— Не навмисно не хочете згадати. Коли ви говорите: не можу згадати, ви це говорите щиро! Тому, можливо, я повинен був би сказати, що ви боїтеся згадати?
Детунату подивився на нього збільшеними, здивованими очима.
— Не розумію, чого я повинен боятися згадати? Поясніть мені, прошу вас.
Пояснити йому? Щоб пояснити, означало говорити йому про його несвідомість, про те загадкове невідоме, яке ховається в кожному з нас, на думку декотрих, про безжального диктатора нашої долі.
— Може, цієї, ночі ви зробили щось таке, про що боїтеся згадати?
— О боже, що я такого поганого міг вчинити, щоб боятися згадати?
Полковник Кантемір втрутився в розмову.
— Те, що фактично ти й зробив, Детунату. Ти допоміг порушникові перейти кордон. Більш того, ти теж перейшов. Ось що, можливо, не хочеш згадати, що тобі неприємно згадувати. Ти, прикордонник, який присягався берегти державний кордон батьківщини, порушив свою присягу, допоміг утекти дуже небезпечному шпигунові.
Детунату знову по черзі подивився на кожного, потім зітхнув у відповідь і докірливо сказав:
— Якщо я вчинив таку гидоту, ви повинні були мене застрелити. — Потім ухопив голову в долоні і прошепотів про себе, ніби забув, де знаходиться: — Що зі мною діється, о боже, що зі мною діється?
— Ви стомилися! — пожалів його майор Менеїле.
— Не знаю, чи я стомився, та мене нудить. Дуже нудить.
Наступної миті трапилося таке, що лише завдяки кмітливості майора Менеїле не скінчилося трагічно: Детунату, нібито відразу збожеволівши, кинувся до вікна, закинув; ногу через раму, ладен стрибнути з третього поверху будинку командування великим з’єднанням, де його допитували.
Швидкий на реакцію, майор Менеїле кинувся й затягнув його назад до кабінету.
— Ви стомилися, Детунату, — лагідно говорив він йому. — Потім, як відпочинете, вам здасться все інакше.
Ось уже дві хвилини, як Детунату покинув кабінет. Дві хвилини всі троє мовчать. Іонашку і Кантемір чекали, що скаже майор Менеїле і зрештою все пояснить. Вони, не знаючи того, про що відав майор Менеїле, були певні, що Детунату винний, і обурювались, що той намагався їх обдурити. Тому не могли зрозуміти ставлення представника ради безпеки до Детунату, яке було більше ніж доброзичливим.
У свою чергу, майор Менеїле, відчуваючи себе щодо них боржником, який повинен був дати пояснення, зробив те, чого вони саме чекали: почав говорити перший.
— Детунату, здається, переніс шок.
— Шок? — сумнівався полковник Іонашку. — На мою думку, він симулянт.
— І ви такої самої думки, товаришу полковник Кантеміре?
Той стенув плечима:
— Категоричної відповіді я вам не дав би. Та хочу сказати, що я абсолютно за всіх обставин, якими б дивними і незвичайними вони не здавалися, не можу абстрагуватися від логіки. Тому, логічно мислячи, товаришу майор, ваше припущення про те, що Детунату переніс шок, мені здається безпідставним.
— Безпідставним? — здивувався майор.
— Ви кажете, що він переніс шок. Коли він пішов із застави, то був здоровий, так би мовити, мов бик, і дуже бажав спіймати порушника, з вини якого застава дві ночі підіймалася по тривозі. Хочу повідомити вам, що напочатку командир капітан Кодру не хотів дозволити йому Йти самому. Зрештою дозволив, сподіваючися, що виключна доля, яка стільки разів посміхалася капралові, не покине його і цього разу, коли ставка була така велика. Отже, він іде з застави рішуче настроєний схопити порушника, зникає, і коли ми його знаходимо, констатуємо, що він переніс шок, що під впливом його він творить страшну підлоту, за яку заслуговує ув’язнення на багато років. Шок! Товариш полковник Іонашку має рацію. Тяжко, майже неможливо погодитися з припущенням Шоку, бо людина, яка перетерпіла шок, не буде поводитися так, як поводиться Детунату.
