго падав додолу, — почав він повільно, неначе із зусиллям викликаючи в пам'яті картини минулого [90]. — Я падав, і він падав разом зі мною. Його жар опалював мене. І разом ми полетіли в глибоку темну воду…
— Глибока прірва під мостом Даріна, — шепнув Гімлі, - ніхто не міряв її…
- І все ж у цієї прірви є дно, і туди не сягає ні світло сонця, ні світло мудрості, - сказав Гандальф. — Полум'я мого ворога згасло у воді, але тепер він став слизьким, мов хробак, і сильним, мов полоз. Він усе намагався стиснути мене, але я відбивався, і нарешті він побіг геть. Таємні проходи петляють у глибинах Морії. Запам'ятай, Гімлі, сине Глоїна, плем'я Даріна не копало цих ходів. Глибоко, глибоко під найглибшими печерами гномів риють землю безіменні тварі. Навіть Саруманові вони невідомі, вони старші за нього… Я пройшов їхніми норами, я бачив їх, але не хочу змальовувати — не варто затьмарювати денний світ… На дні прірви, у глибинах відчаю мій ворог був єдиною надією; я схопився за нього, і він, сам того не бажаючи, провів мене таємними шляхами Казад-Думу — ніхто, на жаль, не знає їх краще за нього. Ми підіймалися все вище, і я впізнав Нескінченні Сходи.
- Їх розташування давно забули, — сказав Гімлі. — Багато хто взагалі вважає, що це вигадка, інші кажуть, наче Сходи зруйновані.
— Вони існують і ніхто їх не руйнував. Багато тисяч сходів звиваються гвинтом від найнижчих ярусів печер до Вежі Даріна, вирубаної у засніженому схилі Срібної Гори, Келебділа. Там у твердій породі пробите вікно, а перед ним вузька площадка, орлине гніздо над прірвою. Сонце горіло над вершиною Келебділа, низини застеляло море хмарок. Ворог вистрибнув через вікно, видихаючи полум'я, я — за ним. Нікому було спостерігати за нами, нікому було скласти пісню про наш двобій… — раптом Гандальф розсміявся. — Але що ж можна було б описати? Здалека здавалося, мабуть, що над Келебділом буяє гроза: гриміли громи, блискавки розщеплювали скелі, вершина сховалася в клубах гарячої пари й диму, сипався густий град… Нарешті я здолав супротивника, скинув його; він покотився, змітаючи все на своєму шляху. Але це зусилля виснажило мене, світло згасло переді мною, я втратив почуття часу й довго блукав дорогами, згадувати про які не варто… Усе ж таки моя доля ще не закінчилася — голий та безпорадний, я повернувся до цього світу, щоб виконати всі задуми. Голий лежав я на [91] вершині Келебділа. Вежа розсипалася порохом, вікно зникло; оплавлені та розколоті скелі завалили вхід на сходи. Усіма забутий на даху світу, я лежав і дивився в небо, і кожен день тягнувся, як століття… Знизу до мене долітат ли голоси весняного пробудження та смерті, пісні й плач. А одного разу до мене злетів повелитель орлів, Вітробій, і поніс мене на своїх крилах.
— Видно, мені на роду написано обтяжувати тебе, друже, що з'являться в скрутну хвилину, — сказав я йому.
— Хіба це тягар! — відповів він. — Зараз ти легкий, наче лебедине пір'я. Крізь тебе сонце просвічує. Чесно кажучи, мабуть, якби я відпустив тебе, ти міг би полетіти сам!
— Та ні вже, краще не відпускай! — попросив я. — Віднеси мене в Лоріен.
— Я туди й лечу, — відгукнувся він. — Адже це Володарка Галадріель послала мене по тебе.
Так я потрапив до Золотого Лісу, вже після того, як ви пішли звідти. Там вилікували мої рани й зіткали для мене цей білий одяг. Я давав поради й вислухував поради, а потім вирушив доганяти вас. І для кожного з вас у мене є звістка з Лоріену. Арагорнові веліли передати такі слова:
Ґандальф замовк і закрив очі.
— А мені… мені ти нічого не приніс? — похнюпившись, запитав Гімлі.
— Слова Володарки темні, - сказав Леголас. — Небагато зрозуміють ті, кому вони призначені.
— Це мене не втішає…
— Чому? — здивувався Леголас. — Невже ти радів би, скажімо, прямому пророцтву загибелі?
— Так, якби їй більше нічого було мені повідомити! [92]
— Ви про що? — стрепенувся Ґандальф. — Мені здається, я зрозумів, що мала на увазі Галадріель. Вибач, Гімлі, я відволікся, адже в мене є дещо й для тебе — ясне й зрозуміле. «Гімлі, сину Глоїна, привіт, — сказала вона. — Де б він не був, у моїх думках завжди є місце для нього. Нехай пам'ятає, що слід завжди уважно розглядати дерево, перш ніж рубати!»
— У добру годину ти повернувся, Гандальфе! — вигукнув гном, підскочивши. — Йдемо ж, йдемо! — поквапив він, крутячи сокиру над головою. — Якщо вже голова Гандальфа свята й непорушна, пошукаємо такі голови які варто відтяти!
— Ну, за таким скарбом далеко йти не доведеться, — запевнив Ґандальф. — Добре, годі нам байдикувати.
Він загорнувся у свій старий плащ і пішов униз. Невдовзі всі четверо товаришів повернулися до узлісся. Коней, як і раніше, не було.
— Не повернулися! — розвів руками Леголас. — Підемо пішки?
— Ні в якому разі, - заперечив Гандальф. — Час підганяє. Він вийшов з-під дерев і пронизливо свиснув. Троє друзів збентежено перезирнулися: такий розбійницький свист з вуст сивобородого старого! Ґандальф свиснув удруге, втретє — і вітер приніс із степу ледь чутне іржання у відповідь. Спершу лише Арагорн розрізнив легке дрижання землі, потім копита дрібно застукотіли, все ближче, все дзвінкіше…
— Не один скаче, — сказав Арагорн.
— Зрозуміло, — відізвався Ґандальф. — Одного на нас усіх буде замало.
— Троє! — вигукнув Леголас. — Ось і Хасуфель, і мій Арод! А попереду ще один, та який же красивий! Не доводилось мені ще такого бачити!
— Та й не побачиш, — поважно сказав Ґандальф. — Це Тінебор, ватажок табунів Рохану. Навіть Теоден, ярл Рохану, не бачив кращого скакуна. Тінебор поспішає на заклик Білого Вершника….
Чудовий кінь вже наближався. Його тіло лисніло, мов срібне, хвіст та грива стелилися за вітром, а біг він так плавно, ніби плив. Два інших коня мчали за ним, не відста-ваючи. Угледівши Гандальфа, Тінебор
