капралом з наміром прикрити втечу іншого?
— Так, і з цим наміром, але також І з тим, щоб ухилитися від будь-якої відповідальності,— хотів уточнити полковник Іонашку. — «Потерпіла» від шоку людина не може бути покарана за її безвідповідальні дії.
— Якщо Детунату симулює, чому він щойно намагався покінчити самогубством? — спитав майор Менеїле.
— Пояснення просте, товаришу майор, — підтримав свою точку зору полковник Іонашку, — побачивши, що його викрили і, побоюючись, щоб його не змусили розповісти те, що йому заборонено, він надав перевагу самогубству.
Якщо не симулював і цього разу, — підтримав його полковник Кантемір. — Він розраховував на те, що до того, як він плигне у вікно, хтось із нас спробує його зупинити.
— Та, мабуть, товариша майора наші пояснення не задовольняють, — натякнув полковник Іонашку.
Майор Менеїле не відповів. Логічно їхні пояснення були спокусливими, та він знав, що вони нічого не розуміли у питанні про Балтазара.
Ваші пояснення, звичайно, не позбавлені логіки.
— Однак ви й надалі залишаєтесь при переконанні, що Детунату потерпів від шоку, — примушував його висловитися полковник Іонашку.
— Звичайно.
— Але ж усе, що ми довідалися про події цієї ночі, спростовує ваше переконання.
— Так, я це знаю.
— Тоді, мабуть, ви Маєте інші аргументи.
— Ні.
Деякий час мовчали всі троє. Розмову почав полковник Іонашку:
— Ви маєте дуже свавільний характер, товаришу майор Менеїле.
— Мені здається, ви хотіли сказати, що я дуже впертий. Чи не так?
— Не ображайтеся, але в мене таке враження.
— Я зовсім не образився. Я дійсно трохи впертий. Та, до вашого відома, упертість багато разів приносила мені велику користь.
— Значить, ми маємо діаметрально; протилежні точки зору. Ви певні, що Детунату переніс шок, а ми вдвох, що він симулює. Треба було б, щоб спеціаліст встановив, на чиєму боці правда?
— Спеціаліст, мабуть, підтвердив би мій діагноз неспеціаліста: що Детунату переніс шок, і він висловив би думку, щоб Детунату відіслали назад на заставу.
— Ви жартуєте?
— Зовсім ні! Це моя щира думка. Не виключено, що хлопець, одужавши, прийде до тями і згадає усе, що він тепер забув!
Задзеленчав телефон. Полковник Кантемір узяв трубку. Послухавши якусь мить, він спитав майора Менеїле:;
— Біля воріт капітан із вашої служби. Хочете його зразу бачити?
— Звичайно, я на нього сам чекаю.
— Тоді накажу черговому офіцерові привести його сюди.
Через кілька хвилин капітан Богдан Тудорашку зайшов до кабінету, вітаючи присутніх, як то кажуть, «за чинами і за віком». Потім вийняв з портфеля наказу виданий командуючим прикордонного війська, який дозволяв йому пересуватися по прикордонній зоні.
Пробігши його швидким поглядом і передаючи своєму колезі, полковник Кантемір люб’язно звернувся до капітана:
— Порядок. Ми вам дамо офіцера, який вас супроводжуватиме. Скажіть, коли ви хочете вирушити?
— Якомога швидше. Скажімо, через годину.
— Згоден. Через годину офіцер вас супроводитиме до застави капітана Кодру.
— Так звуть командира застави?
— Певно, ви його знаєте?
— Надзвичайний випадок! — зрадів Богдан Тудорашку. — Та капітан був командиром нашої застави, Я військову службу проходив у прикордонників.
— У такому разі, зустріч буде для обох дуже радісна.
Капітан Богдан Тудорашку сидів за рулем. Праворуч від нього майор Менеїле задумливо дивився на натовп, який, не дивлячись на велику спеку, наповнював вулиці центру міста. Хоч вони сиділи в машині вже майже десять хвилин, обидва мовчали.
— Ти його бачив, старий? — наважився зрештою Богдан спитати майора, начальника й одночасно свого давнього друга. — Що ти думаєш про капрала?
— Важко сказати, дорогий Богдане, бо він потерпів від шоку. Він забув не лише те, що трапилося з ним, але навіть не пригадує, хто він такий і як його звуть.
— Фокуси?
— Зовсім ні.
І Менеїле розповів йому все, що вже відомо читачеві З попереднього.:
— Треба гадати, що шок Детунату спричинив Балтазар?
— Не знаю.
— Цей Балтазар. людина чи чорт, старий?
— Якби він був чортом, я його обкурив би ладаном, і ми б від нього позбавилися.
— Якимось чином ми позбавилися від нього, якщо він вже перейшов на той бік.
Майор зітхнув, та не відповів. Богдан підозріло подивився на нього.
— Відколі ми працюємо разом, Дуку?
— Та вже кілька років, — відповів той ухильно.
— За ці роки я звик промацувати твої думки, ти повинен де визнати.
— Визнаю, звичайно.
— Цього разу ріж мене, вішай, а я ніяк не можу дізнатися про них, і все.
— Е, Богдане, хлопчику, нічого тут Промацувати, бо поки що в мене немає жодних думок. Я зараз у становищі філософа, який сказав: «Знаю, що нічого не знаю».
Хоч ця вулиця була порожня, Богдан раптом загальмував так, що Дуку мало не розплющив носа об скло.
— Що тобі стукнуло, дурна ти голово? — вилаяв його Дуку напівсерйозно, напівжартома.
Спираючись ліктем лівої руки на кермо, Богдан повернувся до нього обличчям.
— Скажи, чи ти не гадаєш, що моє пересування по заставі якимось чином сприятиме, щоб у тебе зародилися думки, за якими так знемагає твоя душа, яка прагне вірогідності?
— Не знаю! Принаймні той факт, що ти знаєш командира застави, вже є якоюсь надією. — Я старатимуся щосили. Де тебе залишити?
— В готелі.
— Гаразд.
Богданів «фіат» гнав по шосе, яке то підіймалося, то спускалося, потім знову підіймалося і знову спускалося, звиваючись серед виноградників — з багатим урожаєм, величезними, мов вим’я, гронами, великими, мов оливки, ягодами. Праворуч і ліворуч, скільки око сягало, — взводи, роти й батальйони виноградних ліз в ідеальному строю, мов полки перед початком параду…
IV. ЩО СТАЛОСЯ, НАРЕШТІ, З ДЕТУНАТУ?