— Отже, ви категорично виключаєте припущення шоку, — зробив висновок майор. І з тону, яким проказано ці слова, було видно, що він жалкує.— Та, якщо б ви на мить погодилися з моїм припущенням, що саме могло, на вашу думку, викликати такий шок? — Він по черзі подивився на обох.
— Це ї є причина, через яку я виключаю припущення шоку. Я не бачу мотиву, який міг би викликати в нього шок, та ще з такими тяжкими наслідками, як повна втрата свідомості.
Даючи це пояснення, полковник Кантемір облизав губи.
— А ви? — звернувся майор до полковника Іонашку.
— Теоретично можна допустити, що Детунату потерпів від шоку. Та ви хочете знати, що саме його викликало? З того, що я читав, — поки, наслідком яких була втрата пам’яті, траплялися під час війни, від поранення в голову або під час Сильних артилерійських чи авіаційних бомбардувань. Оскільки мені відомо, сьогодні вночі не було ніякого бомбардування. А що стосується Детунату, як ви самі могли переконатися, ніхто не посягав на його життя, — зробив висновок полковник Іонашку не без деякої, ледве помітної іронії.
Отже, ви не поділяєте думки, що дійсно була причина, якою можна було б пояснити можливий шок?
— Щиро кажучи, ні, товаришу майор.
— Однак поведінка Детунату дивна. Наприклад, чому він перейшов на той бік разом зі шпигуном, а найголовніше, чому він повернувся?
— Тому, що завдання Детунату полягало в тому, щоб перевести шпигуна на той бік, а не в тому, щоб залишитися там. Він повернувся з наказу, бо його присутність тут, мабуть, вважається для тих, кому він підлягає, необхідною.
— Хочете сказати, що Детунату теж шпигун?
— Так, товаришу майор, — визнав Іонашку, ні миті не вагаючися.
— Прошу дозволити мені звернути увагу на те, що ваші пояснення не відповідають на моє запитання: чому Детунату, в свою чергу, перейшов кордон? Нормально він повинен був супроводити Шпигуна лише до смуги — по найбезпечнішому шляху, щоб уникнути сюрпризів, — та, вже успішно прибувши туди, дати шпигунові самому перейти. Логічно кожна нормальна людина так би і вчинила. Та Детунату перейшов кордон в одному місці і повернувся в іншому. Чому?
— 3 розрахунку, — пролунала одразу відповідь полковника Іонашку. — Я вам відразу поясню. Допустимо, що Детунату перейшов разом зі шпигуном кордон. Скоро після того контрольний патруль смуги виявив би слід на зораній землі. Що було б після цього? Підняли б по тривозі прикордонників сусідньої держави і за короткий час схопили б порушника. Отже, намір би провалився. Та шпигун хотів іти більш-менш певно.
— Як це певно? — спитав майор.
Тобто бути відносно певним, що завдяки допомозі Детунату він не буде спійманий сусідніми прикордонниками одразу після успішного переходу нашого кордону. Інакше кажучи, йому потрібна людина із великим досвідом охорони кордону, яка допомогла б йому виплутатися після того, як він прибуде на той бік.
— Тобто йому потрібен був Детунату?
— Так, Детунату. Це було б одне пояснення.
— А є ще й інше?
— На мою думку, так! Чому Детунату переніс його на спині? Просто, щоб заплутати нас? Так, щоб заплутати нас, примусити нас повірити, що він сам перейшов, а трохи згодом повернувся так само один. Він вчинив так, разраховуючи на психологічний фактор. Сподівався, що тоді, коли ми виявимо, що він, Детунату, капрал і один з найдостойніших прикордонників, перейшов кордон, щоб зробити невелику прогулянку на територію сусідньої: держави, щоб потім повернутися й піти лягти спати в замаскованому посту спостереження, ми повіримо саме в те, що ви припускаєте, товаришу майор: що він потерпів від шоку!
— Хочете сказати, що він усе те проробив навмисно, з метою врятувати шпигуна?
— Моє пояснення вдається вам таким неймовірним?
— Якщо я добре зрозумів, Іонашку, — сказав Кантемір, — ви такої думки, що безглуздість у поведінці Детунату — перехід кордону, повернення, сон на підземному посту спостереження — була «розроблена'
