залишивши навколо недобитих бандитів оточення з лучників.
Усе було скінчено. У бою знайшли свою смерть близько вісімдесяти ворогів, інші потрапили в полон. Гобіти втратили дев'ятнадцять загиблих і ще тридцять були поранені. Трупи ворогів навантажили на хури, відвезли на піщаний [278] кар'єр і там закопали. З того часу місце між двома пагорбами називали Бойовою перемичкою. Убитих гобітів поховали всіх разом на вершині пагорба, пізніше на могилі встановили велику плиту з написом, а навколо посадили дерева. Так завершилася битва під Заріччям 1419 року, остання битва на землі Гобітанії і перша відтоді, як затихли бої в Південній чверті 1147 року. Хоч цей бій і не був занадто кривавим, йому присвячено цілий розділ Червоної Книги; там перелічені імена всіх учасників, і літописці Гобітанії знали цей перелік напам'ять. З того дня стала зростати слава і достаток роду Вовнерів, але у всіх списках хронік на першому місці значаться імена Меріадока Брен-дібока та Перегріна Тука.
Фродо був очевидцем бою, але навіть не виймав меча з піхов; він тільки стримував гобітів, розлючених загибеллю стількох друзів, щоб не чіпали ворогів, які здалися на їхню милість. Після битви і поховання полеглих четверо Хранителів повернулися до Вовнерів. По обіді Фродо сказав, зітхнувши:
- Ну, а тепер, здається, настав час розібратися з Губернатором.
- І чим швидше, тим краще, - додав Меррі. - Тільки, будь ласка, поводься без зайвої м'якості! Адже він відповідає за навалу, за все, що тут банда накоїла! Вовнер уже підібрав дюжину розумних молодиків нам у супровід. Скоріше за все, у Торбі бандитів уже немає, але про всякий випадок...
Незабаром вони вирушили. Це були найсумніші години в їхньому житті. Всю дорогу перед ними настирливо стовбичила висока цегляна труба, а коли вони рушили в обхід садиби між двома рядами потворних будівель, новий млин постав перед ними у всьому своєму неподобстві: закіптюжені стіни нависали над річкою, по жолобу у воду лився масний чорний бруд. Дерева уздовж дороги були зрубані геть усі. Коли друзі перейшли міст і подивилися нагору, на Кручу, від душевного болю в них подих перехопило. Навіть дзеркало Галадріелі не обіцяло такого видовища. На місці колишньої комори виросли просмолені халабуди. Каштани зникли. Газони і клумби перекопані, потолочені, на пересохлій землі стояли без ладу вози й [279] хури. Вулички навколо Кручі пориті канавами, завалені шлаком та жужелицею. Навіть саму садибу неможливо було відразу розгледіти за бараками, що тіснилися по схилу.
- Вони зрубали святкове дерево! - скрикнув Сем. Усі подивилися туди, де колись був розкинутий намет і Більбо оголосив свою прощальну промову. Мертвий обдертий стовбур лежав на сухій землі. І ця остання крапля переповнила чашу гіркоти. Сем розплакався.
Йому відповіло глузливе хихотіння, з-за огорожі млина радісно щирив зуби засмальцьований гобіт з чорними від бруду руками:
- Що, Семчику, не до смаку тобі видовище, га? Ти завжди був нюня! Хіба ти не поплив на кораблі, як колись любив розпатякувати? Плавав би собі по морях! Ми тут трудимося тепер в поті чола.
- Бачу, - витираючи сльози, відповів Сем. - Так запрацювався, що й умитися забув, а лупати очима з-за тину час знайшовся! У нас з тобою старі рахунки, краще не додавай, бо невідомо, чи вистачить тобі власної шкіри, щоб розрахуватися!
Тод Піскоман плюнув через тин.
- Боявся я тебе! Ти мене і пальцем не посмієш торкнути, я - друг Губернатора! Тільки пискни, він тебе не пальцем торкне!
- Не марнуй часу на цього дурня, Семе, - сказав Фро-до. - Сподіваюся, мало хто з гобітів подурнішав так, як оцей. Це було б сумніше за все!
- Ти, Піскомане, нечупара й нечема, - сказав Меррі. - І до того ж потрапив прямо пальцем у небо. Ми саме зібралися видворяти твого Губернатора. А банда його вже розбита вщент.
Тод здивовано витріщив очі: він тільки зараз помітив збройний почет на мосту. Піскоман метнувся за двері млина, вискочив з ріжком у руці і засурмив, надуваючись від натуги.
- Побережи щоки, - засміявся Меррі, - моя пісня краща!
