Балтазар прибуває в понеділок

— А якщо не самогубство, то що могло трапитися, пане Корбяну?

— Убивство. Товаришу майор, ви, мабуть, гадаєте, що Нору вбили?

— Пане Корбяну, нам не дозволяється гадати, а лише знати. Ми ж не маємо жодного речового доказу, який дав би нам підставу твердити, що Нора Солкану вбита.

— Ні? А я, побачивши, що ви цікавитесь, допускав.

— І все ж таки дивно, що ви зробили такий висновок.

— Дивно? — повторив він, та не тому, що не розчув, а щоб затягти час.

— Так, дивно. Бо вбивствами цікавиться міліція. Отже' природно, що мені здалося дивним ваше припущення.

— Можливо, навіть недоречним? — підказав Корбяну.

— І чому ви подумали про вбивство? У вас є якась причина запідозрювати, що Нору вбито?

— Ніякої, товаришу майор. Я просто подумав, що коли вони цікавляться, то чи не було Нору вбито?

— Тоді я сформулюю питання інакше: ви досить добре знали вашу наречену, а як ви гадаєте, чи доречна наша зацікавленість її смертю.

— Товаришу майор, я не розумію вашого питання.

— Тоді я буду ще яснішим. Як думаєте, чи могла Нора Солкану бути в чомусь винною, що стосується безпеки нашої держави?

— Товаришу майор, я вам не можу сказати так чи ні. Не можу, тому що не знаю, чи ви почали запідозрювати Нору лише після самогубства чи ще раніше?

— Це не має ніякого відношення до питання, яке я перед вами поставив, пане Корбяну.

— Ні, має, товаришу майор. Якщо ви запідозрювали її після самогубства, то я дозволю собі звернути вашу увагу, що в такому разі могло статися, що Нора була жертвою…

— Як це так — жертвою?

— А так, що вона могла відмовитись проводити якусь діяльність, боячись, що ви, держбезпека, почнете нею цікавитися. У такому разі, хтось інший міг викинути її з вікна.

— Пане Корбяну, допускаючи, що її викинуто з вікна, як ви твердите, я запевняю, що це ні в якому разі не трапилося б через те, що ваша наречена відмовилася ВІД ЯКОЇСЬ ДІЯЛЬНОСТІ,

— Ви певні, товаришу майор?

— Так, я певен.

— Тоді… Тоді… Як мені не важко говорити, товаришу майор, але не виключено, що Нора провадила підривну діяльність.

— Тоді вам повинно бути легше твердити протилежне!

— Аж ніяк не легше. Однак повірте мені: Нора жодного разу не дала мені приводу для того, щоб я тепер міг судити, що вона була винна в чомусь. Коли ж я з обуренням не відкидаю вашої підозри, то лише тому, що певний, що Нора, хоч і дуже мене любила, може, навіть дужче, ніж я її, не бажала відмовитися від якоїсь самостійності, яка, щиро кажучи, мене дратувала.

— Чому вона вас дратувала?

— Тому, що через ту самостійність в мене було відчуття, що я не знаю, яка вона насправді.

— Останнє запитання, пане Корбяну. Нора Солкану минулого року їздила на екскурсію до Туреччини. Чи ви її не супроводжували?

— Ні.

— Чому?

— Тому, що ця екскурсія до Туреччини фактично складала кілька днів перебування в Стамбулі. Та Туреччина — не лише Стамбул. Знаєте, я народився в Галаці. Там минули моє дитинство і юність. Цим я хочу сказати, що Схід мене особливо приваблює. Бачити ж Стамбул лише якісь два-три дні — схоже на те, коли тобі, спраглому, хтось запропонував би склянку води і забрав її від самого рота, коли ти зробив лише один ковток. З цієї причини я й відмовився супроводжувати Нору.

— Коли вона повернулася, ви не помітили в ній ніяких змін?

— Ніяких, товаришу майор.

— Дякую, це все, що я хотів знати.

Дуку подзвонив, зайшов офіцер і вивів Матея Корбяну. Коли його вже не було в кабінеті, Дуку кілька секунд дивився на оббиті двері. «Що ж мені не подобається в ньому? — подумав Дуку. — Здається, він щось від мене приховує».

Задзеленчав телефон, Дуку підняв трубку. Це був лаборант. Він познайомив його з результатом аналізу аркушів копірки, що їх використовувала Нора Солкану при передруку доповіді інженера Стратилата.

