— Як, ви мене не пізнаєте? Я Пескулеті. Он — Сірник, фельдмаршал. Ви справді не пізнаєте нас, товаришу капрал?
Детунату підняв долоню до чола, та при цьому жесті вдарив ліктем приклад автомата, ремінь якого був надітий на шию. Він здригнувся і ніжно взяв зброю обома руками за ствол і приклад, підняв її до очей. Дивився з великим здивуванням. Пескулеті здавалося, що Детунату лише тепер пізнав, що він носить черевики, що він одягнений у військове, інакше Кажучи, йому здалося, що лише тепер Детунату усвідомив себе.
— Товаришу капрал, ходімо на заставу, — ласкаво говорив йому Пескулеті.
Він не зрозумів, що відбувалося з Детунату, але відчув — тут щось не те.
— З ким ти розмовляєш? — спитав Детунату.
— Як із ким? З вами, адже нікого іншого тут немає.
Детунату дивився на нього довго-довго, з виразом страждання, потім, спираючися спиною на вал, заплющив очі.
Пескулеті зрозумів, що сам нічого не зможе зробити. Становище було занадто складне. Він вийняв сигнальний пістолет і вистрелив синьою ракетою.
В кабінеті, куди привели Детунату через кілька годин, крім полковника Іонашку, були ще полковник Кантемір, також із великого з’єднання, і один у цивільному, з ледь сивуватими скронями, який сидів трохи збоку біля столика,
Чоловік у цивільному, який щойно прибув, був майор Раду Менеїле із ради держбезпеки. Про його прибуття повідомив телефоном полковникові Кантеміру комендант прикордонного війська.
— Слухай, Детунату! Роль, яку ти намагаєшся грати, тобі не личить. Я тобі раджу, для твого ж добра, сказати правду.
Це говорив полковник Кантемір, який вів розслідування.
— Правду? — прошепотів Детунату нібито лише для себе. Подивився по черзі спершу на того, з ким говорив, потім на полковника Іонашку і, нарешті, на майора Менеїле, який з віддаленого кутка дивився у вікно, потім опустив очі вниз і більше не розкривав рота.
— Отже, ти не хочеш послухати моєї поради…
— Детунату — я. Так ви говорите. І на заставі якийсь товариш капітан називав мене так само, і прикордонники теж. Вони сказали, що моє ім’я Мирон. Тобто, я нібито Детунату Мирон, у мене нібито звання капрала. Велике диво! Якщо й ви це говорите, то, мабуть, я дійсно капрал Детунату Мирон. Але я себе таким не знаю.
— А ким ти себе знаєш? — спитав полковник Іонашку.
— Я себе ніяк не знаю. Не знаю, хто я такий. — Потім майже з відчаєм у голосі:— Та якщо я Детунату Мирон, чому я цього не пам’ятаю?
— Хто тобі може повірити, що ти не пам’ятаєш? Хто? — спитав полковник Кантемір. — Зрозумій, що немає ніякого сенсу вдавати блазня! Бо все одно не зможеш нас обдурити.
— А навіщо мені вас дурити? Я ж вас ніколи не бачив… Я вас не знаю…
— Тому, що ти знаєш, що ти повинен будеш відповідати за свої вчинки.
— Та на бога, що я зробив?
— Допоміг порушникові перейти кордон.
— Я?
— Ти! Ніс його на спині через смугу.
— Через яку смугу?
— Не грайся з — вогнем, чоловіче, хочеш, щоб ми повірили, ніби ти не уявляєш, що мовиться про зорану Смугу, яка відділяє нас від сусіднього кордону?
— Я ніс на спині когось?.. Не пам’ятаю, щоб ніс когось на спині.
— Тоді, може, ти його переніс на руках?
— Не пам’ятаю, щоб ніс когось туди на руках, товаришу полковник.
— Ти, мабуть, не пам'ятаєш і того, що потім повернувся в іншому місці покотом по розпушеній землі, щоб не залишати сліду?..
— Ні!.. Слово честі, ні!
— І не пам’ятаєш також, що потім ліг спати на підземному спостережному посту?
— О боже, що мені зробити, щоб ви повірили мені, що я нічогісінько не пам’ятаю?
— Добре, ви нічого не пам’ятаєте з того, про що ми вас питали. Але що ж тоді ви пам’ятаєте?
Це спитав майор Раду Менеїле. Його теплий баритон діяв заспокійливо на Детунату. Він повернувся разом із стільцем туди, де був чоловік у цивільному, щоб краще його бачити.
— Я не зрозумів вашого запитання, пане. Хочете спитати мене ще раз?
Майор повторив запитання. Було ясно, що Детунату намагався зрозуміти.
— Тепер ви зрозуміли?
— Зрозумів. Але я зовсім нічого не пам’ятаю.
— Зовсім нічогісінько? Цього не може бути. Може, все ж таки ви щось пригадуєте?
— Так, не було жодного сумніву, що Детунату робив божевільне зусилля, щоб пригадати щось.
— Пам’ятаю… Нічого не пам’ятаю, мені снився сон.
— Коли?
— Не знаю, може, цієї ночі.
— Що вам снилося?
— Мені снився тато. Нібито… Нібито… Даремно, зовсім не пам’ятаю, як він мені снився. Та знаю, що то був поганий сон. Я дуже перелякався. Це я пам’ятаю, що я дуже перелякався від того, що трапилося уві сні.
— А що трапилося?
— Я вам говорив, що не пам’ятаю.
— Так, ви мені говорили. А чогось іншого ви не пам’ятаєте? Наприклад, що робили ви вчора увечері.
— Прошу вас вірити мені. Я відчуваю тебе так, нібито народився тоді, коли мене розбудив той прикордонник, як його звати, бог його знає. Якщо ви кажете, значить, і в мене було якесь учора. Та я не пам’ятаю. Я немов сьогодні народився, як я вам уже сказав, пане,
— Може, допомогти вам згадати? Хочете?
— Прошу вас, чого б я тільки не дав, аби згадати!
— Учора, наприклад, ваша прикордонна застава була піднята по тривозі.
— Яка застава?
— Та, куди тебе привели сьогодні вранці, - втрутився полковник Іонашку.
— Це значить, що я був прикордонником на тій заставі?
— Ти ним і є! — Потім до майора Менеїле: — Продовжуйте. Я вас перебив.
Майор продовжував вести допит.
— Може, пам’ятаєте, що ви були підняті. по тривозі уже дві ночі підряд, бо повинні були спіймати небезпечного порушника…
— А я що робив? — швидко спитав Детунату.
— Ви просили дозволу у вашого командира піти патрулем на дільницю. Ви сподівалися заарештувати порушника.
— Я?
— Ви.
— Нібито ви мені казку розказуєте. — Потім з якимось відчаєм. — Якби справді це все відбувалося, то чому я нічого не пригадаю?
— Може, не хочете пригадати?
— Хочете сказати, що я брешу?
— Ні просто не хочете згадати.
Детунату з недовірою подивився на нього.
— Цього дійсно я не розумію. І чому, прошу вас, мені не хотілося б згадати?