Він підніс до вуст свій срібний ріг, заграв, і відразу з усіх нір, землянок і занедбаних будиночків Гобітону йому відгукнулися гобіти. Вони вибігали на дорогу, кричали «ура!», радісно плескали в долоні, танцювали - і приєднувалися до загону, що йшов очищати Кручу... [280]
Трохи нижче вершини пагорба народ зупинився. Фродо з товаришами пішов далі і ступив, нарешті, за огорожу колись рідної оселі. Сад був забудований клунями, вони стояли впритул і застили світ. Усюди купи сміття і покидьків. Двері облупилися, шнур від дзвоника обірваний, дзвоник не дзвонив. Вони взялися стукати, їм ніхто не відповідав. Тоді вони натиснули - і двері одхилилися. Друзі увійшли. У будинку смерділо затхлістю, усюди розгардіяш і бруд. Схоже, що там давно вже ніхто не жив.
- Куди ж цей негідник Лотто подівся? - здивувався Меррі.
Вони обшукали всі кімнати і комори, але не знайшли нікого, крім пацюків та мишей.
- Може, покличемо народ, хай обшукають двір? - запропонував Пін.
- Тут гірше, ніж у Мордорі, - промурмотів Сем. - Так, набагато гірше! Рідний будинок, пам'ять споганили...
- Це теж Мордор, - сказав Фродо. - Одна з чорних справ Мордрру. Саруман старався на його користь, навіть коли вважав, що йде до власної мети. Так само і всі ті, хто дозволив Саруману себе зачарувати, і Лотто - не виняток...
Серце Меррі защеміло від туги та відрази.
- Ходімо на повітря! - попросив він. - Знав би я, що тут діється, запхнув би свій кисет Саруманові аж у саму горлянку!
- Неодмінно! Однак ти цього не зробив, завдяки чому я можу сьогодні вітати тебе - тут!
На порозі стояв Саруман, ситий і задоволений. Очі його зловтішно блищали. Фродо раптом усе зрозумів.
- Шаркі! - крикнув він. Саруман голосно розреготався.
- А, ти чув моє прізвисько? Так мене називали піддані ще в Ізенгарді - думаю, з любові до мене (Це ім'я, ймовірно, утворене від слова «шарку», що мовою орків означає «дідок». - Прим. авт) . Ти, звичайно, не розраховував зустрітися зі мною у власному будинку?
- Авжеж. Але мав би передбачити! Жалюгідна, дріб'язкова злість... Гандальф попереджав, що на це в тебе ще вистачить сил!
- Цілком, - пирхнув Саруман. - Я здатний і на більші підступи. Мені хотілося сміятися, коли ви удавали з себе шляхетних панів, плентаючись у хвості в ельфів. Такі пихаті, такі задоволені собою! Ви збиралися гуляючи розійтись по домівках і провести залишок своїх днів у затишку і спокої? Одна річ вигнати Сарумана, зруйнувати його дім, інша річ - ваші нори! Адже вами опікується сам Гандальф! - Саруман знову розреготався. - Ви його ще не розкусили! Коли знаряддя відслужило своє, він його спокійно відкидає. А ви так липнули до нього, зволікали, поїхали кружним шляхом! «Ну, якщо вони такі дурні, - подумав я, - провчу ж їх гарненько! Око за око!» І я провчив би вас ще краще, аби мав трохи більше часу. Але я й так встиг чимало, ви могли вже переконатися. Вам життя не вистачить, щоб усе облаштувати. Мені це надзвичайно приємно, це почасти втішає мене!
- Неподобство втішає? Мені шкода тебе, Сарумане, - сказав Фродо. - Цієї втіхи ти незабаром позбавишся. Йди звідси і більше не навертайся на очі!
Поки йшла ця розмова, гобіти, зацікавившись, піднялися всією юрбою на пагорб.
Почувши останні слова Фродо, вони обурено закричали:
- Не відпускай його! Не пустимо живцем! Він убивця, кат! Вбити його! Смерть йому!
Саруман глузливо оглянув розгніваних гобітів:
- Гей-гей! Гаразд, спробуйте мене вбити, якщо вистачить духу, поважні гобіти!
Він зарозуміло випростався й подивився на Фродо хмурими чорними очима.
- Не думайте, що я разом з майном втратив і свою міць! Хто підійме на мене руку - прокляну! Якщо кров моя заплямує землю Гобітанії, бути їй навіки безплідною!
Гобіти відсахнулися, але Фродо вигукнув:
- Не вірте йому! Його сила тільки в голосі! Він залякає й обплутає вас, якщо піддастеся! Але вбивати його не годиться. Не будемо злом платити за зло. Йди геть, Сарумане, йди негайно!
- Гей, беззуба гадюко! - покликав Саруман. - Вилазь!
З ближньої комори виповз рачки Гадючий Язик. [282]
- Ми знову пускаємося в мандри, - сказав йому Саруман. - Великодушні добродії гобіти виганяють нас.