Аналіз встановив, що Нора користувалася й четвертим примірником копірки.

Через дві години Дуку прочитав заяву, що її подав начальникові відділку міліції якийсь Мергеріт С. Мергеріт.

ЗАЯВА

Я, нижче підписаний, доводжу до вашого відома: увечері шістнадцятого серпня йшов дощ. Я був тоді на вулиці Філіті й сховався у під'їзді будинку номер дванадцятий, чекаючи, поки дощ перейде. Стояв на порозі вхідних дверей і дивився. Мені подобається спостерігати дощ, хоч я вже й не дитина. Раптом на розі вулиці Вікторієй зупинилось таксі. З нього вийшла якась жінка, Я не помітив, чи вона гарна, бо вже посутеніло. Але знаю певно, що була молода. Цуже швидко пішла вона в напрямі до мене. Я вже подумав, що вона тут живе. Та де там. Погляньте, що трапилося. Вона пішла під ворота майже навпроти будинку, в якому я сховався, й залишилася там чекати. Я стою й дивуюся: мабуть, вона шпигує за своїм чоловіком, який, може:, пішов до іншої жінки. Стою я так і чекаю, що ж буде далі? Вже й стомився я стояти і пішов сів на сходах на другий поверх. Ага, щоб не забутите під’їзді було темно, мабуть, перегоріла лампочка. Не знаю, скільки хвилин я відпочивав. Може, п'ятнадцять, а може, й двадцять. Раптом чую кроки й бачу — заходить жінка в плащі з накидкою. Я гадав, це хтось із тих, що тут живуть. Та де там! Вона відчинила одну з поштових скриньок й сунула туди конверт. Потім пішла. Правду кажучи, це мене не здивувало: я подумав, що вже пізно і жінка не хотіла турбувати людину, якій адресовано листа. Хотів уже встати й піти, як знову почув кроки. Дивлюся ночам не вірю: це була жінка, яка приїхала в таксі й стояла під порталом через дорогу. 1 от вона пішла просто до скриньки, куди було кинуто конверт, забрала його й пішла. «Еге, — подумав я, — та тут щось не те». Хочу сказати, що я за своєю натурою трохи детектив. Подумав собі: «Ану, подивлюся, що це за панійка!» Встав і вийшов на вулицю, щоб прослідкувати за нею. За той час жінка досягла рогу вулиці Вікторієй. Коли і я прийшов туди, то її не побачив. Я зрозумів, що вона зайшла до поштамту. Я теж туди. «Вона зайшла, щоб подзвонити», — подумав я і не помилився, вона дзвонила з автомата. Я швидко зайшов до сусідньої кабіни, намагаючися почути, що вона говорить. Та спіймав облизня! Вона говорила тихо, ніби знала, що я підслуховую, і я не чув жодного слова. Вона говорила дуже недовго, можи з хвилину. Коли пішла, я теж за нею. Раптом бачу, вона зупиняється біля ліхтаря, виймає з сумочки дзеркало й дивиться. Відчула, негідниця, що я слідкую за нею, й хотіла переконатися.

Я стишив ходу, але не зупинився. Вона, витерши обличчя хустинкою, продовжувала шлях. Та тепер вона йшла дуже повільно. Хотіла, щоб я її перегнав. Мені ж зовсім цього не хотілось. Раптом зупиняється, повертається обличчям до мене й чекає. Коли я підійшов, вона мені каже: «Як вам не соромно, пане, мене переслідувати? Чи ви ніколи не бачили самотніх жінок?» Що я міг сказати? Що я трохи детектив і мені цікаво було її вислідити! Ні! Одразу ж удав дурня: «Прошу пробачити, я гадав, що ви одна з отих самих». — «А хіба, пане, в наш час вони ще трапляються?» — «Та, одна-дві на насіння ще є», — відповів я.

Кажучи правду, я ніколи не гублюся перед жінками. Не так, як інші,— що червоніють та заїкаються, коли жінка навіть спитає, котра година. Не гублюся. Та цього разу, що й казати, трохи розгубився. Вона мене просто знищила своїм голосом. У неї був дуже приємний голос, біс би його забрав, тільки б слухати його і слухати. / тому я раптом сказав їй: «Панійко,